Освітня галузь / Мовно-літературна / Курси вільного вибору мовно-літературної освітньої галузі / Шістдесятництво в українській літературі / Шістдесятництво в літературі / Урок 13. Шістдесятництво в літературі. Минуле, що говорить із сучасністю: світ Романа Іваничука («Дві легенди»)

матеріал 11

Урок 13. Шістдесятництво в літературі. Минуле, що говорить із сучасністю: світ Романа Іваничука («Дві легенди»)

Матеріал

Для вчителя

Для учня

Завантажити матеріал (PDF)

Урок 13. Шістдесятництво в літературі. Минуле, що говорить із сучасністю: світ Романа Іваничука («Дві легенди»)

Опорні поняття:

легенда

На цьому уроці ви попрацюєте з такими результатами навчання:

пояснює вплив прочитаного тексту (зокрема художнього тексту, медіатексту) на власний емоційно-чуттєвий досвід, коментує його естетичну та мистецьку цінність у культурно-історичному контексті [12 МОВ 2.3.1];
виявляє та коментує підтекст, авторську позицію, виражені в тексті (зокрема художньому тексті, медіатексті), зважаючи на національний і загальнолюдський контекст [12 МОВ 2.2.2-1 П];
використовує, зокрема адаптує, подану в тексті або кількох текстах інформацію в умовах іншого контексту [12 МОВ 2.2.4-1 П].

Гачок

Прослухайте звуки трембіти та пісню про опришків «Гаєм, гаєм зелененьким».

Відчуйте атмосферу Карпат і подумайте, чому саме там народжуються легенди.

https://www.youtube.com/watch?v=mLhfUd5p8g4

Відео

https://www.youtube.com/watch?v=3PE2-3WFwYs

Відео

Завдання 1.

3 жовтня 1992 року у Чернігові, на лаві біля чернігівського автовокзалу, журналіст Владислав Савенок взяв інтерв’ю у відомого українського прозаїка Романа Іваничука.

Ознайомся з уривками та дай відповіді на запитання:

-Поділіться секретом, пане Романе, коли ви вирішили стати письменником?

-То не я. За мене вирішив Бог. Письменником я уродився. Таким як є – невеличким і немаленьким. Змалку я знав, що ним стану. Коли навчився писати – писав твори, занотовував думки, робив книжечки. І під кожним зі своїх творів підписувався – Роман Іваничук. Мовляв, це не плагіат, не хтось написав, а я.

Батько був розумним чоловіком і бачив, що у його дитини непоправне горе – син писатиме. Тому він спрямовував мене, щоб я ніколи не оступився, не заспівав оду тиранові, бо буду проклятим батьком і людьми.

-А коли ви відчули себе письменником?

-Коли написав роман «Мальви». Він побачив світ у 1968-му, коли мені виповнилося 39 років. Тоді я відчув себе рівним між сильними молодими письменниками, бо написав чесний твір.

Як ви пишете? Чи, можливо, диктуєте?

-Пишу ручкою. На машинці передруковую (нагадаю, це 1992 рік- В.С). Мені потрібно зробити мінімум дві чернетки ручкою. Першу завжди спалюю, бо вона написана ніяк – лише ловлю думку. У другій – стилізую зроблене. Третя уже чиста. Я даю її на машинку, перечитую, пропоную друзям. Дозволяю їм робити всілякі зауваження на полях. Щось із того я прийму, а щось ні. Потім передруковую ще раз. Отже, маю уже мінімум чотири варіанти. А потім – п’ятий. Це трудомістка робота.

Дехто пише відразу, але я цього не визнаю. Видно, що твір виходить розтягнутим. Слово необхідно сконденсувати, бо треба шанувати читача. Він не має часу сидіти над товстелезними романами, де розвалковуються банальні сцени, які можливо висловити в одній добрій деталі. Правда, для цього треба уміти мислити деталями.

-Чи маєте ви якийсь розпорядок роботи?

-У мене час дуже організований. Коли твір уже проситься на світ, ніхто мене не зможе збити з того робочого курсу – ні приятелі, ні відпочинок.

Встаю я рано, приводжу себе до порядку і сідаю за стіл. Працюю до обіду – найактивніший час для роботи від восьмої до першої години. Це найтяжча праця, коли робиться чернетка. Шліфувати твір можна після обіду, ввечері – будь-коли.

-Коли ви не пишете, якась композиція чи сюжет «варяться»?

-Довженківська баба Марусина, посилаючи прокльони, не додала одного: «Щоб ти мав таку роботу аби працював вічно, не знав від неї спочинку ні вдень, ні вночі і ніде». Я часто ловлю себе на тому, що я – нещасний чоловік. Розмовляю з людиною і з неї пишу образ. Або чую її мову і знаю, що використаю. Можу прокинутися вночі: «Є!». Тяжко підніматися і записувати те. Часом подумаю: «Вранці запишу». Але вранці того вже нема – забуто.

Бувають часи, коли думок нема. Прожнеча. Неприємний вакуум. Ходжу, як якась непотрібна особина. Але безсумнівно одне – кожен твір виношується, як дитя в утробі матері. Воно мусить дозріти, а тоді вже проситься на світ і має свої права та голос…

-Натхнення. Що воно для вас?

-Це робота. Я не чекаю натхнення. Воно з’явиться тоді, коли я спіймав тему. Коли я задумав твір, то знаю що робити, але не знаю як. А коли вже знаю як – то і є момент натхнення. Тоді чекати нічого і я сідаю за стіл. І не біда, коли доводиться розірвати кілька сторінок початку, від того я не впадаю в розпач. Починаю по-іншому. Тяжко, але потім піде.

Справжнє натхнення, це коли ти відчуваєш наближення до Бога і розумієш, що ти можеш. Але воно довго не триває. Писати себе треба примушувати. Хоча коли бачиш, що коні не тягнуть – не треба їх поганяти. Слід відкласти твір, якщо втомлений, або не знаєш наступного ходу, бо тоді виходять погані сторінки. Але роман пишеться роками, і якби я чекав, поки прийде натхнення, то жодного б не написав.

Чому письменник вважає, що слово треба «сконденсувати»?
Як його метод роботи відрізняється від тих, хто пише «відразу»?
Як ви розумієте думку Романа Іваничука про «мислення деталями»?
Чому письменник називає натхнення роботою?
На вашу думку, слова про «наближення до Бога» під час творчості — красива метафора чи щоденна реальність?
Уявіть, що ви журналіст: яке додаткове запитання ви поставили б Роману Іваничуку?
Складіть власне визначення натхнення, спираючись на слова письменника.

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Завдання 2.

Для кращого розуміння постаті Романа Іваничука в середовищі шістдесятників прочитайте уривки з інтерв’ю з дочкою письменника Наталією Іваничук.

Він був дуже доброю, ніжною людиною, вразливою і зворушливою. А також наївною — його можна було легко обдурити, і ми боялися, щоби він не піддався на провокацію стукачів. Тато був дуже жадібний на похвалу. Йому не дозволяли друкуватися, різали тиражі, у 1971—1972 роках був за крок від ув’язнення. Звісно, він депресував, тоді ми не розуміли, чому весь час тато має поганий настрій. А от почувши будь-яку похвалу чи отримуючи визнання, він просто оживав.

А тато після школи вступив в університет. Був у партії, щоби мати роботу і чим прогодувати сім’ю. Моя мама, викладачка історії, також була партійною. Я розумію, що вони зробили цей крок для того, щоб вижити в тій системі.

Вся письменницько-художницько-акторська богема без кінця тусувалася у нас вдома. Змалечку я сиділа в куточку і слухала їхні розмови. Найближчим татовим другом був поет Роман Кудлик. Друзями — Роман Безпалків і його дружина Ольга Безпалківа, кераміст. Ще — Богдан Стельмах, Володимир Яворівський.

Із Калинцями не дружили. Калинець вважав тата за ворога, бо “хто не сидів — той не людина”. Потім якось з роками примирилися. А з Горинями, які сиділи, тато товаришував. Він був на весіллі в Богдана Гориня. Після того тата викликали на розмову до КДБ. Узимку 1972 року до нас заходив знаменитий вертеп — Стус, Калинці, Горині, Сороки. Їх всіх тоді посадили.

Єдиною жінкою в тому чоловічому товаристві була письменниця Ніна Бічуя. Вона була татові другом і колегою. Коли не стало моєї мами Софії, вони двоє дуже зблизилися: тато не міг бути самотнім — йому треба було говорити, розказувати про свої задуми. Тоді я обережно підказала йому: чому би вам не зійтися? Він так зрадів! Але вони не зійшлися в прямому сенсі слова, жили окремо. Хоча десь через три роки як я їх звела, взяли шлюб у Криворівні. Ми з Ніною й досі спілкуємося.

1. Прокоментуй фразу Ігоря Калинця про «хто не сидів — той не людина». Чи вважаєш ти її справедливою?

2. Також пригадай слова з «Сучасників» Євгена Маланюка, де він зауважує, говорячи про Павла Тичину, що «від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась». Чи має право хтось, нехай і авторитетний, засуджувати іншого?

У червні 1988 року Роман Іваничук очолив львівську філію Товариства рідної мови. Навесні 1990-го був обраним народним депутатом УРСР, брав участь у підготовці й проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акта про незалежність України 24 серпня 1991 року.

Ще у 2010 році Роман Іваничук в інтерв’ю Радіо Свобода говорив, що «в Україні йде зазіхання на найбільший скарб, атрибут нації – мову, на це влада націлюється і мусолить другу державну мову. І цьому не буде кінця, допоки люди не вийдуть в обороні духу. Бо немає мови – немає нації. В іншому випадку – народ буде бидлом».

Роман Іваничук написав понад 20 історичних романів, численні збірки новел, десятки повістей. Він був одним з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, мав звання заслуженого працівника культури України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії ім. А. Головка, премії ім. І. Мазепи. У 2009 році йому було присвоєно звання Героя України.

Роман Іваничук став одним із тих українських письменників, хто перетворив історичну літературу на простір не лише для відтворення минулого, а й для осмислення сучасності. Його романи — це не суха реконструкція фактів, а художнє дослідження того, як історія впливає на людину, її вибір і долю. Він показав, що історична проза може бути формою духовного опору: у «Мальвах», «Орді», «Манускрипті з вулиці Руської» Іваничук повертає читачеві забуті сторінки минулого, але водночас ставить питання про свободу, відповідальність і національну ідентичність.

Іваничук довів: історична література — це школа пам’яті й совісті, де кожен твір стає діалогом між минулим і теперішнім, а тому допомагає зрозуміти, ким ми є як народ і куди рухаємося.

Завдання 3.

Проаналізуй твір Романа Іваничука «Дві легенди», виконавши завдання та давши відповіді на запитання.

Теорія

Легенда — фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. З усіх інших епічних жанрів легенда найближче стоїть до міфу, оскільки, як і в останньому, в ній ідеться про фантастичні події, проте, на відміну від міфу, в основі легенди лежить, хоча й щедро прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальних історичних осіб, які з тих чи інших причин запали в народну пам’ять.

3.1. Прочитай вступне слово автора до «Двох легенд»

Я ніколи не пишу про Карпати. Боюся — не висловлю того, що відчуваю, коли, переможений красою гір і людей, блукаю влітку плаями. З тривогою читаю твори на гуцульські теми. Чи не цілує хто красуню-Верховину без кохання?

Замість оповідання, хочу дати читачеві дві легенди, записані з уст. Мене схвилювала глибока думка, захована в них. Хай, що наївно вона оформлена, — не біда. Наївне ніколи не фальшиве.

Автор

Прокоментуй думку автора про те, що «наївне ніколи не фальшиве». Як ти розумієш ці слова?

3.2. Прочитай текст першої легенди «Скарб», дай відповіді на поставлені запитання

Скарб

Коли окаянний Дзвінчук убив Олексу Довбуша, розійшлися горами легені-опришки, щоб заховати від загребущого панського ока добро народне — золото панське. По всіх кутках Чорногори заховали в скелях срібло-золото, а найбільший скарб занесли в прохід на горі Синиці та й закопали на тому місці, де тепер бездонна криниця.

Багато років минуло, багато води стекло Черемошем, а не забували свого захисника Олексу люди, і пани не забували. Боялося панство й згадки про нього, але кожний думав собі нишком про великі багатства, розкидані по горах. Ото й почали поодинці шукати скарбів.

Ненажерливий був жаб’євський дідич Червінський, а хитріший лиса орендар Мендель. Порадилися обидва, пронюхали сліди й потрапили сюди на гору в Довбушів прохід. Довго нипали, камінь за каменем перебирали, вухом припадали до землі — слухали дзвону золота. І врешті знайшли. Підважили плиту, глянули вниз — вогнем-полум’ям горить воно.

У обох затряслися руки від жадоби, але лізти страшно. Ненажерливий пан, хитріший орендар. Погодився орендар на третину скарбу, аби лише не лізти в яму, а сам подумав: “Шнур тримати буду я. Спущу пана, а тоді заправлю дві третини”.

Спускається пан на шнурі вниз, а сам зі страху молиться до матки боскої Ченстоховської. Нараз кричить:

— Швидше спускай — золото!

Затримав орендар шнура і домовляється:

— Дві третини даси?

— Половину!

— Дві третини!

— Половину! — а сам руками досягає до грошей.

Але скільки не простягне руку, золото нижче опускається.

— Чого ж там держиш? — верещить пан. Подумав орендар: “Вріжу шнура, помре пан з голоду, а я золото потім сам заберу”. Так і зробив. Та в ту ж мить щось страшно зашуміло і щезло в безодні. Бо Довбушів скарб не потрапляв до нечистих рук, навіть не дотикався. Отак поховав себе пан у безодній глибині, а орендар з розпуки збожеволів.

Але на цьому казці не кінець. Не пропав отой скарб Довбушів, розсипався він між камінням і травами, сам множився, як та ряска на воді, — або добра людська доля в добре верем’я.

Котилось те золото з гір, розсипалося між людьми. І де впало воно, там радість світилась на обличчі, щастя розцвітало в хаті, налитий колосок виростав на ниві.

Ніхто не знайде вже тепер скарбів Довбуша, але є вони усюди серед людей: усмішкою на устах, чесністю в душі, щастям у родині, хлібом на нивах. І ростуть ті скарби, розростаються, як добра людська доля.

Як у тексті протиставляються «ненажерливий пан» і «хитрий орендар»?
Чому автор підкреслює, що скарб «не потрапляв до нечистих рук»?
Яку роль відіграє мотив жадоби у розвитку сюжету?
Як змінюється образ скарбу від початку до кінця оповіді?

Словникова робота. Поясни значення виділених у тексті слів:

Чи можна сказати, що справжній скарб — це не золото, а щастя й чесність?
Як ви розумієте думку про те, що «скарби розсипалися між людьми»?
Чому легенда про Довбуша живе й досі, навіть без реального золота?

Намалюйте карту скарбів Олекси Довбуша. Для натхнення переглянь світлини скель Довбуша.

Дружня порада вчителю:

Нехай учні самі визначаться, що саме є для них скарбами (золото чи моральні чесноти).

3.4. Опрацюй другу легенду, дай відповіді на запитання, виконай завдання

Морське око

Морське око — це холодна велика сльозина лютого велетня Чорногора.

Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили його сліз, а тільки блискавиці з затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах Чорних гір. Не чули сумирні смереки ласкавого голосу — шуму з уст велетня, а тільки рев і лютий крик або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.

Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не лякалася незрівнянної сили велетня, що рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, як ластівка. Здивований Чорногор зійшов на підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений в своїй силі:

— Що ти таке?

— Господар гір! — почулася смілива відповідь.

Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:

— То йди зі мною на двобій!

І вийшов на нерівний поєдинок жорстокий велетень з людиною.

У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.

Застогнала людина з жалю за знищеною зеленню убогого хліба й паші, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя на гілках, годувала маржину.

Злий Чорногор послав хижих звірів перерізати худобу людини. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.

Переможена людина впала на землю у безмежній тузі і розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.

Нічого не залишилося у людини, крім крихти надії і маленької гілки в руках. І якраз тоді, коли велетень хотів ступити ногою на тіло переможеного, заговорила гілка, заплакала, заридала, в мелодію вилила ту крихту надії, і розлилася пісня по зворах Бескидів.

Притих вражений чародій, потім заметушився, кинувся за піснею, щоб убити те останнє, що залишилося в житті людини, кощавими пальцями ловив її між віттям смерек, вітром шугав за нею по яругах та ніс її перед собою, а спіймати не міг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гілок зламаної смереки, весело, як джерело скелі. Пісня линула до неба, проривала чорні хмари, сині тумани і була, як гомін гірський, що його не втихомириш, не спиниш.

Лютував Чорногор, карав принишклі дерева за те, що стихли вони, слухаючи пісню людини, ламав скелі, бо серед них пісня лунала голосніше, але вбити її не міг. У безсилій злобі й люті він зупинився на Чорній горі, всі хмари-бовдури і громи-блискавиці зім’яв у жмені, щоб кинути ними востаннє в людину, але пісня лунала чимраз голосніше, а від неї, як від леготу, танули, м’якли градові хмари.

Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивній мелодії, лагіднішали хижі звірі в барлогах. Людина покоряла піснею все.

Зрозумівши своє безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня і плеснулась об скелі.

Невідомо чому називає дехто дивне озеро на високих горах Морським оком. Гуцули називають його Несамовитим. Бо вірять, що досить кинути у воду каменем, як озеро починає бушувати, а чисте небо затягається хмарами і кидає градом. Це ще сердиться і лютує Чорногор, переможений піснею людини.

Як у легенді протиставляються сила велетня і сила людини?
Чому пісня виявилася сильнішою за громи й блискавиці?
Яку роль відіграє образ природи у розвитку сюжету?
Як змінюється Чорногор від початку до кінця легенди?

Чому гуцули вірять, що озеро реагує на людські дії (камінь у воду)?

Які цінності передає ця легенда сучасній людині?

Напиши сучасну версію легенди: що могло б бути «піснею людини» сьогодні

3.5. Переглянь світлини найвищих точок Карпат (хребет Чорногора), підпиши їх, скориставшись довідкою

Довідка: Бребенескул, Говерла, Гутин Томнатик, Петрос, Піп Іван Чорногірський, Менчул, Ребра

Менчул (1-ше фото зліва)
Петрос (1-ше фото справа і т.д)
Піп Іван
Бребенскул
Гутин Томнатик
Ребра
Говерла

Рефлексія

Який скарб Довбуша ви відкрили для себе сьогодні?
Чи можуть мистецтво, музика та фотомистецтво сказати більше, ніж слова? Поясни власну думку.
Що допомогло тобі зрозуміти твір краще: текст чи ілюстрації?

Домашнє завдання

Опрацювати текст Ніни Бічуї «Душа Левка Савчина»

З чим ще можна попрацювати

Переглянути сучасну екранізацію фільму «Довбуш»

Фільм «Довбуш» режисера Олеся Саніна вийшов у прокат 24 серпня 2023 року. Це українська історична стрічка, яка розповідає про життя та боротьбу Олекси Довбуша, одного з найвідоміших ватажків опришків у Карпатах .

Цікаво, що фільм став одним із найдорожчих українських кінопроєктів — його бюджет склав близько 120 мільйонів гривень.

Джерела

Завантажити матеріал (PDF)

Урок 13. Шістдесятництво в літературі. Минуле, що говорить із сучасністю: світ Романа Іваничука («Дві легенди»)

Опорні поняття:

легенда

Гачок

Прослухайте звуки трембіти та пісню про опришків «Гаєм, гаєм зелененьким».

Відчуйте атмосферу Карпат і подумайте, чому саме там народжуються легенди.

https://www.youtube.com/watch?v=mLhfUd5p8g4

Відео

https://www.youtube.com/watch?v=3PE2-3WFwYs

Відео

Завдання 1.

Ознайомся з уривками та дай відповіді на запитання:

-Поділіться секретом, пане Романе, коли ви вирішили стати письменником?

-А коли ви відчули себе письменником?

Як ви пишете? Чи, можливо, диктуєте?

-Чи маєте ви якийсь розпорядок роботи?

-Коли ви не пишете, якась композиція чи сюжет «варяться»?

-Натхнення. Що воно для вас?

Чому письменник вважає, що слово треба «сконденсувати»?
Як його метод роботи відрізняється від тих, хто пише «відразу»?
Як ви розумієте думку Романа Іваничука про «мислення деталями»?
Чому письменник називає натхнення роботою?
На вашу думку, слова про «наближення до Бога» під час творчості — красива метафора чи щоденна реальність?
Уявіть, що ви журналіст: яке додаткове запитання ви поставили б Роману Іваничуку?
Складіть власне визначення натхнення, спираючись на слова письменника.

Завдання 2.

1. Прокоментуй фразу Ігоря Калинця про «хто не сидів — той не людина». Чи вважаєш ти її справедливою?

Завдання 3.

Проаналізуй твір Романа Іваничука «Дві легенди», виконавши завдання та давши відповіді на запитання.

Теорія

3.1. Прочитай вступне слово автора до «Двох легенд»

Автор

Прокоментуй думку автора про те, що «наївне ніколи не фальшиве». Як ти розумієш ці слова?

3.2. Прочитай текст першої легенди «Скарб», дай відповіді на поставлені запитання

Скарб

Спускається пан на шнурі вниз, а сам зі страху молиться до матки боскої Ченстоховської. Нараз кричить:

— Швидше спускай — золото!

Затримав орендар шнура і домовляється:

— Дві третини даси?

— Половину!

— Дві третини!

— Половину! — а сам руками досягає до грошей.

Але скільки не простягне руку, золото нижче опускається.

Як у тексті протиставляються «ненажерливий пан» і «хитрий орендар»?
Чому автор підкреслює, що скарб «не потрапляв до нечистих рук»?
Яку роль відіграє мотив жадоби у розвитку сюжету?
Як змінюється образ скарбу від початку до кінця оповіді?

Словникова робота. Поясни значення виділених у тексті слів:

Чи можна сказати, що справжній скарб — це не золото, а щастя й чесність?
Як ви розумієте думку про те, що «скарби розсипалися між людьми»?
Чому легенда про Довбуша живе й досі, навіть без реального золота?

Намалюйте карту скарбів Олекси Довбуша. Для натхнення переглянь світлини скель Довбуша.

3.4. Опрацюй другу легенду, дай відповіді на запитання, виконай завдання

Морське око

Морське око — це холодна велика сльозина лютого велетня Чорногора.

— Що ти таке?

— Господар гір! — почулася смілива відповідь.

Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:

— То йди зі мною на двобій!

І вийшов на нерівний поєдинок жорстокий велетень з людиною.

У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.

Як у легенді протиставляються сила велетня і сила людини?
Чому пісня виявилася сильнішою за громи й блискавиці?
Яку роль відіграє образ природи у розвитку сюжету?
Як змінюється Чорногор від початку до кінця легенди?

Чому гуцули вірять, що озеро реагує на людські дії (камінь у воду)?

Які цінності передає ця легенда сучасній людині?

Напиши сучасну версію легенди: що могло б бути «піснею людини» сьогодні

3.5. Переглянь світлини найвищих точок Карпат (хребет Чорногора), підпиши їх, скориставшись довідкою

Довідка: Бребенескул, Говерла, Гутин Томнатик, Петрос, Піп Іван Чорногірський, Менчул, Ребра

Рефлексія

Який скарб Довбуша ви відкрили для себе сьогодні?
Чи можуть мистецтво, музика та фотомистецтво сказати більше, ніж слова? Поясни власну думку.
Що допомогло тобі зрозуміти твір краще: текст чи ілюстрації?

Домашнє завдання

Опрацювати текст Ніни Бічуї «Душа Левка Савчина»

З чим ще можна попрацювати

Переглянути сучасну екранізацію фільму «Довбуш»

Джерела

Завантажити матеріал (PDF)

Ділись та обговорюй важливе