Урок 23. Тема. Спостереження. Художній репортаж

Тема. Спостереження. Художній репортаж

Урок 23

---

Онлайн-посібник «Репортаж&крапка» від медіа Reporters (фрагменти). 

• Художній репортаж 
• Репортажист і репортажистка 
• Композиція 
• Конфлікт 

---

Подивись фрагмент інтервʼю «Розмови з Сенсом. Про літературний репортаж», а саме відповіді на запитання «Що таке літературний репортаж?», які дають героїні розмови Марічка Паплаускайте — шеф-редакторка журналу літературного репортажу Reporters, Світлана Ославська — репортажистка, Анна Ільченко — фотографка.

Із 1:10 до 5:18:

Чи можеш своїми словами сформулювати, що таке репортаж і що обʼєднує репортажисток із відео? 

Із роботою з літературними репортажами ми знайомимося в темі «Спостереження», у якій представлені нонфікшн-тексти різних форматів, та спробуємо зрозуміти, як і за чим спостерігають автори й авторки, що з їхніх спостережень читаємо ми, читачі й читачки, якої інформації нам бракує.

---

Завдання 1

Отож ми уже зʼясували, що літературний репортаж — це жанр на межі літератури та журналістики. Про те, якими якостями має володіти автор чи авторка репортажу та що відбувається за лаштунками написання тексту, розповідає онлайн-посібник «Репортаж&крапка» від медіа Reporters, упорядницею якого є Марічка Паплаускайте, а коментаторами — українські репортажисти й репортажистки. 

Прочитай фрагменти з посібника та виконай завдання: сформулюй на основі фрагментів посібника правила роботи репортажиста та запиши їх. 

Пошук теми

Хороший репортаж повинен мати щонайменше шість складових:

• конфлікт;
• сильну історію та фактурних героїв;
• сюжет і драматургічну композицію;
• ефект присутності (описи, діалоги, деталі);
• просту, людську мову;
• паралельну метафізичну історію. 

Олена Струк: «Репортаж — це маленьке життя, яке маєш прожити, аби написати чесно. Репортер спершу стає свідком, а потім — провідником через побачене, почуте й відчуте, аби прожити історію міг уже читач.

У Джорджа Орвелла є есей “Чому я пишу”. Один із варіантів відповіді на це запитання в нього звучить приблизно так: бажання розділити досвід людства, який вважаю цінним і який, на мій погляд, не має зникнути. Ось ця потреба “розділити досвід”, а потім зробити його доступним для інших мене приваблює в репортажі найбільше. У процесі написання побачене осмислюється, і так з’являється додана вартість: окрім першого, очевидного, пласту історії, з’являється щось глибше.

Як підготуватись до роботи над репортажем? 

Олена Струк: «Усе починається з того, що бачу в потенційній темі якісь гачки, щось, що зачіпає. Звісно, на цьому етапі зарано говорити про остаточну надідею, є лише певні припущення. Вони формуються під час підготовчого етапу, коли йде збір інформації, що є у вільному доступі. Це не тільки дає перші уявлення і розуміння теми, а й може підказати героїв та локації. Бо у процесі бачиш прізвища, назви організацій, міст. Так окреслюється приблизне коло героїв за принципом: є питання, хто на них міг би відповісти найкраще. Коли вже з кимось поговорила на тему, то майже завжди запитую: «А з ким би ще порадили поспілкуватися?».

Часто відштовхуюся саме від головного героя, навколо якого і розкручується історія. А він виводить на тих, хто допомагає особисту історію підняти на загальніший рівень. Головний герой є ключем. Бувають такі герої, про яких дуже мало відомо, а є лише відчуття, що за ним ховається неабияка історія. Це такі коти в мішку.

До розмови з героєм складаю детальний перелік питань. Іноді це десятки питань — від спогадів дитинства і до чогось філософського. Ніколи не знаєш, яка деталь у розповіді пролиє світло на те, яким чином будувати текст, як зрозуміти героя. Зазвичай це справді якісь нюанси. Тож намагаюсь запитувати все, що тільки можливо.

Я писала про молекулярну біологиню, яка збирає кримськотатарські назви рослин, аби вони не зникли і вона таким чином не втратила для себе Крим. Тож наосліп запитала в неї про те, чим пахне її дитинство. Вона одразу згадала про любисток, потім з того розмотався цілий клубок важливих спогадів. Список питань є, але зазвичай під час інтерв’ю я йому суворо не слідую або не слідую взагалі. Сама розмова підказує нові питання, головне — уважно слухати. Але список потрібний. Він спрацьовує як опора — я все ж таки в курсі, у який бік рухатися, і роблю це не навмання.

З підготовкою є одна маленька річ, яка може призвести до великої халепи. Начитавшись того всього зі свого офісного чи домашнього крісла, можна намалювати певну картинку. Бо така властивість мозку — заповнювати невідоме здогадками і тим самим створювати ілюзії. І ось налаштована на певний сценарій їдеш на місце. А там розумієш, що надумала щось не те. Навіть відчуваєш певне розчарування, яке може завадити слухати і бачити справжнє. Тож їхати “в поле” треба підготовленими й водночас як чистий аркуш. Інакше доведеться ламати або себе, або героя, або текст.

Надідея, яку вигадали собі на початку, може повністю змінитися після годин розмов уже на місці. І треба мати гнучкість, аби прийняти той факт, що світ несподіваний і геть не такий, яким його собі нафантазували». 

Антон Семиженко: «Це схоже на археологію. Обравши тему, ви наче резервуєте за собою певну ділянку землі. Підготовка — це умовні розкопки: треба “просіяти ґрунт”, дізнавшись, що вже зроблено на цю тему. “Почистити” знайдені артефакти, почитавши інформацію про дотичних до історії людей чи місця. Розпланувати, яке саме місце можуть зайняти в майбутній експозиції ті чи інші речі. І тоді вже говорити з людьми.

Коли немає часу, можна й не готуватись — просто знати про певний населений пункт чи мати лише один контакт. Далі якось буде, і цілком імовірно, що вийде незле. Але так ви “копнете” лише в одному випадковому місці. Високий ризик пропустити якийсь скарб. Чи не поставити важливого для історії питання.

У ході підготовки вимальовуються й контакти, і маршрут. Не завжди герої: їх можна знайти вже на місці, під час безпосереднього контакту. Але, підготувавшись, ви добре знатимете, де їх шукати».

Олеся Яремчук: «Коли формулюю тему, пам’ятаю про необхідність перейти від загального до конкретного: якщо хочу розповісти про гагаузів, то маю знайти сім’ю, через історію якої зможу розказати про долю цього народу.

Героїв та локації вибираю так: оскільки працюю з темою національних меншин, то мені цікаво поїхати на місце їхнього компактного поселення. Тож спершу обираю локацію. Далі випитую в місцевих вчителів, дослідників або навіть у сільській раді про історію місця. А вони вже рекомендують, з ким можна було б поспілкуватися. Зазвичай за тим починається магія: ланцюжок рекомендацій не закінчується і, поспілкувавшись із кількома сім’ями, вдається знайти найцікавіше.

Я завжди стараюсь підготуватись до репортажу, але це настільки непередбачуваний жанр, що ніколи не знаєш, куди він тебе заведе. Мабуть, було б певним обманом, якби я їхала на місце і вже достеменно знала, про що хочу написати. Навіщо тоді їхати? Треба дивитися на світ широко розплющеними очима і не обмежувати себе якимись рамками. Я — за імпровізацію та експеримент».

Світлана Ославська: «Радість репортажу в тому, що він готує багато несподіванок. Часто дорога, яку я собі окреслюю, готуючись до теми, у процесі роботи “в полі” іде зовсім іншим шляхом. Ніколи справді не знаєш, куди вона тебе заведе. Тому має сенс довіритися тому, що відбувається, і будувати репортаж від цього, а не від своїх теорій та прочитаного/ дослідженого напередодні. Ця зміна курсу добре помітна у випадку репортажів про закордонні реалії. Можна скільки завгодно читати новини та ґрунтовні публікації, соцмережі й блоги, дивитися документальні фільми й гортати звіти різноманітних організацій, але все одно на місці, говорячи з людьми, ти часто стикаєшся з тим, про що ніде не читала. І треба заново будувати розуміння, забувати про свої умоглядні конструкції та плани». 

Як говорити з героями?

Отож, коли ваша голова вже повна інформації, можна вирушати на місце. Що далі? Головний редактор швейцарського журналу «Reportagen» Даніель Пунтас називає головне правило роботи «в полі» — бути губкою, яка вбирає інформацію. «Не так, що з 9-ї до 17-ї маєш розмови з людьми, а потім повертаєшся в готель. Це робота 24/7».

Один із його авторів, Ервін Кох, майстер портретних репортажів, перш ніж вирушити на зустріч з героєм, готує 100-150 питань: «Де ви народилися? Коли вперше відчули себе щасливим? Який алкогольний напій ви спробували першим? Коли ви бачите те й це, що спадає вам на думку?» Він готує іноді 200 таких питань! А потім іде до героя, умикає диктофон, і вони розмовляють дві, три, чотири, іноді п’ять годин. Згодом він розшифровує все, що було сказано, — іноді витрачаючи на це кілька робочих днів — і лише опісля починає працювати з матеріалом.

Бувають різні підходи до розмов із героями: комусь зручніше писати їх на диктофон, хтось користується блокнотом і олівцем, одразу занотовуючи найважливіше. Але спільним майже завжди залишається час таких розмов — вони тривалі. З годинного інтерв’ю навряд чи вийде добрий репортаж. Тож завдання автора — розговорити героя і стати для нього на певний час другом, якому можна довіритись. Як цього досягти? Кілька років тому спільно з репортеркою Олесею Яремчук ми вивели правило трьох «С»: Cлухайте, Спостерігайте, Співпереживайте.

Бо лише тоді, коли ви самі готові слухати більше, аніж говорити, і що головне — чути вашого героя; коли ви уважно спостерігаєте і вмієте бути непомітним; коли щиро співпереживаєте тому, що розповідає ваше герой, — довіра між вами можлива. Але не закохуйтеся у своїх героїв.

Інакше вам не вдасться писати про них правдиво. Любіть їх так, як своїх рідних, помічаючи слабкості, але все одно з повагою і теплом.

А ще попросіть зі старту ділитися з вами історіями — скажіть героєві, що для вас важливі його спогади, і попросіть розповідати усе так, аби ви (а за вами й читач) могли образно уявляти все те, про що говорить герой.

Якщо хочете щирості від героя, будьте із ним відверті самі.

Олеся Яремчук:  «Треба бути з героєм нарівні — не вивищувати себе ні в манері поведінки, ні в одязі, ні в статусі. І якщо ви хочете, аби ваш герой був щирим із вами, будьте щирі самі. Діліться також своїми переживаннями, бо це допоможе створити атмосферу довіри, що є неймовірно цінним.

Не поспішайте. Дайте героєві подумати над вашим запитанням. Навіть якщо запала мовчанка, це не означає, що одразу треба ставити десять наступних запитань. Бажано проводити з героєм якомога більше часу, щоби краще його пізнати. Не ставте закритих запитань. Кажіть натомість “Поясніть”,

“Розкажіть більше”, щоб розмову вів сам герой. Будьте трохи психотерапевтом. Не вішайте на людину ярликів, намагайтеся її зрозуміти. Польська репортажистка Катажина Квятковська-Москалевич каже, що “репортаж — це короткотривала, але щира дружба”. Я узагалі люблю довгі розмови з людьми. Одна година, дві, чотири і більше. Бо лише так ми можемо пізнати людину глибоко, докопатися до суті.

Слухайте до кінця. Інколи саме тоді, коли вже вимкнений диктофон, починається найцікавіше».

Світлана Ославська: «Якось я подорожувала південним сходом Туреччини і приїхала в одне специфічне село Вакифли. Це маленьке поселення, але доволі відоме в країні як “єдине вірменське село в Туреччині”. Крім того, ця місцина знана ще й тим, що у 1915 році місцеві вірмени організували оборону проти турків — найвідоміший такий випадок. Про це є книжки і фільми. Я знала, які в Туреччини непрості стосунки з вірменами, і пам’яттю про Великий злочин, тому від поїздки до цього села очікувала багато.

Несподіванкою для мене виявилося те, що в цьому селі я вже бувала. І не у снах, а реально — за п’ять років до того. Але з пам’яті стерлося, хоча потім знайшла в себе навіть фотографії звідти.

А несподіванкою стало те, що в цьому селі не говорили англійською. І я не змогла достатньо  дізнатися, що думають його жителі про історичні травми і як їм живеться в Республіці Туреччина. Недовго поговорила з головою села, ще з одним старшим чоловіком і дівчиною, яка погодилася перекладати, переночувала і поїхала геть. Матеріалу на репортаж не було. 

Але мені дуже сподобалася атмосфера, спокій і мандаринові сади Вакифли (мандарини саме достигли, був грудень), і я написала про це у Facebook. На мій допис зреагувала знайома з Чернівців. Вона написала, що її дід-прадід — з Вакифли, а батько чув від діда історію вірменської оборони 1915 року. Я повернулася в Україну й поїхала говорити з цим чоловіком. Так, попри першу поразку, з’явився репортаж “Сто років дороги”, який можна прочитати в книжці “Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії”». 

Припустімо, ви вже записали всіх своїх героїв: що далі? як структурувати зібраний матеріал? 

Світлана Ославська: «Тут хочеться розказати про практику, яку я називаю “аналоговою репортажистикою”. Я страшенно не люблю транскрибувати розмови, особливо кількагодинні записи. Тому часто записую розмову одразу в блокнот, у процесі слухання фільтруючи зайве. На диктофон також пишу, але для страхування. Я почала робити так у Туреччині та Ірані, коли боялася, що мене може спинити поліція та перевірити диктофонний запис. Це могло б погано закінчитися для мене чи для моїх співрозмовників. А мої каракулі українською мовою непросто розібрати і зі знанням мови, не кажучи про іноземців. В Україні я роблю це, бо така практика заощаджує час».

Дружня порада вчителю

Це завдання може бути як індивідуальним, так і парним. Головне — наприкінці порівняти відповіді класу, щоб зʼясувати, хто і як зрозумів роботу над репортажами, скорегувати це розуміння.

Звісно, у самому посібнику його творці виділяють найважливіші думки, однак посібник орієнтований на досвідчених журналістів, а тому виділені тези — узагальнення вищого рівня. Наше ж завдання передбачає зауваження деталей і виокремлення багатьох дрібніших етапів, бо це наше перше занурення в тему.

Завдання 2

Повернись до своїх нотаток: чи ти розумієш, чому художній репортаж — жанр на межі літератури й журналістики, тобто вигадки і факту? 

Щоб пересвідчитись у правильності чи хибності своїх міркувань, подивись фрагмент розмови репоратжистів «Література, тільки інша: як ми полюбили репортажистику», а саме коментарі Вітольда Шабловського і Наталі Гуменюк від 16:16 до 21:50:

---

Як ти розумієш слово «спостереження»? Створи мапу слів про це слово на основі опрацьованого в темі матеріалу. 

Подивись фільм Крістофера Нолана «Дюнкерк», а потім прочитай фрагмент із посібника «Репортаж&крапка», який порівнює структуру цього фільму та структуру ідеального репортажа. 

Отар Довженко порівнює репортаж із документальним кіно. І справді — композиційна побудова текстового репортажу має багато схожого із кіно. Подивімося на прикладі навіть не документальної, а художньої (хоч і знятої за реальними історичними подіями) стрічки Крістофера Нолана «Дюнкерк». Якщо детально розібрати цей фільм, він може стати чудовим посібником із написання тексту й роботи з сюжетом.

Динамічний початок. Стрічка починається вкрай динамічно: герой, ні імені, ні історії якого ми не знаємо, біжить через місто, яке обстрілюють. З першої хвилини ми співпереживаємо йому, і нам стає цікаво: хто це і що ж буде далі. Так само в тексті — починати варто із найцікавішого, найдинамічнішого моменту, який зачепить читача.

Паралельні сюжетні лінії. Фільм чітко поділений на «глави»: суходіл, вода, небо. Причому вони добре зачеплені одна за одну: ми бачимо героїв у морі, які з розпачем запитують: «Де ж та чортова авіація?», а вже в наступній сцені події розгортаються у небі. Оце перемикання уваги від сцени до сцени (а в текстовому варіанті з однієї історії до іншої, паралельної) може працювати і для створення потрібного темпу — що швидше ви перемикаєтеся між «кадрами» в драматичний момент, то більшу напругу створюєте для читача.

Нелінійна побудова композиції. Спершу нам здається, що історії хронологічні, але насправді ні — і це ми розуміємо насамкінець.

Значущі деталі. Цей фільм сповнений деталей: яскраві квіти в охопленому війною місті, теплий вовняний светр на хлопцеві з Англії, куди війна ще не дісталася, взуття, яке один з героїв зняв із загиблого військового. Усе це дає відчуття реальності подій, що розгортаються в нас на очах.

Польська репортерка Ганна Кралль поділяє деталі на банальні (дослівні) і на значущі. «Банальна деталь є тільки тим, чим вона є. Червоний светр є тільки червоним светром, який одягають, щоби було тепло. Деталь значуща зводить метафору. Через предмет можна часом розповісти значно більше, аніж через усю історію людини. Якщо червоний светр є не просто светром, а формою повстанця».

Її колега Маріуш Щигель говорить про те, що деталь будує текст, вона — його основа: «Репортер радше напише, що хтось гатив кулаком по столі, аніж що був розлючений. Я раджу студентам: не пишіть «мама була завжди елегантною», пишіть «мама без макіяжу навіть сміття не виносила». Не пишіть «бабуся була багатою, але скромною», пишіть «бачачи бабусю, ніхто б не сказав, що в неї дві служниці». Не пишіть «вони познайомилися, коли разом працювали на фабриці з виготовлення фортепіано», пишіть «вони познайомилися, поліруючи клавіші».

Влучні діалоги. Герої «Дюнкерку» говорять мало, але завжди вкрай доречно.

— Молодці! — каже до військових, яких врятували з облоги, пересічний чоловік.
— Ми просто врятувалися… — відповідають ті.
— Цього уже достатньо.

Глибша тема, яка читається поміж рядків. За історією порятунку трьохсот тисяч солдатів під час Дюнкерської евакуації, яка відбулась під час Другої світової війни, ми помічаємо глибшу тему — як війна змінює людей. Когось вона ламає: «На війні як на війні. Підлість і страх. Вони з нас усіх нелюдів роблять. Я переживу, але так неможливо», — говорить один із героїв. У комусь проявляє найліпші людські риси: «Я почекаю французів», — відповідає один з англійських командирів, який має можливість вибратися, але вирішує залишитися.

Розуміння внутрішньої мотивації героїв. Поки королівський флот реквізує приватні катери для евакуації солдатів, містер Доусон разом із сином і його товаришем самостійно вирушає до Дюнкерка. У дорозі вони наштовхуються на контуженого солдата на уламку корабля, але, попри небезпеку, не змінюють курсу. Чому вони роблять це? Зрештою ми дізнаємося, що інший син містера Доусона загинув у цій війні, а отже — ця ризикована авантюра для нього є можливістю врятувати синів інших. У хорошому репортажі питання мотивації героїв є важливою складовою.

Це кіно, але усі прийоми в роботі з історією можемо і маємо використовувати, працюючи з текстом. Не забуваймо також про інші режисерські формули. Наприклад, формулу трьох інших «С»: Character, Conflict, Changes (персонаж, конфлікт, зміни).

https://posibnyk.reporters.media

Тема. Спостереження. Художній репортаж

Урок 23

---

Онлайн-посібник «Репортаж&крапка» від медіа Reporters (фрагменти). 

• Художній репортаж 
• Репортажист і репортажистка 
• Композиція 
• Конфлікт 

---

Подивись фрагмент інтервʼю «Розмови з Сенсом. Про літературний репортаж», а саме відповіді на запитання «Що таке літературний репортаж?», які дають героїні розмови Марічка Паплаускайте — шеф-редакторка журналу літературного репортажу Reporters, Світлана Ославська — репортажистка, Анна Ільченко — фотографка.

Із 1:10 до 5:18:

Чи можеш своїми словами сформулювати. що таке репортаж і що обʼєднує репортажисток із відео? 

Із роботою з літературними репортажами ми знайомимося в темі «Спостереження», у якій представлені нонфікшн-тексти різних форматів, та спробуємо зрозуміти, як і за чим спостерігають автори й авторки, що з їхніх спостережень читаємо ми, читачі й читачки, якої інформації нам бракує.

---

Завдання 1

Отож ми уже зʼясували, що літературний репортаж — це жанр на межі літератури та журналістики. Про те, якими якостями має володіти автор чи авторка репортажу та що відбувається за лаштунками написання тексту, розповідає онлайн-посібник «Репортаж&крапка» від медіа Reporters, упорядницею якого є Марічка Паплаускайте, а коментаторами — українські репортажисти й репортажистки. 

Прочитай фрагменти з посібника та виконай завдання: сформулюй на основі фрагментів посібника правила роботи репортажиста та запиши їх.

Пошук теми

Хороший репортаж повинен мати щонайменше шість складових:

• конфлікт;
• сильну історію та фактурних героїв;
• сюжет і драматургічну композицію;
• ефект присутності (описи, діалоги, деталі);
• просту, людську мову;
• паралельну метафізичну історію. 

Олена Струк: «Репортаж — це маленьке життя, яке маєш прожити, аби написати чесно. Репортер спершу стає свідком, а потім — провідником через побачене, почуте й відчуте, аби прожити історію міг уже читач.

У Джорджа Орвелла є есей “Чому я пишу”. Один із варіантів відповіді на це запитання в нього звучить приблизно так: бажання розділити досвід людства, який вважаю цінним і який, на мій погляд, не має зникнути. Ось ця потреба “розділити досвід”, а потім зробити його доступним для інших мене приваблює в репортажі найбільше. У процесі написання побачене осмислюється, і так з’являється додана вартість: окрім першого, очевидного, пласту історії, з’являється щось глибше.

Як підготуватись до роботи над репортажем? 

Олена Струк: «Усе починається з того, що бачу в потенційній темі якісь гачки, щось, що зачіпає. Звісно, на цьому етапі зарано говорити про остаточну надідею, є лише певні припущення. Вони формуються під час підготовчого етапу, коли йде збір інформації, що є у вільному доступі. Це не тільки дає перші уявлення і розуміння теми, а й може підказати героїв та локації. Бо у процесі бачиш прізвища, назви організацій, міст. Так окреслюється приблизне коло героїв за принципом: є питання, хто на них міг би відповісти найкраще. Коли вже з кимось поговорила на тему, то майже завжди запитую: «А з ким би ще порадили поспілкуватися?».

Часто відштовхуюся саме від головного героя, навколо якого і розкручується історія. А він виводить на тих, хто допомагає особисту історію підняти на загальніший рівень. Головний герой є ключем. Бувають такі герої, про яких дуже мало відомо, а є лише відчуття, що за ним ховається неабияка історія. Це такі коти в мішку.

До розмови з героєм складаю детальний перелік питань. Іноді це десятки питань — від спогадів дитинства і до чогось філософського. Ніколи не знаєш, яка деталь у розповіді пролиє світло на те, яким чином будувати текст, як зрозуміти героя. Зазвичай це справді якісь нюанси. Тож намагаюсь запитувати все, що тільки можливо.

Я писала про молекулярну біологиню, яка збирає кримськотатарські назви рослин, аби вони не зникли і вона таким чином не втратила для себе Крим. Тож наосліп запитала в неї про те, чим пахне її дитинство. Вона одразу згадала про любисток, потім з того розмотався цілий клубок важливих спогадів. Список питань є, але зазвичай під час інтерв’ю я йому суворо не слідую або не слідую взагалі. Сама розмова підказує нові питання, головне — уважно слухати. Але список потрібний. Він спрацьовує як опора — я все ж таки в курсі, у який бік рухатися, і роблю це не навмання.

З підготовкою є одна маленька річ, яка може призвести до великої халепи. Начитавшись того всього зі свого офісного чи домашнього крісла, можна намалювати певну картинку. Бо така властивість мозку — заповнювати невідоме здогадками і тим самим створювати ілюзії. І ось налаштована на певний сценарій їдеш на місце. А там розумієш, що надумала щось не те. Навіть відчуваєш певне розчарування, яке може завадити слухати і бачити справжнє. Тож їхати “в поле” треба підготовленими й водночас як чистий аркуш. Інакше доведеться ламати або себе, або героя, або текст.

Надідея, яку вигадали собі на початку, може повністю змінитися після годин розмов уже на місці. І треба мати гнучкість, аби прийняти той факт, що світ несподіваний і геть не такий, яким його собі нафантазували». 

Антон Семиженко: «Це схоже на археологію. Обравши тему, ви наче резервуєте за собою певну ділянку землі. Підготовка — це умовні розкопки: треба “просіяти ґрунт”, дізнавшись, що вже зроблено на цю тему. “Почистити” знайдені артефакти, почитавши інформацію про дотичних до історії людей чи місця. Розпланувати, яке саме місце можуть зайняти в майбутній експозиції ті чи інші речі. І тоді вже говорити з людьми.

Коли немає часу, можна й не готуватись — просто знати про певний населений пункт чи мати лише один контакт. Далі якось буде, і цілком імовірно, що вийде незле. Але так ви “копнете” лише в одному випадковому місці. Високий ризик пропустити якийсь скарб. Чи не поставити важливого для історії питання.

У ході підготовки вимальовуються й контакти, і маршрут. Не завжди герої: їх можна знайти вже на місці, під час безпосереднього контакту. Але, підготувавшись, ви добре знатимете, де їх шукати».

Олеся Яремчук: «Коли формулюю тему, пам’ятаю про необхідність перейти від загального до конкретного: якщо хочу розповісти про гагаузів, то маю знайти сім’ю, через історію якої зможу розказати про долю цього народу.

Героїв та локації вибираю так: оскільки працюю з темою національних меншин, то мені цікаво поїхати на місце їхнього компактного поселення. Тож спершу обираю локацію. Далі випитую в місцевих вчителів, дослідників або навіть у сільській раді про історію місця. А вони вже рекомендують, з ким можна було б поспілкуватися. Зазвичай за тим починається магія: ланцюжок рекомендацій не закінчується і, поспілкувавшись із кількома сім’ями, вдається знайти найцікавіше.

Я завжди стараюсь підготуватись до репортажу, але це настільки непередбачуваний жанр, що ніколи не знаєш, куди він тебе заведе. Мабуть, було б певним обманом, якби я їхала на місце і вже достеменно знала, про що хочу написати. Навіщо тоді їхати? Треба дивитися на світ широко розплющеними очима і не обмежувати себе якимись рамками. Я — за імпровізацію та експеримент».

Світлана Ославська: «Радість репортажу в тому, що він готує багато несподіванок. Часто дорога, яку я собі окреслюю, готуючись до теми, у процесі роботи “в полі” іде зовсім іншим шляхом. Ніколи справді не знаєш, куди вона тебе заведе. Тому має сенс довіритися тому, що відбувається, і будувати репортаж від цього, а не від своїх теорій та прочитаного/ дослідженого напередодні. Ця зміна курсу добре помітна у випадку репортажів про закордонні реалії. Можна скільки завгодно читати новини та ґрунтовні публікації, соцмережі й блоги, дивитися документальні фільми й гортати звіти різноманітних організацій, але все одно на місці, говорячи з людьми, ти часто стикаєшся з тим, про що ніде не читала. І треба заново будувати розуміння, забувати про свої умоглядні конструкції та плани». 

Як говорити з героями?

Отож, коли ваша голова вже повна інформації, можна вирушати на місце. Що далі? Головний редактор швейцарського журналу «Reportagen» Даніель Пунтас називає головне правило роботи «в полі» — бути губкою, яка вбирає інформацію. «Не так, що з 9-ї до 17-ї маєш розмови з людьми, а потім повертаєшся в готель. Це робота 24/7».

Один із його авторів, Ервін Кох, майстер портретних репортажів, перш ніж вирушити на зустріч з героєм, готує 100-150 питань: «Де ви народилися? Коли вперше відчули себе щасливим? Який алкогольний напій ви спробували першим? Коли ви бачите те й це, що спадає вам на думку?» Він готує іноді 200 таких питань! А потім іде до героя, умикає диктофон, і вони розмовляють дві, три, чотири, іноді п’ять годин. Згодом він розшифровує все, що було сказано, — іноді витрачаючи на це кілька робочих днів — і лише опісля починає працювати з матеріалом.

Бувають різні підходи до розмов із героями: комусь зручніше писати їх на диктофон, хтось користується блокнотом і олівцем, одразу занотовуючи найважливіше. Але спільним майже завжди залишається час таких розмов — вони тривалі. З годинного інтерв’ю навряд чи вийде добрий репортаж. Тож завдання автора — розговорити героя і стати для нього на певний час другом, якому можна довіритись. Як цього досягти? Кілька років тому спільно з репортеркою Олесею Яремчук ми вивели правило трьох «С»: Cлухайте, Спостерігайте, Співпереживайте.

Бо лише тоді, коли ви самі готові слухати більше, аніж говорити, і що головне — чути вашого героя; коли ви уважно спостерігаєте і вмієте бути непомітним; коли щиро співпереживаєте тому, що розповідає ваше герой, — довіра між вами можлива. Але не закохуйтеся у своїх героїв.

Інакше вам не вдасться писати про них правдиво. Любіть їх так, як своїх рідних, помічаючи слабкості, але все одно з повагою і теплом.

А ще попросіть зі старту ділитися з вами історіями — скажіть героєві, що для вас важливі його спогади, і попросіть розповідати усе так, аби ви (а за вами й читач) могли образно уявляти все те, про що говорить герой.

Якщо хочете щирості від героя, будьте із ним відверті самі.

Олеся Яремчук:  «Треба бути з героєм нарівні — не вивищувати себе ні в манері поведінки, ні в одязі, ні в статусі. І якщо ви хочете, аби ваш герой був щирим із вами, будьте щирі самі. Діліться також своїми переживаннями, бо це допоможе створити атмосферу довіри, що є неймовірно цінним.

Не поспішайте. Дайте героєві подумати над вашим запитанням. Навіть якщо запала мовчанка, це не означає, що одразу треба ставити десять наступних запитань. Бажано проводити з героєм якомога більше часу, щоби краще його пізнати. Не ставте закритих запитань. Кажіть натомість “Поясніть”,

“Розкажіть більше”, щоб розмову вів сам герой. Будьте трохи психотерапевтом. Не вішайте на людину ярликів, намагайтеся її зрозуміти. Польська репортажистка Катажина Квятковська-Москалевич каже, що “репортаж — це короткотривала, але щира дружба”. Я узагалі люблю довгі розмови з людьми. Одна година, дві, чотири і більше. Бо лише так ми можемо пізнати людину глибоко, докопатися до суті.

Слухайте до кінця. Інколи саме тоді, коли вже вимкнений диктофон, починається найцікавіше».

Світлана Ославська: «Якось я подорожувала південним сходом Туреччини і приїхала в одне специфічне село Вакифли. Це маленьке поселення, але доволі відоме в країні як “єдине вірменське село в Туреччині”. Крім того, ця місцина знана ще й тим, що у 1915 році місцеві вірмени організували оборону проти турків — найвідоміший такий випадок. Про це є книжки і фільми. Я знала, які в Туреччини непрості стосунки з вірменами, і пам’яттю про Великий злочин, тому від поїздки до цього села очікувала багато.

Несподіванкою для мене виявилося те, що в цьому селі я вже бувала. І не у снах, а реально — за п’ять років до того. Але з пам’яті стерлося, хоча потім знайшла в себе навіть фотографії звідти.

А несподіванкою стало те, що в цьому селі не говорили англійською. І я не змогла достатньо  дізнатися, що думають його жителі про історичні травми і як їм живеться в Республіці Туреччина. Недовго поговорила з головою села, ще з одним старшим чоловіком і дівчиною, яка погодилася перекладати, переночувала і поїхала геть. Матеріалу на репортаж не було. 

Але мені дуже сподобалася атмосфера, спокій і мандаринові сади Вакифли (мандарини саме достигли, був грудень), і я написала про це у Facebook. На мій допис зреагувала знайома з Чернівців. Вона написала, що її дід-прадід — з Вакифли, а батько чув від діда історію вірменської оборони 1915 року. Я повернулася в Україну й поїхала говорити з цим чоловіком. Так, попри першу поразку, з’явився репортаж “Сто років дороги”, який можна прочитати в книжці “Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії”». 

Припустімо, ви вже записали всіх своїх героїв: що далі? як структурувати зібраний матеріал? 

Світлана Ославська: «Тут хочеться розказати про практику, яку я називаю “аналоговою репортажистикою”. Я страшенно не люблю транскрибувати розмови, особливо кількагодинні записи. Тому часто записую розмову одразу в блокнот, у процесі слухання фільтруючи зайве. На диктофон також пишу, але для страхування. Я почала робити так у Туреччині та Ірані, коли боялася, що мене може спинити поліція та перевірити диктофонний запис. Це могло б погано закінчитися для мене чи для моїх співрозмовників. А мої каракулі українською мовою непросто розібрати і зі знанням мови, не кажучи про іноземців. В Україні я роблю це, бо така практика заощаджує час».

Повернись до своїх нотаток: чи ти розумієш, чому художній репортаж — жанр на межі літератури й журналістики, тобто вигадки і факту? 

Щоб пересвідчитись у правильності чи хибності своїх міркувань, подивись фрагмент розмови репоратжистів «Література, тільки інша: як ми полюбили репортажистику», а саме коментарі Вітольда Шабловського і Наталі Гуменюк від 16:16 до 21:50:

---

Як ти розумієш слово «спостереження»? Створи мапу слів про це слово на основі опрацьованого в темі матеріалу. 

Подивись фільм Крістофера Нолана «Дюнкерк», а потім прочитай фрагмент із посібника «Репортаж&крапка», який порівнює структуру цього фільму та структуру ідеального репортажа. 

Отар Довженко порівнює репортаж із документальним кіно. І справді — композиційна побудова текстового репортажу має багато схожого із кіно. Подивімося на прикладі навіть не документальної, а художньої (хоч і знятої за реальними історичними подіями) стрічки Крістофера Нолана «Дюнкерк». Якщо детально розібрати цей фільм, він може стати чудовим посібником із написання тексту й роботи з сюжетом.

Динамічний початок. Стрічка починається вкрай динамічно: герой, ні імені, ні історії якого ми не знаємо, біжить через місто, яке обстрілюють. З першої хвилини ми співпереживаємо йому, і нам стає цікаво: хто це і що ж буде далі. Так само в тексті — починати варто із найцікавішого, найдинамічнішого моменту, який зачепить читача.

Паралельні сюжетні лінії. Фільм чітко поділений на «глави»: суходіл, вода, небо. Причому вони добре зачеплені одна за одну: ми бачимо героїв у морі, які з розпачем запитують: «Де ж та чортова авіація?», а вже в наступній сцені події розгортаються у небі. Оце перемикання уваги від сцени до сцени (а в текстовому варіанті з однієї історії до іншої, паралельної) може працювати і для створення потрібного темпу — що швидше ви перемикаєтеся між «кадрами» в драматичний момент, то більшу напругу створюєте для читача.

Нелінійна побудова композиції. Спершу нам здається, що історії хронологічні, але насправді ні — і це ми розуміємо насамкінець.

Значущі деталі. Цей фільм сповнений деталей: яскраві квіти в охопленому війною місті, теплий вовняний светр на хлопцеві з Англії, куди війна ще не дісталася, взуття, яке один з героїв зняв із загиблого військового. Усе це дає відчуття реальності подій, що розгортаються в нас на очах.

Польська репортерка Ганна Кралль поділяє деталі на банальні (дослівні) і на значущі. «Банальна деталь є тільки тим, чим вона є. Червоний светр є тільки червоним светром, який одягають, щоби було тепло. Деталь значуща зводить метафору. Через предмет можна часом розповісти значно більше, аніж через усю історію людини. Якщо червоний светр є не просто светром, а формою повстанця».

Її колега Маріуш Щигель говорить про те, що деталь будує текст, вона — його основа: «Репортер радше напише, що хтось гатив кулаком по столі, аніж що був розлючений. Я раджу студентам: не пишіть «мама була завжди елегантною», пишіть «мама без макіяжу навіть сміття не виносила». Не пишіть «бабуся була багатою, але скромною», пишіть «бачачи бабусю, ніхто б не сказав, що в неї дві служниці». Не пишіть «вони познайомилися, коли разом працювали на фабриці з виготовлення фортепіано», пишіть «вони познайомилися, поліруючи клавіші».

Влучні діалоги. Герої «Дюнкерку» говорять мало, але завжди вкрай доречно.

— Молодці! — каже до військових, яких врятували з облоги, пересічний чоловік.
— Ми просто врятувалися… — відповідають ті.
— Цього уже достатньо.

Глибша тема, яка читається поміж рядків. За історією порятунку трьохсот тисяч солдатів під час Дюнкерської евакуації, яка відбулась під час Другої світової війни, ми помічаємо глибшу тему — як війна змінює людей. Когось вона ламає: «На війні як на війні. Підлість і страх. Вони з нас усіх нелюдів роблять. Я переживу, але так неможливо», — говорить один із героїв. У комусь проявляє найліпші людські риси: «Я почекаю французів», — відповідає один з англійських командирів, який має можливість вибратися, але вирішує залишитися.

Розуміння внутрішньої мотивації героїв. Поки королівський флот реквізує приватні катери для евакуації солдатів, містер Доусон разом із сином і його товаришем самостійно вирушає до Дюнкерка. У дорозі вони наштовхуються на контуженого солдата на уламку корабля, але, попри небезпеку, не змінюють курсу. Чому вони роблять це? Зрештою ми дізнаємося, що інший син містера Доусона загинув у цій війні, а отже — ця ризикована авантюра для нього є можливістю врятувати синів інших. У хорошому репортажі питання мотивації героїв є важливою складовою.

Це кіно, але усі прийоми в роботі з історією можемо і маємо використовувати, працюючи з текстом. Не забуваймо також про інші режисерські формули. Наприклад, формулу трьох інших «С»: Character, Conflict, Changes (персонаж, конфлікт, зміни).

https://posibnyk.reporters.media