Урок 14. Тема. «Битва» Ольги Кобилянської: стиль та інтерпретації. Читаємо твір двома способами

Тема. «Битва» Ольги Кобилянської: стиль та інтерпретації. Читаємо твір двома способами

Урок 14

---

• екокритика;
• феміністична критика;
• підтекст;
• персоніфікація.

Повний текст твору «Битва» Ольги Кобилянської.

---

Погодься або посперечайся з висловлюванням:

«Я не повинен/повинна думати про екологію, бо ніяк не зможу вплинути на цю проблему, а вона нікуди не зникне».

---

1

Екокритика — це спосіб читати й аналізувати твори, звертаючи увагу на їхній зв’язок з природою.

Простіше кажучи, цей підхід досліджує:

• Як зображена природа? Чи є вона просто фоном для подій або активним “персонажем” зі своїм життям?
• Як люди ставляться до довкілля? Чи поважають персонажі природу, чи експлуатують її?
• Яку роль відіграє природа в сюжеті? Як природні явища (наприклад, буря, посуха, ліс) впливають на героїв та розвиток подій?

Екокритика допомагає побачити, що література — це не лише про стосунки між людьми, а й про їхні взаємини з навколишнім світом.

2

Феміністична критика — літературознавчий підхід, що розглядає твір крізь призму жіночого досвіду, ґендерних ролей, нерівності та патріархальних структур.

Вона допомагає зрозуміти:

• Як зображені жінки? Чи є вони головними героїнями з власними бажаннями або лише доповненням до чоловічих персонажів?
• Яку роль відіграє стать? Як гендерні стереотипи та патріархальні норми впливають на життя персонажів і сюжет?
• Чий голос чути? Чи твір написаний з жіночої перспективи, чи лише з чоловічої?

Простіше кажучи, феміністична критика “перечитує” твір, щоб побачити, що він говорить про жінок, їхню роль у суспільстві та про нерівність, з якою вони стикаються.

---

Завдання 1. Що пишуть літературознавці?

Прочитай фрагменти статті літературознавці Тамари Гундорової. Яка інформація є для тебе новою та цікавою? 

Які думки виникли після прочитання? Обговоріть у парах.

Поміркуй:

1. Чому природа в «Битві» змальована як жіноче тіло?
2. Як різняться чужинці-робітники й гуцули?
3. У чому полягає головний конфлікт новели?

Упродовж 1895–97 років були оприлюднені три, назвемо їх радикально-жіночими, гуцульські новели Кобилянської – “Природа”, “Битва” і “Некультурна“. Ці три новели легко лягли на модерністське тло тогочасної європейської, і зокрема німецької, літератури і тогочасної філософії, найвиразнішим репрезентантом якої був Фрідріх Ніцше.

Колонізацію природи Кобилянська відтворює у “Битві” на взір ґвалтування, ототожнюючи дерева з жіночою статтю. Незаймана долина, оточена “двома пасмами рівнобіжних гір”, описувана Кобилянською в “Битві”, нагадує жіноче лоно. “Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка”. 

Ворог-ґвалтівник відрізняється грубістю, неестетичністю й силою. “Він висів, – говориться в новелі. – З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид, – такий прибув він”. Війна його з предвічним, незайманим лісом нагадує насильство: молоді дерева обідрано “з зеленої одежі”, “з них витікала кров”. Кобилянська зауважує: “наємники” “не сходили ніколи в долину, не стрічалися майже ніколи з жінками”. Уся енергія витрачається в них на приборкання лісу.

Створюючи таку картину невинного лісу й протиставляючи фемінізовану природу маскулінній за суттю цивілізації, Кобилянська протиставляє робітникам-ґвалтівникам не лише невинність дерев, але також невинність мешканців-автохтонів гір і лісів – гуцулів. 

“Гуцулами звали себе, – коментує оповідачка. – Великі й сильні, з слов’янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій”.

Невинність і простота гуцулів виразно дитинні, природні: “всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ніякий спосіб, – немов ті діти”. Поїзд, робітники для них “з’явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначеб були іншого світу і мали з усім так мало стикатись, як із облаками на небесах!” – зауважує Кобилянська.

Авторка, змальовуючи цю сцену, ніби перехоплює погляд колонізаторів – “чужих людей”, які пожирають у своєму бажанні й жінку, і гуцулів, і весь ліс. Перехоплюючи погляд “чужинців”, вона звертає свій погляд на них самих, вивчає й об’єктивізує їх як чорних і брудних зайд-насильників, і в цей спосіб ніби рятує від проникнення й насильства безжурну красу гуцульського світу. Позиція нараторки і її симпатії у “Битві” виразно на боці фемінного за своєю природою прадавнього лісу та його мешканців – гуцулів, так само екзотичних і незаймано-природних, як і самі дерева.

У “Битві” народжувалася трагедія цивілізованого, механізованого й знелюдненого у своїй природній (жіночій!) праоснові світу. Однак Кобилянська далека від того, щоб закріплювати за “природою” суто жіночу символіку, а “цивілізацію” наділяти чоловічими ознаками. 

Завдання 2. Читаємо крізь лінзу екокритики

1. Прочитай уривок про вирубування лісу.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі ластів’ячі гнізда. Вона здригнулася. Відколи жила, не чула ще на собі топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання, розіслалася, і почулося звільна й виразне слово: “Зрубати!”
Неначе церквою, пробігло лісом: “Зрубати! Зрубати!” — задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов проснувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося тривожно по всіх його кутах, не завмираючи…
“Зрубати!” Воно перейшло в шемрання. З того повстав стривожений шепіт, зітхання, врешті — піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.
Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

***

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої шини, [2] немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.
Ворожий сик, [3] прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд.
Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.
Привіз ворога.
Він висів.
З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,— такий прибув він.
Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір’ям, розмахнув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вражено й люто,— і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі в долину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,— і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав… Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій…
Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років — цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; бачили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяючого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від старості або від блискавиць?
Смішно!..
Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді… Коли б лиш молоді не хиталися так легко!
Почався напад.
З диким криком “гурра!” почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем’яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!
Коли розохочені до борби кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,— виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.
Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.
Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.
Але вони пхалися силоміць уперед.
Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рівниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.
Се було — морське око.
Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багатством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,— кусень нетиканої краси.
Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.
Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блискавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись свавільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.
— Гурра!.. Ліс задрижав.
— Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:
— Зай-ме-мо!
— Тут ударити!
Проникливий окрик жаху пронісся:
— У-да-ри-ти!
Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.
Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з’явиська, як шпилі дерев і склепіння…
Вперед — молоді.
Многонадійних змірено.
Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузькій долині між горами й майже поверх потоку — дорогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.
Один пень укладали тісно біля другого. Таким чином робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак перевозити столітніх великанів…
Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в голову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі.
З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовою барвою…
Поки наємники упорались з тим усім, пройшов довгий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.
Залізницею діставали щотижня харч і що потребували до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.
З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що сушились на сонці, немов величезні брунатні збитки паперу,— запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.
Так прибиралися вони до бою зі столітніми…

2. Поміркуй.

• Які «людські» якості має ліс у цьому уривку?
• Чи можна сказати, що природа тут «бореться» за себе? Як саме?
• Чому, на твою думку, Ольга Кобилянська наділяє дерева й ліс голосом, рухами, емоціями?
• Чи бачиш у цьому попередження для сучасної людини?

3. Заповни колонку «Екокритика» в таблиці.

Питання	Екокритика	Феміністична критика
Хто страждає в тексті?
Хто завдає шкоди?
Які образи та метафори підсилюють відчуття конфлікту?
Які емоції та думки викликає текст?
Яке послання (меседж) можна прочитати крізь цю «лінзу»?

Дружня порада вчителю

Нагадайте учням, що різні критичні підходи — це як різні «окуляри» для читання тексту. Той самий уривок може відкрити нові сенси, якщо дивитися на нього крізь екологічну чи феміністичну оптику. Важливо підкреслити, що завдання не в тому, щоб знайти «єдину правильну» відповідь, а щоб навчитися бачити багатошаровість тексту. Заохочуйте учнів ставити паралелі з сучасністю — екологічними проблемами чи становищем жінки в суспільстві. Дайте просту установку: будь-яка ідея, яку можна підтвердити рядками з тексту, є цінною.

Завдання 3. Читаємо крізь лінзу феміністичної критики

1. Поглянь на цей уривок ще раз, але замість екокритики використай феміністичну критику.

2. Поміркуй: 

• Які риси та дії найманців нагадують насильство і контроль у суспільстві?
• Чи можна сказати, що ліс у цьому уривку уособлює жіночу вразливість? Чому?
• Як виглядає взаємодія «сили» і «слабкості» у творі?
• Чому, на твою думку, Кобилянська описує знищення лісу так, ніби це зламана доля?
• Чи бачиш у цьому натяк на становище жінки в суспільстві? Чому?

3. Заповни колонку «Феміністична критика» в таблиці.

Питання	Екокритика	Феміністична критика
Хто страждає в тексті?
Хто завдає шкоди?
Які образи та метафори підсилюють відчуття конфлікту?
Які емоції та думки викликає текст?
Яке послання (меседж) можна прочитати крізь цю «лінзу»?

Дружня порада вчителю

До чого тут фемкритика? Вона доречна, бо Ольга Кобилянська:

• Фемінізує природу – описує її як жіноче тіло, чисте й незаймане.
• Показує насильство цивілізації як ґвалтування – робітники-чужинці постають агресивними чоловічими фігурами, що підкорюють і руйнують.
• Дає голос жінці-нараторці – саме її погляд «перехоплює» колонізаторське бачення й розкриває справжню сутність загарбників.
• Стає на бік пригніченого – і жінки, і природа, і гуцули в тексті мають спільну позицію жертв насильницької сили.

Тобто твір можна читати як алегорію чоловічого насильства над жіночим тілом і світом, що робить його важливим для феміністичної критики.

---

1. Обговоріть у класі: що показує нам екокритика, а що — феміністична критика? Які відмінності у висновках? А що у них спільного?

2. Поміркуй, який підхід був ближчим особисто тобі? Чому? Чи можна об’єднати ці два підходи в одне розуміння тексту? Що це нам говорить про сам текст?

Дружня порада вчителю

Скеруйте дискусію так, щоб учні не змагалися, який метод «кращий», а бачили, що обидва доповнюють один одного. Добре працює, коли ви «озвучуєте» те, що записали учні: підкреслюйте цікаві, нестандартні думки. Поясніть, що інтерпретація літератури — це завжди діалог, і різні «лінзи» допомагають нам бачити багатший сенс тексту.

Напиши мініесе (1 сторінка): «Якби ліс у „Битві“ міг говорити, що б він сказав сьогодні людям?»

Перечитай твір ще раз. Які звуки в ньому чути? Занотуй.

Гачок:
https://www.village.com.ua/village/city/city-news/290807-virubka-lisiv-shkodit-ekologiyi-u-6-raziv-bilshe-nizh-vvazhalosya-ranishe-doslidzhennya
https://zbruc.eu/node/117063
https://krytyka.com/ua/articles/tamara-hundorova-za-pravo-buty-vydymymy-pravo-hovoryty-i-pravo-isnuvaty-sohodni-i-boretsia-moia-ukraina

Тема. «Битва» Ольги Кобилянської: стиль та інтерпретації. Читаємо твір двома способами

Урок 14

---

• екокритика;
• феміністична критика;
• підтекст;
• персоніфікація.

Повний текст твору «Битва» Ольги Кобилянської .

---

Погодься або посперечайся з висловлюванням:

«Я не повинен/повинна думати про екологію, бо ніяк не зможу вплинути на цю проблему, а вона нікуди не зникне».

---

1

Екокритика — це спосіб читати й аналізувати твори, звертаючи увагу на їхній зв’язок з природою.

Простіше кажучи, цей підхід досліджує:

• Як зображена природа? Чи є вона просто фоном для подій або активним “персонажем” зі своїм життям?
• Як люди ставляться до довкілля? Чи поважають персонажі природу, чи експлуатують її?
• Яку роль відіграє природа в сюжеті? Як природні явища (наприклад, буря, посуха, ліс) впливають на героїв та розвиток подій?

Екокритика допомагає побачити, що література — це не лише про стосунки між людьми, а й про їхні взаємини з навколишнім світом.

2

Феміністична критика — літературознавчий підхід, що розглядає твір крізь призму жіночого досвіду, ґендерних ролей, нерівності та патріархальних структур.

Вона допомагає зрозуміти:

• Як зображені жінки? Чи є вони головними героїнями з власними бажаннями або лише доповненням до чоловічих персонажів?
• Яку роль відіграє стать? Як гендерні стереотипи та патріархальні норми впливають на життя персонажів і сюжет?
• Чий голос чути? Чи твір написаний з жіночої перспективи, чи лише з чоловічої?

Простіше кажучи, феміністична критика “перечитує” твір, щоб побачити, що він говорить про жінок, їхню роль у суспільстві та про нерівність, з якою вони стикаються.

---

Завдання 1. Що пишуть літературознавці?

Прочитай фрагменти статті літературознавці Тамари Гундорової. Яка інформація є для тебе новою та цікавою? 

Які думки виникли після прочитання? Обговоріть у парах.

Поміркуй:

1. Чому природа в «Битві» змальована як жіноче тіло?
2. Як різняться чужинці-робітники й гуцули?
3. У чому полягає головний конфлікт новели?

Упродовж 1895–97 років були оприлюднені три, назвемо їх радикально-жіночими, гуцульські новели Кобилянської – “Природа”, “Битва” і “Некультурна“. Ці три новели легко лягли на модерністське тло тогочасної європейської, і зокрема німецької, літератури і тогочасної філософії, найвиразнішим репрезентантом якої був Фрідріх Ніцше.

Колонізацію природи Кобилянська відтворює у “Битві” на взір ґвалтування, ототожнюючи дерева з жіночою статтю. Незаймана долина, оточена “двома пасмами рівнобіжних гір”, описувана Кобилянською в “Битві”, нагадує жіноче лоно. “Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка”. 

Ворог-ґвалтівник відрізняється грубістю, неестетичністю й силою. “Він висів, – говориться в новелі. – З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид, – такий прибув він”. Війна його з предвічним, незайманим лісом нагадує насильство: молоді дерева обідрано “з зеленої одежі”, “з них витікала кров”. Кобилянська зауважує: “наємники” “не сходили ніколи в долину, не стрічалися майже ніколи з жінками”. Уся енергія витрачається в них на приборкання лісу.

Створюючи таку картину невинного лісу й протиставляючи фемінізовану природу маскулінній за суттю цивілізації, Кобилянська протиставляє робітникам-ґвалтівникам не лише невинність дерев, але також невинність мешканців-автохтонів гір і лісів – гуцулів. 

“Гуцулами звали себе, – коментує оповідачка. – Великі й сильні, з слов’янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій”.

Невинність і простота гуцулів виразно дитинні, природні: “всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ніякий спосіб, – немов ті діти”. Поїзд, робітники для них “з’явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначеб були іншого світу і мали з усім так мало стикатись, як із облаками на небесах!” – зауважує Кобилянська.

Авторка, змальовуючи цю сцену, ніби перехоплює погляд колонізаторів – “чужих людей”, які пожирають у своєму бажанні й жінку, і гуцулів, і весь ліс. Перехоплюючи погляд “чужинців”, вона звертає свій погляд на них самих, вивчає й об’єктивізує їх як чорних і брудних зайд-насильників, і в цей спосіб ніби рятує від проникнення й насильства безжурну красу гуцульського світу. Позиція нараторки і її симпатії у “Битві” виразно на боці фемінного за своєю природою прадавнього лісу та його мешканців – гуцулів, так само екзотичних і незаймано-природних, як і самі дерева.

У “Битві” народжувалася трагедія цивілізованого, механізованого й знелюдненого у своїй природній (жіночій!) праоснові світу. Однак Кобилянська далека від того, щоб закріплювати за “природою” суто жіночу символіку, а “цивілізацію” наділяти чоловічими ознаками.

Завдання 2. Читаємо крізь лінзу екокритики

1. Прочитай уривок про вирубування лісу.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі ластів’ячі гнізда. Вона здригнулася. Відколи жила, не чула ще на собі топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання, розіслалася, і почулося звільна й виразне слово: “Зрубати!”
Неначе церквою, пробігло лісом: “Зрубати! Зрубати!” — задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов проснувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося тривожно по всіх його кутах, не завмираючи…
“Зрубати!” Воно перейшло в шемрання. З того повстав стривожений шепіт, зітхання, врешті — піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.
Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

***

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої шини, [2] немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.
Ворожий сик, [3] прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд.
Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.
Привіз ворога.
Він висів.
З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,— такий прибув він.
Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір’ям, розмахнув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вражено й люто,— і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі в долину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,— і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав… Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій…
Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років — цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; бачили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяючого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від старості або від блискавиць?
Смішно!..
Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді… Коли б лиш молоді не хиталися так легко!
Почався напад.
З диким криком “гурра!” почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем’яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!
Коли розохочені до борби кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,— виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.
Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.
Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.
Але вони пхалися силоміць уперед.
Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рівниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.
Се було — морське око.
Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багатством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,— кусень нетиканої краси.
Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.
Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блискавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись свавільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.
— Гурра!.. Ліс задрижав.
— Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:
— Зай-ме-мо!
— Тут ударити!
Проникливий окрик жаху пронісся:
— У-да-ри-ти!
Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.
Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з’явиська, як шпилі дерев і склепіння…
Вперед — молоді.
Многонадійних змірено.
Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузькій долині між горами й майже поверх потоку — дорогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.
Один пень укладали тісно біля другого. Таким чином робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак перевозити столітніх великанів…
Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в голову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі.
З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовою барвою…
Поки наємники упорались з тим усім, пройшов довгий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.
Залізницею діставали щотижня харч і що потребували до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.
З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що сушились на сонці, немов величезні брунатні збитки паперу,— запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.
Так прибиралися вони до бою зі столітніми…

2. Поміркуй.

• Які «людські» якості має ліс у цьому уривку?
• Чи можна сказати, що природа тут «бореться» за себе? Як саме?
• Чому, на твою думку, Ольга Кобилянська наділяє дерева й ліс голосом, рухами, емоціями?
• Чи бачиш у цьому попередження для сучасної людини?

3. Заповни колонку «Екокритика» в таблиці.

Питання	Екокритика	Феміністична критика
Хто страждає в тексті?
Хто завдає шкоди?
Які образи та метафори підсилюють відчуття конфлікту?
Які емоції та думки викликає текст?
Яке послання (меседж) можна прочитати крізь цю «лінзу»?

Завдання 3. Читаємо крізь лінзу феміністичної критики

1. Поглянь на цей уривок ще раз, але замість екокритики використай феміністичну критику.

2. Поміркуй: 

• Які риси та дії найманців нагадують насильство і контроль у суспільстві?
• Чи можна сказати, що ліс у цьому уривку уособлює жіночу вразливість? Чому?
• Як виглядає взаємодія «сили» і «слабкості» у творі?
• Чому, на твою думку, Кобилянська описує знищення лісу так, ніби це зламана доля?
• Чи бачиш у цьому натяк на становище жінки в суспільстві? Чому?

3. Заповни колонку «Феміністична критика» в таблиці.

Питання	Екокритика	Феміністична критика
Хто страждає у тексті?
Хто завдає шкоди?
Які образи та метафори підсилюють відчуття конфлікту?
Які емоції та думки викликає текст?
Яке послання (меседж) можна прочитати крізь цю «лінзу»?

---

1. Обговоріть у класі: що показує нам екокритика, а що — феміністична критика? Які відмінності у висновках? А що у них спільного?

2. Поміркуй, який підхід був ближчим особисто тобі? Чому? Чи можна об’єднати ці два підходи в одне розуміння тексту? Що це нам говорить про сам текст?

Напиши мініесе (1 сторінка): «Якби ліс у „Битві“ міг говорити, що б він сказав сьогодні людям?»

Перечитай твір ще раз. Які звуки в ньому чути? Занотуй.

Гачок:
https://www.village.com.ua/village/city/city-news/290807-virubka-lisiv-shkodit-ekologiyi-u-6-raziv-bilshe-nizh-vvazhalosya-ranishe-doslidzhennya
https://zbruc.eu/node/117063
https://krytyka.com/ua/articles/tamara-hundorova-za-pravo-buty-vydymymy-pravo-hovoryty-i-pravo-isnuvaty-sohodni-i-boretsia-moia-ukraina