«Батько Горіо» Оноре де Бальзак. Проблематика твору

«Карета першого класу»  (1864) Оноре Дом’є
Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/Honoré_Daumier#/media/File:Honoré_Daumier_-_The_First_Class_Carriage_-_Walters_371225.jpg 

«Карета другого класу»  (1864) Оноре Дом’є

Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/Honoré_Daumier#/media/File:Honoré_Daumier_-_The_Second_Class_Carriage_-_Walters_371224.jpg

Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев’яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо — його тоді ще шанобливо величали паном Горіо — дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м’якому жабо дві з’єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його “шахвах” – він вимовляв це слово по-простацькому – було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, – одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.

…

Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб’язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об’єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев’ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати “батьком Горіо”, погодився на це.

…

Під кінець третього року батько Горіо ще більше врізав свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п’ять франків місячно. Він більше не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли батько Горіо вперше з’явився без пудри, хазяйка скрикнула з подиву, побачивши колір його волосся, брудно-сірого й зеленкуватого відтінку. Обличчя, день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що збиралися за обіднім столом. Тепер не залишалося вже ніякого сумніву: батько Горіо – розпусник, і тільки завдяки спритності лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, необхідних при його хворобах; а бридкий колір його волосся – то наслідок надмірних утіх і тих засобів, яких він уживав, щоб продовжити втіхи. Моральний і фізичний стан бідолахи давав поживу всім цим побрехенькам. Зносивши свою гарну білизну, Горіо замінив її білизною з перкалю по чотирнадцять су за лікоть. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок і коштовності зникли одне по одному. Він скинув блакитний фрак, увесь свій ошатний костюм і носив узимку і влітку сюртук із грубого коричневого сукна, жилет з козячої вовни й сірі сукняні штани. Старий марнів дедалі більше, литки в нього схудли, обличчя, колись опасисте від утіх міщанського добробуту, страшенно зморщилося; чоло поорали борозни, щелепи випинались під шкірою. На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Святої Женев’єви його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, з вигляду не більше сорока років, високий, огрядний, напрочуд моложавий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих, — перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, злиняли і вже не сльозилися; здавалося, з червоних повік сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у інших. Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти його лицевий кут, довго шарпали його і згодом визнали за кретина.

Серце його завмирало, коли він сходив на ґанок. Перед ним відчинилися засклені двері, і Ежен побачив лакеїв, поважних, мов осли, що їх чистять скребницею. Бал, на який його було запрошено, відбувався у великих парадних покоях на першому поверсі палацу де Босеанів. Не встигнувши перед балом відвідати кузину, Ежен іще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса вітала гостей о пів на п’яту. П’ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з позолоченим поруччям, червоним килимом та безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії, – одної з тих мінливих історій, які розповідають щовечора на вухо по всіх паризьких салонах, – він зовсім не знав.

1. О котрій студент прийшов до віконтеси? 
2. Що таке «усна біографія»? 
3. Ежен уже відвідував кузину, чим цей візит відрізнявся від попередніх? 

Уже четвертий рік тривав зв’язок віконтеси з одним із найвисокородніших і найбагатших португальських вельмож, маркізом д’Ажуда-Пінту. То було щире кохання, яке таїло стільки принад для них обох, що вони не терпіли нікого третього. До того ж віконт де Босеан сам подав приклад публіці, змушений визнати цей морганатичний зв’язок. Усі, хто на початку їхньої приязні приїздив до віконтеси о другій годині, зустрічали там маркіза д’Ажуда-Пінту. Пані де Босеан, не маючи змоги замкнути перед ними двері, бо це було б непристойно, приймала гостей так холодно і так уважно розглядала стелю, що всі відчували, як вони їм заважають. Коли в Парижі стало відомо, що приходити до пані де Босеан між другою і четвертою не слід, вона опинилась у цілковитій самоті. В Оперу і до Буфонів віконтеса їздила у супроводі пана де Босеана й маркіза д’Ажуда-Пінту, але, бувши світською людиною, пан де Босеан, провівши їх у ложу, лишав свою жінку з португальцем. Тепер пан д’Ажуда хотів узяти шлюб із мадмуазель де Рошфід. У всьому світському товаристві тільки пані де Босеан нічого не знала про це одруження. Деякі її приятельки натякали їй на це, але вона сміялася, вбачаючи в цьому заздрісне бажання потьмарити її щастя. Тим часом про заручини незабаром мали сповістити. Красень португалець приїхав того дня, щоб повідомити віконтесу про свій шлюб; але він не наважувався ані словом натякнути на свою зраду. Чому? Певно, тому, що нема нічого важчого в світі, як завдати жінці такого удару. Деякі чоловіки краще почувають себе на поєдинку, перед лицем ворога, що цілиться їм у серце, ніж у присутності жінки, яка дві години плаче, а потім вдає, ніби вмирає, і просить нюхальної солі.

1. Скільки повних років тривав роман маркіза та віконтеси?
2. Чи була віконтеса заміжня? 
3. Чи був португалець одружений? 
4. Чому маркіз уникав серйозної розмови з пані де Босеан. 
5. У чому полягало щастя для пані де Босеан?

Отже, в цей час маркіз д’Джуда-Пінту сидів, мов на жаринах; він збирався йти, кажучи собі, що пані де Босеан сама почує цю новину, а він краще їй напише: завдати смертельного удару коханню легше листовно, ніж в особистій розмові. Коли віконтесин камердинер доповів про пана Ежена де Растіньяка, маркіз д’Ажуда-Пінту радісно стрепенувся. Але закохана жінка ще винахідливіша у своїх підозріннях, ніж у втіхах. Коли їй загрожує небезпека бути покинутою, вона вгадує значення якогось жесту швидше, ніж згаданий у Вергілія кінь здатний відчути далекий повів запаху, що віщує йому любов. Тож будьте певні: пані де Босеан помітила цей мимовільний, легенький, але жахливий у своїй безпосередності рух полегкості. Ежен не знав, що не можна з’являтись у будь-який паризький дім перше, ніж почуєш від друзів дому історію чоловіка, жінки і навіть дітей, бо інакше ризикуєш допуститися одного з тих необачних вчинків, коли, як образно кажуть поляки, доводиться запрягати п’ятеро волів у віз – для того, звісно, щоб вибратися з багнюки, в якій опинився. Якщо у Франції такі речі ще не мають назви, то це, безперечно, тому, що їх вважають неможливими в країні, де поголос поширюється надзвичайно швидко. Тільки така людина, як Ежен, уже сівши в калюжу у пані де Ресто, яка не дала йому часу навіть “запрягти п’ятеро волів у віз”, була здатна знов узятися до свого ремесла погонича, з’явившись до пані де Босеан. Та коли пані де Ресто і графові де Траю він страшенно заважав, то тут він вирятував із скрути пана д’Ажуда-Пінту.

1. Що в поведінці маркіза його зрадило? 
2. Яких правил паризьких домів не встиг засвоїти Ежен?
3. Що означає вислів «запрягти п’ятеро волів у віз»? Поясни значення. 
4. Прочитай фрагмент із праці дослідника Дені де Ружмова «Любов і західна культура». 

«Ось як розподілилися сили: з одного боку, мораль продовження людського роду та розвитку суспільства, менше чи більше пов’язана з релігією — це мораль, яку називають міщанською. З іншого боку, існує мораль, навіяна культурним, літературним, артистичним середовищем — це мораль пристрасти або роману. Усі діти європейського міщанства виховані з ідеєю шлюбу, але водночас занурюються у романтичну атмосферу книжок, вистав, тисячі щоденних алюзій, що мають на меті визнати пристрасть найвищим випробуванням, через яке повинна перейти кожна людина, для тих, хто відчув пристрасть, життя не буде порожнім. Тому пристрасть та шлюб є, по суті, несумісні. їхні витоки та їхня мета взаємо- заперечуються. Їх співіснування у нашому житті провокує нескінченні невирішувані проблеми, а цей конфлікт постійно загрожує суспільному почуттю безпеки».

Поміркуй, якою була природа стосунків у колах французької аристократії в першій третині ХІХ століття. 

– Коли б ви знали, в якому становищі моя сім’я, – провадив Ежен, – то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

– Ну, гаразд, кузене, – сказала вона, сміючись, – чим же я можу вам допомогти?

– Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою – це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

– А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

– Хоч двох.

– Дитина! Так, ви дитина, – сказала вона, стримуючи сльози. – Ви, певно, могли б щиро кохати!

– О так! – вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того “паризького права”, про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.

– То слухайте, пане де Растіньяк: ставтеся до світу так, як він того вартий. Ви хочете добитись успіху, я допоможу вам. Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, – на чоловіків і на жінок, – тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, – і ви досягнете вершини своїх бажань. Запам’ятайте, ви нічого не доб’єтеся тут, поки вами не зацікавиться жінка. Треба, щоб вона була молода, багата, вродлива. А коли у вас спалахне справжнє почуття – ховайте його, як скарб, щоб ніхто навіть і не здогадувався про нього, інакше ви загинете. Якщо ви не будете катом, то станете жертвою. Якщо ви покохаєте, зберігайте вашу таємницю! Не признавайтеся нікому, поки добре не знатимете, кому саме ви розкриваєте серце. Такого кохання у вас поки що нема, але треба заздалегідь оберігати його, тому вчіться не довіряти людям. Слухайте, Мігелю (вона мимохіть виказала себе цією помилкою), є щось жахливіше, ніж батько, покинутий своїми дочками, що, може, бажають йому смерті. Це – суперництво між двома сестрами. Ресто належить до знаті, його дружину приймають у вищому світі й при дворі, а її сестра, багата сестра, красуня Дельфіна де Нусінген, дружина фінансиста, вмирає з досади, її мучать заздрощі. Графиня де Ресто піднялася вище за неї на сто голів – і сестер уже немає. Ці дві жінки зрікаються одна одної, як зреклися свого батька. Тому пані де Нусінген ладна вилизати весь брук між вулицями Сен-Лазар і Гренель, аби її прийняли в моєму салоні. Вона гадала, що де Марсе поможе їй досягти цієї мети, і стала рабою де Марсе. Вона набридла йому. Де Марсе про неї й не думає. Якщо ви введете Дельфіну до мене, то станете її улюбленцем, вона кохатиме вас палко. Якщо зможете – любіть її й ви, а якщо ні – використовуйте для своєї мети. Я прийму її раз чи двічі ввечері, серед тлумища гостей, але ніколи не прийматиму вдень. Я буду з нею вітатись, і досить з неї. Перед вами зачинилися двері графині через те, що ви згадали ім’я батька Горіо. Так, любий мій, тепер ви двадцять разів підете до пані де Ресто і двадцять разів її не буде вдома. Вас наказано не приймати. Ну, то хай батько Горіо знайомить вас із Дельфіною де Нусінген. Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відбити вас у неї. Є жінки, для яких чоловік стає жаданим лише тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються разом із ними перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх – усе, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому, – аби тільки ви самі їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке вищий світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з тими. А щоб ви не заблудилися в цьому лабіринті, я даю вам замість Аріадниної нитки своє ім’я. Не скомпрометуйте його, – сказала вона, гордо підводячи голову й кидаючи на студента погляд королеви, – збережіть його чистим.

«Карета першого класу»  (1864) Оноре Дом’є
Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/Honoré_Daumier#/media/File:Honoré_Daumier_-_The_First_Class_Carriage_-_Walters_371225.jpg 

«Карета другого класу»  (1864) Оноре Дом’є

Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/Honoré_Daumier#/media/File:Honoré_Daumier_-_The_Second_Class_Carriage_-_Walters_371224.jpg

Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев’яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо — його тоді ще шанобливо величали паном Горіо — дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м’якому жабо дві з’єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його “шахвах” – він вимовляв це слово по-простацькому – було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, – одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.

…

Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб’язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об’єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев’ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати “батьком Горіо”, погодився на це.

…

Під кінець третього року батько Горіо ще більше врізав свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п’ять франків місячно. Він більше не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли батько Горіо вперше з’явився без пудри, хазяйка скрикнула з подиву, побачивши колір його волосся, брудно-сірого й зеленкуватого відтінку. Обличчя, день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що збиралися за обіднім столом. Тепер не залишалося вже ніякого сумніву: батько Горіо – розпусник, і тільки завдяки спритності лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, необхідних при його хворобах; а бридкий колір його волосся – то наслідок надмірних утіх і тих засобів, яких він уживав, щоб продовжити втіхи. Моральний і фізичний стан бідолахи давав поживу всім цим побрехенькам. Зносивши свою гарну білизну, Горіо замінив її білизною з перкалю по чотирнадцять су за лікоть. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок і коштовності зникли одне по одному. Він скинув блакитний фрак, увесь свій ошатний костюм і носив узимку і влітку сюртук із грубого коричневого сукна, жилет з козячої вовни й сірі сукняні штани. Старий марнів дедалі більше, литки в нього схудли, обличчя, колись опасисте від утіх міщанського добробуту, страшенно зморщилося; чоло поорали борозни, щелепи випинались під шкірою. На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Святої Женев’єви його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, з вигляду не більше сорока років, високий, огрядний, напрочуд моложавий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих, — перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, злиняли і вже не сльозилися; здавалося, з червоних повік сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у інших. Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти його лицевий кут, довго шарпали його і згодом визнали за кретина.

Серце його завмирало, коли він сходив на ґанок. Перед ним відчинилися засклені двері, і Ежен побачив лакеїв, поважних, мов осли, що їх чистять скребницею. Бал, на який його було запрошено, відбувався у великих парадних покоях на першому поверсі палацу де Босеанів. Не встигнувши перед балом відвідати кузину, Ежен іще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса вітала гостей о пів на п’яту. П’ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з позолоченим поруччям, червоним килимом та безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії, – одної з тих мінливих історій, які розповідають щовечора на вухо по всіх паризьких салонах, – він зовсім не знав.

1. О котрій студент прийшов до віконтеси? 
2. Що таке «усна біографія»? 
3. Ежен уже відвідував кузину, чим цей візит відрізнявся від попередніх? 

Уже четвертий рік тривав зв’язок віконтеси з одним із найвисокородніших і найбагатших португальських вельмож, маркізом д’Ажуда-Пінту. То було щире кохання, яке таїло стільки принад для них обох, що вони не терпіли нікого третього. До того ж віконт де Босеан сам подав приклад публіці, змушений визнати цей морганатичний зв’язок. Усі, хто на початку їхньої приязні приїздив до віконтеси о другій годині, зустрічали там маркіза д’Ажуда-Пінту. Пані де Босеан, не маючи змоги замкнути перед ними двері, бо це було б непристойно, приймала гостей так холодно і так уважно розглядала стелю, що всі відчували, як вони їм заважають. Коли в Парижі стало відомо, що приходити до пані де Босеан між другою і четвертою не слід, вона опинилась у цілковитій самоті. В Оперу і до Буфонів віконтеса їздила у супроводі пана де Босеана й маркіза д’Ажуда-Пінту, але, бувши світською людиною, пан де Босеан, провівши їх у ложу, лишав свою жінку з португальцем. Тепер пан д’Ажуда хотів узяти шлюб із мадмуазель де Рошфід. У всьому світському товаристві тільки пані де Босеан нічого не знала про це одруження. Деякі її приятельки натякали їй на це, але вона сміялася, вбачаючи в цьому заздрісне бажання потьмарити її щастя. Тим часом про заручини незабаром мали сповістити. Красень португалець приїхав того дня, щоб повідомити віконтесу про свій шлюб; але він не наважувався ані словом натякнути на свою зраду. Чому? Певно, тому, що нема нічого важчого в світі, як завдати жінці такого удару. Деякі чоловіки краще почувають себе на поєдинку, перед лицем ворога, що цілиться їм у серце, ніж у присутності жінки, яка дві години плаче, а потім вдає, ніби вмирає, і просить нюхальної солі.

1. Скільки повних років тривав роман маркіза та віконтеси?
2. Чи була віконтеса заміжня? 
3. Чи був португалець одружений? 
4. Чому маркіз уникав серйозної розмови з пані де Босеан. 
5. У чому полягало щастя для пані де Босеан?

Отже, в цей час маркіз д’Джуда-Пінту сидів, мов на жаринах; він збирався йти, кажучи собі, що пані де Босеан сама почує цю новину, а він краще їй напише: завдати смертельного удару коханню легше листовно, ніж в особистій розмові. Коли віконтесин камердинер доповів про пана Ежена де Растіньяка, маркіз д’Ажуда-Пінту радісно стрепенувся. Але закохана жінка ще винахідливіша у своїх підозріннях, ніж у втіхах. Коли їй загрожує небезпека бути покинутою, вона вгадує значення якогось жесту швидше, ніж згаданий у Вергілія кінь здатний відчути далекий повів запаху, що віщує йому любов. Тож будьте певні: пані де Босеан помітила цей мимовільний, легенький, але жахливий у своїй безпосередності рух полегкості. Ежен не знав, що не можна з’являтись у будь-який паризький дім перше, ніж почуєш від друзів дому історію чоловіка, жінки і навіть дітей, бо інакше ризикуєш допуститися одного з тих необачних вчинків, коли, як образно кажуть поляки, доводиться запрягати п’ятеро волів у віз – для того, звісно, щоб вибратися з багнюки, в якій опинився. Якщо у Франції такі речі ще не мають назви, то це, безперечно, тому, що їх вважають неможливими в країні, де поголос поширюється надзвичайно швидко. Тільки така людина, як Ежен, уже сівши в калюжу у пані де Ресто, яка не дала йому часу навіть “запрягти п’ятеро волів у віз”, була здатна знов узятися до свого ремесла погонича, з’явившись до пані де Босеан. Та коли пані де Ресто і графові де Траю він страшенно заважав, то тут він вирятував із скрути пана д’Ажуда-Пінту.

1. Що в поведінці маркіза його зрадило? 
2. Яких правил паризьких домів не встиг засвоїти Ежен?
3. Що означає вислів «запрягти п’ятеро волів у віз»? Поясни значення. 
4. Прочитай фрагмент із праці дослідника Дені де Ружмова «Любов і західна культура». 

«Ось як розподілилися сили: з одного боку, мораль продовження людського роду та розвитку суспільства, менше чи більше пов’язана з релігією — це мораль, яку називають міщанською. З іншого боку, існує мораль, навіяна культурним, літературним, артистичним середовищем — це мораль пристрасти або роману. Усі діти європейського міщанства виховані з ідеєю шлюбу, але водночас занурюються у романтичну атмосферу книжок, вистав, тисячі щоденних алюзій, що мають на меті визнати пристрасть найвищим випробуванням, через яке повинна перейти кожна людина, для тих, хто відчув пристрасть, життя не буде порожнім. Тому пристрасть та шлюб є, по суті, несумісні. їхні витоки та їхня мета взаємо- заперечуються. Їх співіснування у нашому житті провокує нескінченні невирішувані проблеми, а цей конфлікт постійно загрожує суспільному почуттю безпеки».

Поміркуй, якою була природа стосунків у колах французької аристократії в першій третині ХІХ століття. 

– Коли б ви знали, в якому становищі моя сім’я, – провадив Ежен, – то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

– Ну, гаразд, кузене, – сказала вона, сміючись, – чим же я можу вам допомогти?

– Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою – це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

– А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

– Хоч двох.

– Дитина! Так, ви дитина, – сказала вона, стримуючи сльози. – Ви, певно, могли б щиро кохати!

– О так! – вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того “паризького права”, про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.

– То слухайте, пане де Растіньяк: ставтеся до світу так, як він того вартий. Ви хочете добитись успіху, я допоможу вам. Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, – на чоловіків і на жінок, – тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, – і ви досягнете вершини своїх бажань. Запам’ятайте, ви нічого не доб’єтеся тут, поки вами не зацікавиться жінка. Треба, щоб вона була молода, багата, вродлива. А коли у вас спалахне справжнє почуття – ховайте його, як скарб, щоб ніхто навіть і не здогадувався про нього, інакше ви загинете. Якщо ви не будете катом, то станете жертвою. Якщо ви покохаєте, зберігайте вашу таємницю! Не признавайтеся нікому, поки добре не знатимете, кому саме ви розкриваєте серце. Такого кохання у вас поки що нема, але треба заздалегідь оберігати його, тому вчіться не довіряти людям. Слухайте, Мігелю (вона мимохіть виказала себе цією помилкою), є щось жахливіше, ніж батько, покинутий своїми дочками, що, може, бажають йому смерті. Це – суперництво між двома сестрами. Ресто належить до знаті, його дружину приймають у вищому світі й при дворі, а її сестра, багата сестра, красуня Дельфіна де Нусінген, дружина фінансиста, вмирає з досади, її мучать заздрощі. Графиня де Ресто піднялася вище за неї на сто голів – і сестер уже немає. Ці дві жінки зрікаються одна одної, як зреклися свого батька. Тому пані де Нусінген ладна вилизати весь брук між вулицями Сен-Лазар і Гренель, аби її прийняли в моєму салоні. Вона гадала, що де Марсе поможе їй досягти цієї мети, і стала рабою де Марсе. Вона набридла йому. Де Марсе про неї й не думає. Якщо ви введете Дельфіну до мене, то станете її улюбленцем, вона кохатиме вас палко. Якщо зможете – любіть її й ви, а якщо ні – використовуйте для своєї мети. Я прийму її раз чи двічі ввечері, серед тлумища гостей, але ніколи не прийматиму вдень. Я буду з нею вітатись, і досить з неї. Перед вами зачинилися двері графині через те, що ви згадали ім’я батька Горіо. Так, любий мій, тепер ви двадцять разів підете до пані де Ресто і двадцять разів її не буде вдома. Вас наказано не приймати. Ну, то хай батько Горіо знайомить вас із Дельфіною де Нусінген. Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відбити вас у неї. Є жінки, для яких чоловік стає жаданим лише тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються разом із ними перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх – усе, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому, – аби тільки ви самі їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке вищий світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з тими. А щоб ви не заблудилися в цьому лабіринті, я даю вам замість Аріадниної нитки своє ім’я. Не скомпрометуйте його, – сказала вона, гордо підводячи голову й кидаючи на студента погляд королеви, – збережіть його чистим.