Урок 13. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Підбиття підсумків

Урок 13. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Підбиття підсумків

---

• Дискусія
• Подкаст

---

«Мета виправдовує засоби» — відома цитата, яку сьогодні виривають із контексту, у якому її вжив Ніколо Макіавеллі у «Державці», та довкола якої часто тривають дискусії.

Чи можеш ти погодитися з цією тезою?
Якщо так, то що це може бути за мета, щоб будь які засоби були прийнятними?

---

Завдання 1.

Прочитай фрагмент «Міста» та поміркуй, у чому полягає найбільша проблема цього епізоду? Що дає підстави припустити, що Степан Радченко не любить Зоську? Про які особисті якості чи цінності персонажа йдеться у фрагменті? 

Степан уклонився. Крізь непричинені двері з вітальні линув голосний мотив танцю, шелест ніг по підлозі й невиразна розмова.
— Чому так пізно? — стурбовано спитала Зоська, коли господиня вийшла. — Я хвилювалась. Може, захворів?
— Ні, я зовсім здоровий,— сказав він.
Поки він роздягався, Зоська, заспокоївшись, радісно бубоніла. Ну, дуже добре, що він з’явився! Всі тепер у зборі. Ах, як весело! Батьків, звичайно, вирядили з хати, бо батьки — це найнудніше в світі. Ніхто більше не накручує, як батьки.
Потім узяла його під руку, щоб вести до вітальні. Але він свою руку визволив і холодно сказав:
— Чекай, я маю з тобою поговорити.
Зоська спинилась, здивована суворістю його голосу,
— Я ж почуваю, що в тебе щось сталося! — скрикнула вона.
— Зосько,— провадив він,— вчора я дурниць тобі наплів. Визнаю свою помилку. Але забудь про них, раз назавжди.
Вона трохи помовчала. Потім тихо відповіла, дивлячись йому в вічі:
— Ти ж сам усе вигадав… Що ж, хай буде, як раніше.
Докір у її погляді оскаженив його. Він нервово знизав плечима:
— Та не як раніш, а ніяк! Розумієш?
Зоська прошепотіла, хитаючи головою:
— Значить, ти мене не любиш?
— Покинь із своєю любов’ю! — розпачливо скрикнув він.— Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!
І, повернувшись, зайшов до вітальні.

1. Як можна переписати цю сцену, щоб вона не вела до трагічного фіналу Зоськи? Як має діяти Степан Радченко, щоб цьому запобігти?
2. Як головний герой найчастіше поводиться з персонажками та персонажами роману? 

Дружня порада вчителю

Це завдання для того, щоб остаточно порозумітися із персонажем Степана Радченка. Він не цинік, який свідомо вибудовує свій шлях коштом добробуту, радості та щастя інших. Однак він егоїст, якому бракує емпатії, щоб піклуватися про тих людей, які колись були йому близькими.

Завдання 2.

Поділися пʼятьма цікавими словами, які ти виписав/виписала під час читання роману. Послухай переліки своїх однокласників/однокласниць та запиши якісь із їхніх варіантів, які теж припали тобі до душі, але не увійшли у свій персональний топ.

1. ____________________________
2. ____________________________
3. ____________________________
4. ____________________________
5. ____________________________

На твою думку, нові слова, які пізнаєш у процесі читання — це перевага чи недолік тексту?

Завдання 3.

Степан Радченко у романі робить чимало вчинків через які страждають люди з його оточення. Попри це, зрештою він все таки досягає значних успіхів, а фінал твору можна назвати оптимістичним. Однак, чи означає це Степан Радченко — рольова модель, а чинити як він  — це шлях до успіху? 

Поміркуй про це у діалозі. Рухайся алгоритмом та перетвори діалог на подкаст.

1. Обʼєднайся у команду з 2-3 людей зі своїми однокласниками/однокласницями та оберіть одну з тем для обговорення.

• Чи можна використовувати найближчих людей заради своїх цілей?
• Що впливає на наш вибір під час боротьби за «місце під сонцем»?

2. Зʼясуйте, чи схожі у вас думки щодо обраного запитання. Від цього залежатиме ваша подальша стратегія обговорення.
3. Якщо ви радше згодні, то разом проговоріть 3-4 опорні тези, які якнайкраще окреслюватимуть вашу позицію щодо теми, та приклади з «Міста», які підкріплюватимуть ці тези.
   Якщо ви маєте доволі різні думки, то спершу наодинці запишіть кожен/кожна свої аргументи та приклади з роману, які ці аргументи підкреслюватимуть. 
   Зафіксуй основні елементи своїх тез дискусії у зошиті.
4. Тоді перетворіть ваші напрацювання у цілісний діалог (орієнтовна тривалість — 5-7 хвилин). Запишіть діалог на диктофон, перетворивши на подкаст.
   Якщо ваші думки подібні, то розділіть опорні тези і спробуйте продовжувати думки один/одного чи одна/одної. Якщо ваші думки різняться, то по черзі називайте свої аргументи, відповідайте чужі на аргументи та врешті дійдіть до спільної точки дискусії. 

Дружня порада вчителю

Це завдання учнівство може виконувати повністю самостійно, однак ви можете давати часові межі на виконання кожного з етапів, щоб всі вклалися у час тривання уроку. Скажімо: 3 хвилини на визначення теми, 10 хвилин на обговорення, 5 хвилин на прогон діалогу, 5 хвилин на обговорення після дискусії тощо.

Перетвори дискусію на подкаст. Для цього:

1. Передивіться свої запити та обговоріть, яку тезу краще докрутити, що бажано скоротити, а що навпаки — доповними.
2. Підготуйте тези своїх реплік, щоб якнайкраще формулювати бажані думки у досить стислий період. 
3. Зберіться разом та складіть фінальний план розмови: хто починає та анонсує тему розмови, хто говорить першу тезу, хто каже наступну репліку тощо. Це потрібно зробити із думкою про слухацтво, яке хоче отримати цілісну та логічну розмову. 
4. Запишіть розмову на диктофон. Її тривалість має бути від 5 до 7 хвилин. 

---

1. Чи можна отримувати задоволення від читання художнього тексту, якщо головний персонаж дратує чи вкрай не подобається?
2. Чи отримав/отримала ти задоволення від читання «Міста»? А від обговорення на уроках? 

Прочитай фрагменти з двох тектів про Київ: статті літературознавця Леоніда Ушкалова «Про наше вічне місто»  та книжки Ігоря Гирича «Скасаганського, Володимирська, Хрещатик…». З яких перспектив кожен з них дивитися на культурну значимість Києва? Чим важлива кожна з них?
Пригадай, де ще можна зустріти паралелі Київ–Троя, українці–троянці?

Що робить Київ та багато інших столиць — значущими містами?

1.
Історія української літератури так само зобов’язана великою мірою вихованцям семінарій. Першу історію підросійської української літератури написав випуск­ник Костромської семінарії та Київської духовної академії Микола Петров ще 1884 р. Його справу продовжив учень Київ­ської духовної семінарії Сергій Єфремов. Його «Історія українського письменства» (1911) стала каноном літературознавства. Літературознавцями — зачинателями україн­ської публіцистики та критики стали випускник IV гімназії і працівник семінарської громади Василь Доманицький — визначний шевченкознавець, упорядник першого критичного видання «Кобзаря»; Федір Матушевський та Мефодій Павловський, перший і другий редактори першої щоденної української газети Наддніпрянщини «Рада».

Семінарія створила цілий напрямок в українській художній літературі другої половини ХІХ ст. Знаковими фігурами стали вихованці Київської і Подільської семінарій Іван Нечуй-­Левицький (1838–1918) і Анатоль Свидницький (1834–1871), творці «Хмар» і «Люборацьких». У Полтавській духовній семінарії навчався відомий український письменник Пилип Капельгородський (1882–1938), репресований сталінським режимом. Чернігівську духовну семінарію закінчував знаменитий поет доби визвольних змагань Павло Тичина (1891–1967). Разом з Тичиною навчався зачинатель радянської української літератури, один з лідерів боротьбистів Василь Еллан-­Блакитний (1894–1925). У Чернігівській семінарії малювання викладав визначний художник і поет Михайло Жук (1883–1964). Перед революцією Подільську духовну семінарію закінчив один з найвизначніших українських поетів-­ліриків 1920-х — 1930-х років Володимир Свідзинський (1885–1941). Менш відомими залишилися письменник і священник Тихін Добрянський та Григорій Грушевський (Грицько Чулай) — члени київської семінарської громади у 1890-х, близькі товариші Марка Грушевського.

2.
Не так давно я перечитував стару книжку Миколи Закревського «Опис Києва», на самісінькому початку якої автор каже: «Київ не може змагатися за віком з Афінами, а за розмірами — з Пекіном; у ньому любитель старовини не знайде руїн Пальміри, а мандрівник не побачить пірамід Єгипту… Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж…» І, читаючи ці рядки, я раптом піймав себе на думці, що Київ iз давніх–давен поставав і в образі Афін, і в образі Риму, і навіть в образі Парижа…

Як столиця могутньої Руської монархії Київ досяг свого розквіту за часів Ярослава Мудрого. Та вже відразу по смерті цього князя місто починає занепадати. «Помираючи, — писав про Ярослава Закревський, — він забрав із собою в могилу щастя Києва…» Так. Бо в кривавих перипетіях князівських усобиць гинула і Руська імперія, і її пишна столиця. Остаточно Київ занепав наприкінці страшного 1240–го, коли його захопив і зруйнував Батий. Після Батия, скрушно каже Закревський, «стародавній Київ зник; славетна прамати руських міст навіть у XIV—XV століттях була бідним селом».

Таким «селом біля Канева» Київ був і у XVI столітті. «За 18 миль від міста Канева лежить Київ (Chiovia), — писав 1521 року Мацей Мєховський, — стародавня руська столиця. Про те, що вона була колись пишним і справді царственим містом, свідчать самі лиш руїни та пам’ятки, що видніються в купах уламків». Схожі картини бачимо і в «Роксоланії» Кльо­новіца, і в «Лабіринті» Євлевича, і в «Тератургемі» Кальнофойського… А може, найкраще цей образ змалював Ян Домбровський у поемі «Дніпрові Камени», бо тут руїни Києва подані на тлі яскравої картини могутності й блиску столиці Руської монархії за старих часів: «Київ великий безмежно, багатий дахами лідійськими, / Був він захищений муром, немов найміцніша фортеця. / Тут, наче скелі, здіймались будинки і храмів три сотні. / Сяяла стеля святилищ, оздоблена смальтою цінною, / Скрізь красувались рельєфи й шліфовані добре колони…» Схоже, саме оці руїни навіювали думку про те, що Київ — то стародавня Троя. Не знаю, хто вперше її висловив, але вже за часів Ренесансу вона була досить поширена. Згадують про неї і Кльоновіц, і Домбровський. Та навіть значно пізніше Феофан Прокопович, цитуючи книжку Яна Гербінія «Підземний Київ», напише: мовляв, дехто вважає, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Троя, а ті печери викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв — Гектора, Пріама та інших…» Порожня вигадка! — певен Прокопович.

Ясна річ, вигадка, якщо розуміти це буквально. А от на рівні символу — правда. Бо що таке Троя, як не усталений образ великої й славної старовини? Писав же Дмитро Туптало в одному з листів до Стефана Яворського: «…А нині хіба що скажу вслід за поетом: були ми троянці, була Троя і велика тевкрів слава…» Це він переказує рядки Вергілієвої «Енеїди»: «…fuimus Troes, fuit Ilium et ingens / gloria teucrorum». Зрештою, задовго до Туптала Сильвестр Косов прямо називав Київ «руською Троєю». І нехай ця Троя занепала, та вона знов може постати в усій своїй величі. Це відчували всі.

---

1. Обкладинка «Державця»: https://laboratory.ua/products/derzhavets-florentijski-hroniky

Урок 13. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Підбиття підсумків

---

• Дискусія
• Подкаст

---

«Мета виправдовує засоби» — відома цитата, яку сьогодні виривають із контексту, у якому її вжив Ніколо Макіавеллі у «Державці», та довкола якої часто тривають дискусії.

Чи можеш ти погодитися з цією тезою?
Якщо так, то що це може бути за мета, щоб будь які засоби були прийнятними?

---

Завдання 1.

Прочитай фрагмент «Міста» та поміркуй, у чому полягає найбільша проблема цього епізоду? Що дає підстави припустити, що Степан Радченко не любить Зоську? Про які особисті якості чи цінності персонажа йдеться у фрагменті? 

Степан уклонився. Крізь непричинені двері з вітальні линув голосний мотив танцю, шелест ніг по підлозі й невиразна розмова.
— Чому так пізно? — стурбовано спитала Зоська, коли господиня вийшла. — Я хвилювалась. Може, захворів?
— Ні, я зовсім здоровий,— сказав він.
Поки він роздягався, Зоська, заспокоївшись, радісно бубоніла. Ну, дуже добре, що він з’явився! Всі тепер у зборі. Ах, як весело! Батьків, звичайно, вирядили з хати, бо батьки — це найнудніше в світі. Ніхто більше не накручує, як батьки.
Потім узяла його під руку, щоб вести до вітальні. Але він свою руку визволив і холодно сказав:
— Чекай, я маю з тобою поговорити.
Зоська спинилась, здивована суворістю його голосу,
— Я ж почуваю, що в тебе щось сталося! — скрикнула вона.
— Зосько,— провадив він,— вчора я дурниць тобі наплів. Визнаю свою помилку. Але забудь про них, раз назавжди.
Вона трохи помовчала. Потім тихо відповіла, дивлячись йому в вічі:
— Ти ж сам усе вигадав… Що ж, хай буде, як раніше.
Докір у її погляді оскаженив його. Він нервово знизав плечима:
— Та не як раніш, а ніяк! Розумієш?
Зоська прошепотіла, хитаючи головою:
— Значить, ти мене не любиш?
— Покинь із своєю любов’ю! — розпачливо скрикнув він.— Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!
І, повернувшись, зайшов до вітальні.

1. Як можна переписати цю сцену, щоб вона не вела до трагічного фіналу Зоськи? Як має діяти Степан Радченко, щоб цьому запобігти?
2. Як головний герой найчастіше поводиться з персонажками та персонажами роману? 

Завдання 2.

Поділися пʼятьма цікавими словами, які ти виписав/виписала під час читання роману. Послухай переліки своїх однокласників/однокласниць та запиши якісь із їхніх варіантів, які теж припали тобі до душі, але не увійшли у свій персональний топ.

1. ____________________________
2. ____________________________
3. ____________________________
4. ____________________________
5. ____________________________

На твою думку, нові слова, які пізнаєш у процесі читання — це перевага чи недолік тексту?

Завдання 3.

Степан Радченко у романі робить чимало вчинків через які страждають люди з його оточення. Попри це, зрештою він все таки досягає значних успіхів, а фінал твору можна назвати оптимістичним. Однак, чи означає це Степан Радченко — рольова модель, а чинити як він  — це шлях до успіху? 

Поміркуй про це у діалозі. Рухайся алгоритмом та перетвори діалог на подкаст.

1. Обʼєднайся у команду з 2-3 людей зі своїми однокласниками/однокласницями та оберіть одну з тем для обговорення.

• Чи можна використовувати найближчих людей заради своїх цілей?
• Що впливає на наш вибір під час боротьби за «місце під сонцем»?

2. Зʼясуйте, чи схожі у вас думки щодо обраного запитання. Від цього залежатиме ваша подальша стратегія обговорення.
3. Якщо ви радше згодні, то разом проговоріть 3-4 опорні тези, які якнайкраще окреслюватимуть вашу позицію щодо теми, та приклади з «Міста», які підкріплюватимуть ці тези.
   Якщо ви маєте доволі різні думки, то спершу наодинці запишіть кожен/кожна свої аргументи та приклади з роману, які ці аргументи підкреслюватимуть. 
   Зафіксуй основні елементи своїх тез дискусії у зошиті.
4. Тоді перетворіть ваші напрацювання у цілісний діалог (орієнтовна тривалість — 5-7 хвилин). Запишіть діалог на диктофон, перетворивши на подкаст.
   Якщо ваші думки подібні, то розділіть опорні тези і спробуйте продовжувати думки один/одного чи одна/одної. Якщо ваші думки різняться, то по черзі називайте свої аргументи, відповідайте чужі на аргументи та врешті дійдіть до спільної точки дискусії. 

Перетвори дискусію на подкаст. Для цього:

1. Передивіться свої запити та обговоріть, яку тезу краще докрутити, що бажано скоротити, а що навпаки — доповними.
2. Підготуйте тези своїх реплік, щоб якнайкраще формулювати бажані думки у досить стислий період. 
3. Зберіться разом та складіть фінальний план розмови: хто починає та анонсує тему розмови, хто говорить першу тезу, хто каже наступну репліку тощо. Це потрібно зробити із думкою про слухацтво, яке хоче отримати цілісну та логічну розмову. 
4. Запишіть розмову на диктофон. Її тривалість має бути від 5 до 7 хвилин. 

---

1. Чи можна отримувати задоволення від читання художнього тексту, якщо головний персонаж дратує чи вкрай не подобається?
2. Чи отримав/отримала ти задоволення від читання «Міста»? А від обговорення на уроках? 

Прочитай фрагменти з двох тектів про Київ: статті літературознавця Леоніда Ушкалова «Про наше вічне місто»  та книжки Ігоря Гирича «Скасаганського, Володимирська, Хрещатик…». З яких перспектив кожен з них дивитися на культурну значимість Києва? Чим важлива кожна з них?
Пригадай, де ще можна зустріти паралелі Київ–Троя, українці–троянці?

Що робить Київ та багато інших столиць — значущими містами?

1.
Історія української літератури так само зобов’язана великою мірою вихованцям семінарій. Першу історію підросійської української літератури написав випуск­ник Костромської семінарії та Київської духовної академії Микола Петров ще 1884 р. Його справу продовжив учень Київ­ської духовної семінарії Сергій Єфремов. Його «Історія українського письменства» (1911) стала каноном літературознавства. Літературознавцями — зачинателями україн­ської публіцистики та критики стали випускник IV гімназії і працівник семінарської громади Василь Доманицький — визначний шевченкознавець, упорядник першого критичного видання «Кобзаря»; Федір Матушевський та Мефодій Павловський, перший і другий редактори першої щоденної української газети Наддніпрянщини «Рада».

Семінарія створила цілий напрямок в українській художній літературі другої половини ХІХ ст. Знаковими фігурами стали вихованці Київської і Подільської семінарій Іван Нечуй-­Левицький (1838–1918) і Анатоль Свидницький (1834–1871), творці «Хмар» і «Люборацьких». У Полтавській духовній семінарії навчався відомий український письменник Пилип Капельгородський (1882–1938), репресований сталінським режимом. Чернігівську духовну семінарію закінчував знаменитий поет доби визвольних змагань Павло Тичина (1891–1967). Разом з Тичиною навчався зачинатель радянської української літератури, один з лідерів боротьбистів Василь Еллан-­Блакитний (1894–1925). У Чернігівській семінарії малювання викладав визначний художник і поет Михайло Жук (1883–1964). Перед революцією Подільську духовну семінарію закінчив один з найвизначніших українських поетів-­ліриків 1920-х — 1930-х років Володимир Свідзинський (1885–1941). Менш відомими залишилися письменник і священник Тихін Добрянський та Григорій Грушевський (Грицько Чулай) — члени київської семінарської громади у 1890-х, близькі товариші Марка Грушевського.

2.
Не так давно я перечитував стару книжку Миколи Закревського «Опис Києва», на самісінькому початку якої автор каже: «Київ не може змагатися за віком з Афінами, а за розмірами — з Пекіном; у ньому любитель старовини не знайде руїн Пальміри, а мандрівник не побачить пірамід Єгипту… Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж…» І, читаючи ці рядки, я раптом піймав себе на думці, що Київ iз давніх–давен поставав і в образі Афін, і в образі Риму, і навіть в образі Парижа…

Як столиця могутньої Руської монархії Київ досяг свого розквіту за часів Ярослава Мудрого. Та вже відразу по смерті цього князя місто починає занепадати. «Помираючи, — писав про Ярослава Закревський, — він забрав із собою в могилу щастя Києва…» Так. Бо в кривавих перипетіях князівських усобиць гинула і Руська імперія, і її пишна столиця. Остаточно Київ занепав наприкінці страшного 1240–го, коли його захопив і зруйнував Батий. Після Батия, скрушно каже Закревський, «стародавній Київ зник; славетна прамати руських міст навіть у XIV—XV століттях була бідним селом».

Таким «селом біля Канева» Київ був і у XVI столітті. «За 18 миль від міста Канева лежить Київ (Chiovia), — писав 1521 року Мацей Мєховський, — стародавня руська столиця. Про те, що вона була колись пишним і справді царственим містом, свідчать самі лиш руїни та пам’ятки, що видніються в купах уламків». Схожі картини бачимо і в «Роксоланії» Кльо­новіца, і в «Лабіринті» Євлевича, і в «Тератургемі» Кальнофойського… А може, найкраще цей образ змалював Ян Домбровський у поемі «Дніпрові Камени», бо тут руїни Києва подані на тлі яскравої картини могутності й блиску столиці Руської монархії за старих часів: «Київ великий безмежно, багатий дахами лідійськими, / Був він захищений муром, немов найміцніша фортеця. / Тут, наче скелі, здіймались будинки і храмів три сотні. / Сяяла стеля святилищ, оздоблена смальтою цінною, / Скрізь красувались рельєфи й шліфовані добре колони…» Схоже, саме оці руїни навіювали думку про те, що Київ — то стародавня Троя. Не знаю, хто вперше її висловив, але вже за часів Ренесансу вона була досить поширена. Згадують про неї і Кльоновіц, і Домбровський. Та навіть значно пізніше Феофан Прокопович, цитуючи книжку Яна Гербінія «Підземний Київ», напише: мовляв, дехто вважає, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Троя, а ті печери викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв — Гектора, Пріама та інших…» Порожня вигадка! — певен Прокопович.

Ясна річ, вигадка, якщо розуміти це буквально. А от на рівні символу — правда. Бо що таке Троя, як не усталений образ великої й славної старовини? Писав же Дмитро Туптало в одному з листів до Стефана Яворського: «…А нині хіба що скажу вслід за поетом: були ми троянці, була Троя і велика тевкрів слава…» Це він переказує рядки Вергілієвої «Енеїди»: «…fuimus Troes, fuit Ilium et ingens / gloria teucrorum». Зрештою, задовго до Туптала Сильвестр Косов прямо називав Київ «руською Троєю». І нехай ця Троя занепала, та вона знов може постати в усій своїй величі. Це відчували всі.

---

1. Обкладинка «Державця»: https://laboratory.ua/products/derzhavets-florentijski-hroniky