Урок 14. Тема. Невигадані життя. Мемуари: погляд углиб історії 

Вступ 

Автор цієї книжки, син славного українського драматурга Миколи Куліша, знищеного московсько-большевицьким терором, пише про той нині вже історичний будинок «Слова», що його в 1930 році збудовано в Харкові, тодішній столиці УССР, для українських прозаїків і поетів. Дехто каже, що це згідно з задумом ГПУ споруджено на харківському передмісті, в сусідстві з Шатилівкою, цей будинок і зібрано в ньому цвіт тодішньої української літератури, щоб поліційним агентам легше було контролювати приватне життя його мешканців. До певної міри це, мабуть, відповідає правді. Але, з другого боку, це було також тодішньою тенденцією плянувальників «нового соціялістичного побуту» будувати на кооперативних засадах доми за, сказати б, професійною ознакою: доми фінансових працівників, залізничників, інженерно-технічних робітників…

Будинку «Слова» вже давно нема: там, якщо він і зберігся у воєнній завірюсі, мешкають інші люди, які, либонь, не люблять згадувати про попередніх господарів, дарма що й посмертно «реабілітованих».

Після розгрому української культури в 30-х роках і перенесення «столиці» УССР до Києва туди ж таки переїхали й більшість видавництв, і письменницькі організації. І там, у Києві, збудовано новий дім для письменників-недобитків, так званий дім «Роліт» — робітників літератури. На початку війни, в 1941 році, коли німці кидали перші бомби на Київ, казали люди з гіркою іронією: «Досить однієї бомби на Роліт, і українська література перестане існувати…» 

Читаючи цю книжку Володимира Куліша, треба пам’ятати, що це не мемуари в стислому значенні цього слова, в яких автор систематично змальовує й аналізує події і робить з того якісь висновки. Це — ретроспективні шкіци, як міг би їх робити тоді юнак-підліток із властивим його вікові колом заінтересовань. І тому годі шукати в цій книжці тогочасних письменницьких організацій, проблем і боротьби довкола них, нашумілої літературної дискусії, що її розпалив Хвильовий, годі шукати загальної панорами тих чорних років, коли Москва тотально винищувала українську літературу та її творців.

Але все це не позбавляє ці спогади пізнавальної вартости, навпаки — вони додають до вже знаного образу того чи іншого письменника щось таке, чого, звичайно, не завважує «дорослий мемуарист» — дослідник минувшини.

Сталінський терор, внаслідок якого загинула більшість мешканців будинку «Слова», у хвилях якого затонув корабель української літератури тієї доби, — цей терор, проходячи крізь призму авторової свідомости, виявлявся в тому, що люди… зникали і вже не повертались. Цьому їх зникненню передували цілонічні труси у сусідів, розмови пошепки і очікування найстрашнішого — арештування батька. Зрештою і Миколу Куліша, і всіх інших письменників судили, як відомо, за стандартними зразками, виробленими в кабінетах слідчих ҐПУ: як анг-лійських, німецьких чи яких інших шпигунів, як терористів чи змовників проти режиму і його найвищої персоніфікації — Сталіна. А всіх поза тим — як «буржуазних націоналістів».  

І після остаточного розгрому будинку «Слова» автор цих спогадів сам, як «син репресованого», мусів перейти тяжкий і довгий шлях поневірянь в атмосфері повсякчасної непевности, підозри і страху за життя власне і своїх близьких.

Людська памʼять — річ недосконала. А 35 років — час немалий. Тож, очевидно, можна подарувати авторові, коли він, спираючись лише на пам’ять, десь там допустився неточности у змалюванні образу якогось письменника, в цитуванні його слів чи в інших деталях. Але ті короткі характеристики мешканців будинку «Слова», що їх автор подає, мають особливу вартість, бо вони не лише підказані безпосередніми враженнями, але й, напевно, несамохіть запозичені де в чому від батька, навіяні його симпатіями чи антипатіями до того чи іншого письменника, поета, мистця.

Як син Миколи Куліша, автор мав не одну нагоду зблизька спостерігати найближчих батькових приятелів — Хвильового, Ялового, Досвітнього, Вишню, прислухатися до їхніх розмов, перейматися їх настроями. А як представник молодшого покоління мешканців будинку «Слово», як представник отієї галасливої і непосидячої «пацанви» — письменникових дітей, знав усіх своїх сусідів на всіх пʼятьох поверхах дому і про кожного розповів у цій книжці щось таке, чого в жадному підручнику історії літератури не вичитати. Семенко, Усенко, Бажан, Поліщук, Вражливий, Доленґо, Слісаренко, Вухналь, Курбас, Седляр, Падалка, Микитченко, Кириленко і ціла ґалерія інших письменників, поетів, критиків, малярів і режисерів — кожний з них щось промовить до читача у цих цікавих спогадах.

«Слово про будинок “Слово”» збагачує нашу мемуарну літературу з ділянки інтимного життя творців «розстріляного відродження», з ділянки, про яку український читач так мало знає.

В. Давиденко

На третьому поверсі, в чотирикімнатному мешканні з бальконом, що виходив у двір, жив Микола Хвильовий. Невеликого росту, скромно одягнутий, рідко коли в цивільному, тобто в убранні з краваткою, яку одягав на особливі оказії. На загальній фотознімці ВАПЛІТЕ Хвильовий сидить у першому ряді в убранні та білій краватці. Цю краватку йому зробив Куліш, завʼязавши хустину до носа, «щоб не псувати загального, ідеологічно витриманого пейзажу». Найкраще почував себе Хвильовий у мисливському одязі, тобто в грубій куртці, чоботях, невиразного кольору й давности штанах та кашкеті. Через плече мисливські торби й рушниця в чохлі. В одній руці поводок, на якому привʼязані пси, у другій маленька, портативна машинка до писання. Коли б не ота машинка, виглядав би Хвильовий як аматор-мисливець, що оце їде, або повертається з полювання.

Одружений був Хвильовий з Юлією Уманцевою, що мала від першого шлюбу доньку Любу, якою Хвильовий з любовʼю опікувався. Все ж таки, виходячи до нас, просив тата віддати йому мене, бо «так хочеться мати сина». … Важко сказати, що подружжя Хвильових було дібране. Уманцева не грішила ні красою, ні охайним виглядом, навпаки, бувши членом партії, занедбувала і хату і свій вигляд. Не враховуючи дуже нечисленних, але вірних приятелів, Хвильовий жив, можна сказати, досить самотнім. Ніколи його не бачили разом з дружиною чи на черговій премʼєрі в Березолі, чи на літературних вечорах у літклубі. Зате Любочку (їй було тоді біля пʼятнадцяти) брав зі собою завжди до театру. Вернувшись із закордону, привіз їй вʼязану блюзочку, чим викликав у її ровесниць подив і навіть заздрість. Люба вчилась гри на фортепіяні в консерваторії і гарно грала. Часто на прохання Хвильового грала його улюблені твори. В такі хвилини Хвильовий замислено сидів поруч, курив і, здавалось, думками був тоді далеко від дійсности. Він був музикальний, грав залюбки на гітарі й співав.

Найщасливіші хвилини для мене були тоді, коли наш тато брав нас, дітей, на премʼєру своєї пʼєси. З нами обов’язково був Хвильовий з Любочкою. Коли нашого тата і Курбаса викликали на сцену й підносили квіти, стриманий звичайно Хвильовий стояв і щосили бив браво, весь час тукаючи:

— Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!

В театрі він жив іншим життям. Його темні очі горіли, він переживав не лише як глядач. Може в ньому прокидався актор… Мабуть йому, коли мене пам’ять не зраджує, належать такі крилаті слова – «Коли йдеш до театру, бери з собою голову» — Це відносилось до пристрасної дискусії над «Малахієм».

Приятелював Хвильовий з небагатьма, з невеличкою групкою письменників, і ця дружба була найвищої проби, була побратимством. Досвітній, Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен, Слісаренко. Їх називали жартома «могутньою кучкою».

Як я вже згадував, Хвильовий дуже любив полювати. Звичайно, усі думали й мали причину так думати, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями. Хоч і це, звичайно, бувало, але, як мені говорив колись тато, на полюванні можна було вільно порозмовляти, говорити щиро й відверто, від душі. Можливо, після таких полювань, верталися додому молодшими, з заспокоєною на деякий час душею. Природа давала відруження і спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два, або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в «тязі», спав в очеретових шатрах і думав, думав, думав.

Зимою у дворі будинку робили ховзанку. Заливали половину двору водою, вода замерзала й чудова ховзанка була готова. Звичайно, діти з неї не сходили. Але й не бракувало старшого покоління на ховзанці. Хвильовий ніколи не їздив удень (за браком часу). Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані «Гігантські кроки», тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав.

Пригадую одну свою зустріч з Хвильовим. З ним були у нас, що так скажу, дружні відносини. Коли б до нас він не зайшов, все знаходив хвилинку, щоб пожартувати зі мною, розпитати про школу нишком, всунути карбованця на морозиво.

Якось я мчав своїм звичаєм до школи. Це було після зливного дощу і я, маючи на ногах батькові мисливські чоботи, безжалісно розхлюпував на всі боки калюжі. Звичайно, вибирав я для цього спорту найбільші, щоб перевірити міць чобіт. Ускакуючи до одного такого “моря”, скупав я в голови до ніг чоловіка, що стояв на розі Басейної вулиці. Я навіть не глянув у його бік і вже хотів дряпнути далі, як мою увагу притягнули пси, що сумно звісивши вуха, стояли біля чоловіка.  Псів я пізнав вмить. Я глянув на чоловіка. На ньому була старенька куртка, кашкет, на ногах такі чоботи, як у мене. Через плече торба з якимсь птаством. Я зустрівся з очима моєї жертви, яка хитренько до мене всміхалась. Хвильовий! Велике бажання дізнатися, звідки й що привіз, відразу перемогло обовʼязок бігти до школи. Я ніяково підійшов до нього і щось невиразно бурмотів для вибачення. Хвильовий ласкаво усміхнувся, а пси замахали хвостами, пізнавши мене. Потиснув мою руку.

 — Куди ж це ти, малий, так поспішаєш? — запитав Хвильовий, глянувши на мої чоботи. — Може, на полювання? Бачу в чоботах… вони трохи того… чи не тиснуть часом? — додав поважно.

— Та ні. Чоботи добрячі. Я поспішаю… та ні, не спішуся… — відповідаю, глянувши на трамвай, що мав везти мою грішну душу до школи. — Маю іспит з математики…

— І так до тієї математики летиш?

Можна було збрехати, але до того іспиту в мене, крім чобіт, нічого й не було, і я збрехати не міг.

— Та де там лечу… з математикою в мене… А ви, може, з полювання?

— Ми оце вертаємось,— підкреслив слово «ми», — а як там наука? Гризеш?

— Не так я її, як вона мене… але посуваємось, — додав я трохи чванькувато. Відповідь викликала в очах мого співрозмовника якісь веселі вогники, добрячі, батьківські. Поправив кашкета і знову до мене ніби й поважно.

— А як справа з гонорарами? Дає тобі Гурович?

— А ось з тим трохи слабувато, – признав я щиро. – Іноді від мами вирвеш на кіно, але це не дуже часто. А взагалі, то перебиваємось…

— Всі ми якось перебиваємось, — кинув він задумано. — Чи ти бачив «Звенигору»? Оце тобі кіно!

Коли я відповів, що бачив її може пʼять разів, він запитав мене, що я читаю. І тут я сів на свого коника. Мені не треба було ховатись, або червоніти. Хвильовий називав твір, а я автора. Або навпаки. Я й не помітив, як у моїх руках опинилась писальна машинка, а Хвильовий ішов поруч з псами, й ми вели дружню літературну розмову. Він повторяв те, що я часто чув від тата. Книжки варто читати оригінальні, а коли не знаєш мови оригіналу, то лише в українському перекладі! Він це повторив пару разів. Ми вернулися до «Слова». Хтось, пізнавши Хвильового, здивовано знизнув плечима, чого це він іде з малим хлопцем і так живо розмовляє. Дома я не мусів вибріхуватись, чого це я пропустив навчання. Я сказав просто — зустрів Миколу Григоровича і мав з ним розмову на літературні теми. На другий день Хвильовий приніс мені свої «Твори» з написом: «Мойому юному другові, Вові Кулішеві». Я довго дивився на кучерявий підпис і був дуже гордий.

Ніколи не забуду дня 13 травня 1933 року! Соняшний, погідний, недільний ранок. Раптом у дворі будинку зчинилась незвичайна метушня. Когось ведуть напів притомного, чути жіночий плач, розгублено пробіт блідий Ґжицький. І раптом: Хвильовий застрелився!

Прожогом біжу на третій поверх, де вже зібралось повно людей. Проштовхуюсь до середини і встигаю побачити в кабінеті крізь напіввідчинені двері схилену постать у кріслі за робочим столом. Наче Хвильовий заснув, змучено опустивши руки. З похиленої набік голови чорним струмочком з правої скроні стікає кров… Оце була моя остання зустріч з Хвильовим. Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почалися відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе… Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців. За рік «Слово» перестало існувати…

Вступ 

Автор цієї книжки, син славного українського драматурга Миколи Куліша, знищеного московсько-большевицьким терором, пише про той нині вже історичний будинок «Слова», що його в 1930 році збудовано в Харкові, тодішній столиці УССР, для українських прозаїків і поетів. Дехто каже, що це згідно з задумом ГПУ споруджено на харківському передмісті, в сусідстві з Шатилівкою, цей будинок і зібрано в ньому цвіт тодішньої української літератури, щоб поліційним агентам легше було контролювати приватне життя його мешканців. До певної міри це, мабуть, відповідає правді. Але, з другого боку, це було також тодішньою тенденцією плянувальників «нового соціялістичного побуту» будувати на кооперативних засадах доми за, сказати б, професійною ознакою: доми фінансових працівників, залізничників, інженерно-технічних робітників…

Будинку «Слова» вже давно нема: там, якщо він і зберігся у воєнній завірюсі, мешкають інші люди, які, либонь, не люблять згадувати про попередніх господарів, дарма що й посмертно «реабілітованих».

Після розгрому української культури в 30-х роках і перенесення «столиці» УССР до Києва туди ж таки переїхали й більшість видавництв, і письменницькі організації. І там, у Києві, збудовано новий дім для письменників-недобитків, так званий дім «Роліт» — робітників літератури. На початку війни, в 1941 році, коли німці кидали перші бомби на Київ, казали люди з гіркою іронією: «Досить однієї бомби на Роліт, і українська література перестане існувати…» 

Читаючи цю книжку Володимира Куліша, треба пам’ятати, що це не мемуари в стислому значенні цього слова, у яких автор систематично змальовує й аналізує події і робить з того якісь висновки. Це — ретроспективні шкіци, як міг би їх робити тоді юнак-підліток із властивим його вікові колом заінтересовань. І тому годі шукати в цій книжці тогочасних письменницьких організацій, проблем і боротьби довкола них, нашумілої літературної дискусії, що її розпалив Хвильовий, годі шукати загальної панорами тих чорних років, коли Москва тотально винищувала українську літературу та її творців.

Але все це не позбавляє ці спогади пізнавальної вартости, навпаки — вони додають до вже знаного образу того чи іншого письменника щось таке, чого ,звичайно, не зауважує «дорослий мемуарист» — дослідник минувшини.

Сталінський терор, унаслідок якого загинула більшість мешканців будинку «Слова», у хвилях якого затонув корабель української літератури тієї доби, — цей терор, проходячи крізь призму авторової свідомости, виявлявся в тому, що люди… зникали і вже не повертались. Цьому їх зникненню передували цілонічні труси у сусідів, розмови пошепки і очікування найстрашнішого — арештування батька. Зрештою і Миколу Куліша, і всіх інших письменників судили, як відомо, за стандартними зразками, виробленими в кабінетах слідчих ҐПУ: як анг-лійських, німецьких чи яких інших шпигунів, як терористів чи змовників проти режиму і його найвищої персоніфікації — Сталіна. А всіх поза тим — як «буржуазних націоналістів».  

І після остаточного розгрому будинку «Слова» автор цих спогадів сам, як «син репресованого», мусів перейти тяжкий і довгий шлях поневірянь в атмосфері повсякчасної непевности, підозри і страху за життя власне і своїх близьких.

Людська памʼять — річ недосконала. А 35 років — час немалий. Тож, очевидно, можна подарувати авторові, коли він, спираючись лише на пам’ять, десь там допустився неточности у змалюванні образу якогось письменника, в цитуванні його слів чи в інших деталях. Але ті короткі характеристики мешканців будинку «Слова», що їх автор подає, мають особливу вартість, бо вони не лише підказані безпосередніми враженнями, але й, напевно, несамохіть запозичені де в чому від батька, навіяні його симпатіями чи антипатіями до того чи іншого письменника, поета, мистця.

Як син Миколи Куліша, автор мав не одну нагоду зблизька спостерігати найближчих батькових приятелів — Хвильового, Ялового, Досвітнього, Вишню, прислухатися до їхніх розмов, перейматися їх настроями. А як представник молодшого покоління мешканців будинку «Слово», як представник отієї галасливої і непосидячої «пацанви» — письменникових дітей, знав усіх своїх сусідів на всіх пʼятьох поверхах дому і про кожного розповів у цій книжці щось таке, чого в жадному підручнику історії літератури не вичитати. Семенко, Усенко, Бажан, Поліщук, Вражливий, Доленґо, Слісаренко, Вухналь, Курбас, Седляр, Падалка, Микитченко, Кириленко і ціла ґалерія інших письменників, поетів, критиків, малярів і режисерів — кожний з них щось промовить до читача у цих цікавих спогадах.

«Слово про будинок “Слово”» збагачує нашу мемуарну літературу з ділянки інтимного життя творців «розстріляного відродження», з ділянки, про яку український читач так мало знає.

В. Давиденко

На третьому поверсі, в чотирикімнатному мешканні з бальконом, що виходив у двір, жив Микола Хвильовий. Невеликого росту, скромно одягнутий, рідко коли в цивільному, тобто в убранні з краваткою, яку одягав на особливі оказії. На загальній фотознімці ВАПЛІТЕ Хвильовий сидить у першому ряді в убранні та білій краватці. Цю краватку йому зробив Куліш, завʼязавши хустину до носа, «щоб не псувати загального, ідеологічно витриманого пейзажу». Найкраще почував себе Хвильовий у мисливському одязі, тобто в грубій куртці, чоботях, невиразного кольору й давности штанах та кашкеті. Через плече мисливські торби й рушниця в чохлі. В одній руці поводок, на якому привʼязані пси, у другій маленька, портативна машинка до писання. Коли б не ота машинка, виглядав би Хвильовий як аматор-мисливець, що оце їде, або повертається з полювання.

Одружений був Хвильовий з Юлією Уманцевою, що мала від першого шлюбу доньку Любу, якою Хвильовий з любовʼю опікувався. Все ж таки, виходячи до нас, просив тата віддати йому мене, бо «так хочеться мати сина». … Важко сказати, що подружжя Хвильових було дібране. Уманцева не грішила ні красою, ні охайним виглядом, навпаки, бувши членом партії, занедбувала і хату і свій вигляд. Не враховуючи дуже нечисленних, але вірних приятелів, Хвильовий жив, можна сказати, досить самотнім. Ніколи його не бачили разом з дружиною чи на черговій премʼєрі в Березолі, чи на літературних вечорах у літклубі. Зате Любочку (їй було тоді біля пʼятнадцяти) брав зі собою завжди до театру. Вернувшись із закордону, привіз їй вʼязану блюзочку, чим викликав у її ровесниць подив і навіть заздрість. Люба вчилась гри на фортепіяні в консерваторії і гарно грала. Часто на прохання Хвильового грала його улюблені твори. В такі хвилини Хвильовий замислено сидів поруч, курив і, здавалось, думками був тоді далеко від дійсности. Він був музикальний, грав залюбки на гітарі й співав.

Найщасливіші хвилини для мене були тоді, коли наш тато брав нас, дітей, на премʼєру своєї пʼєси. З нами обов’язково був Хвильовий з Любочкою. Коли нашого тата і Курбаса викликали на сцену й підносили квіти, стриманий звичайно Хвильовий стояв і щосили бив браво, весь час тукаючи:

— Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!

В театрі він жив іншим життям. Його темні очі горіли, він переживав не лише як глядач. Може в ньому прокидався актор… Мабуть йому, коли мене пам’ять не зраджує, належать такі крилаті слова – «Коли йдеш до театру, бери з собою голову» — Це відносилось до пристрасної дискусії над «Малахієм».

Приятелював Хвильовий з небагатьма, з невеличкою групкою письменників, і ця дружба була найвищої проби, була побратимством. Досвітній, Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен, Слісаренко. Їх називали жартома «могутньою кучкою».

Як я вже згадував, Хвильовий дуже любив полювати. Звичайно, всі думали й мали причину так думати, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями. Хоч і це, звичайно, бувало, але, як мені говорив колись тато, на полюванні можна було вільно порозмовляти, говорити щиро й відверто, від душі. Можливо, після таких полювань, верталися додому молодшими, з заспокоєною на деякий час душею. Природа давала відруження і спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два, або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в «тязі», спав в очеретових шатрах і думав, думав, думав.

Зимою у дворі будинку робили ховзанку. Заливали половину двору водою, вода замерзала й чудова ховзанка була готова. Звичайно, діти з неї не сходили. Але й не бракувало старшого покоління на ховзанці. Хвильовий ніколи не їздив удень (за браком часу). Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані «Гігантські кроки», тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав.

Пригадую одну свою зустріч з Хвильовим. З ним були у нас, що так скажу, дружні відносини. Коли б до нас він не зайшов, все знаходив хвилинку, щоб пожартувати зі мною, розпитати про школу, нишком всунути карбованця на морозиво.

Якось я мчав своїм звичаєм до школи. Це було після зливного дощу і я, маючи на ногах батькові мисливські чоботи, безжалісно розхлюпував на всі боки калюжі. Звичайно, вибирав я для цього спорту найбільші, щоб перевірити міць чобіт. Ускакуючи до одного такого “моря”, скупав я в голови до ніг чоловіка, що стояв на розі Басейної вулиці. Я навіть не глянув у його бік і вже хотів дряпнути далі, як мою увагу притягнули пси, що сумно звісивши вуха, стояли біля чоловіка.  Псів я пізнав умить. Я глянув на чоловіка. На ньому була старенька куртка, кашкет, на ногах такі чоботи, як у мене. Через плече торба з якимсь птаством. Я зустрівся з очима моєї жертви, яка хитренько до мене всміхалась. Хвильовий! Велике бажання дізнатися, звідки й що привіз, відразу перемогло обовʼязок бігти до школи. Я ніяково підійшов до нього і щось невиразно бурмотів для вибачення. Хвильовий ласкаво усміхнувся, а пси замахали хвостами, пізнавши мене. Потиснув мою руку.

 — Куди ж це ти, малий, так поспішаєш? — запитав Хвильовий, глянувши на мої чоботи. — Може, на полювання? Бачу в чоботах… вони трохи того… чи не тиснуть часом? — додав поважно.

— Та ні. Чоботи добрячі. Я поспішаю… та ні, не спішуся… — відповідаю, глянувши на трамвай, що мав везти мою грішну душу до школи. — Маю іспит з математики…

— І так до тієї математики летиш?

Можна було збрехати, але до того іспиту в мене, крім чобіт, нічого й не було, і я збрехати не міг.

— Та де там лечу… з математикою в мене… А ви, може, з полювання?

— Ми оце вертаємось, — підкреслив слово «ми», — а як там наука? Гризеш?

— Не так я її, як вона мене… але посуваємось, — додав я трохи чванькувато. Відповідь викликала в очах мого співрозмовника якісь веселі вогники, добрячі, батьківські. Поправив кашкета і знову до мене ніби й поважно.

— А як справа з гонорарами? Дає тобі Гурович?

— А ось з тим трохи слабувато, – признав я щиро. – Іноді від мами вирвеш на кіно, але це не дуже часто. А взагалі, то перебиваємось…

— Всі ми якось перебиваємось, — кинув він задумано. — Чи ти бачив «Звенигору»? Оце тобі кіно!

Коли я відповів, що бачив її може пʼять разів, він запитав мене, що я читаю. І тут я сів на свого коника. Мені не треба було ховатись, або червоніти. Хвильовий називав твір, а я автора. Або навпаки. Я й не помітив, як у моїх руках опинилась писальна машинка, а Хвильовий ішов поруч з псами й ми вели дружню літературну розмову. Він повторяв те, що я часто чув від тата. Книжки варто читати оригінальні, а коли не знаєш мови оригіналу, то лише в українському перекладі! Він це повторив пару разів. Ми вернулися до «Слова». Хтось, пізнавши Хвильового, здивовано знизнув плечима, чого це він іде з малим хлопцем і так живо розмовляє. Дома я не мусів вибріхуватись, чого це я пропустив навчання. Я сказав просто — зустрів Миколу Григоровича і мав з ним розмову на літературні теми. На другий день Хвильовий приніс мені свої «Твори» з написом: «Мойому юному другові, Вові Кулішеві». Я довго дивився на кучерявий підпис і був дуже гордий.

Ніколи не забуду дня 13 травня 1933 року! Соняшний, погідний, недільний ранок. Раптом у дворі будинку зчинилась незвичайна метушня. Когось ведуть напів притомного, чути жіночий плач, розгублено пробіт блідий Ґжицький. І раптом: Хвильовий застрелився!

Прожогом біжу на третій поверх, де вже зібралось повно людей. Проштовхуюсь до середини і встигаю побачити в кабінеті крізь напіввідчинені двері схилену постать у кріслі за робочим столом. Наче Хвильовий заснув, змучено опустивши руки. З похиленої набік голови чорним струмочком з правої скроні стікає кров… Оце була моя остання зустріч з Хвильовим. Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почалися відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе… Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців. За рік «Слово» перестало існувати…