Урок 24. Тема. Спостереження. Приклад художнього репортажу

Тема. Спостереження. Приклад художнього репортажу

Урок 24

---

Репотаж «Піаніно для Ніколя» Катерини Олексенко та Олександра Рупета.

• Художній репортаж

---

Розглянь фотографію до репортажу.
Сформулюй припущення: про що цей репортаж? 

---

Завдання 1

Прочитай репортаж журналістки Катерини Олексенко та фотографа Олександр Рупета. Виконай післятекстові завдання.

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати в міжнародних фортепіанних конкурсах

Нічний 63-й поїзд із Харкова прибуває до столиці близько шостої. На пероні стоять двоє — чоловік із живими рухливими очима та худорлявий підліток незвичайної зовнішності в стареньких черевичках та куцій дублянці. Обома руками він тримає футляр зі скрипкою.

Хлопчика звати Ніколя, він піаніст. Поруч — його батько Микола Мирошниченко, який став для сина вчителем, хоч сам ніколи не займався музикою. Вони приїхали на гала-концерт фортепіанного конкурсу, щоб отримати першу премію. Перед тим збиралися провести день у звичному для них конкурсному режимі.

— Завжди сідаємо на 14-й тролейбус і катаємося по колу, — говорить Ніколя.

На вулиці морозно, сонце о цій порі зовсім не зігріває, проте бадьорить. Веселить нас і балакучий Микола Мирошниченко-старший, доки чекаємо на тролейбус:

— Справжній музикант мусить чути, яку ноту виквакує жаба! Не знаєте? Та це ж фа-дієз!

Сідаємо в тролейбус. Ніколя мружиться під променями сонця, що пробивається крізь скло, і дрімає. А Микола Георгійович розповідає історію свого хлопчика.

Як Моцарт

— Ніколя народився із двостороннім інсультом — з такими проблемами діти не виживають. А він вижив. Потім мав багато клопотів зі здоров’ям — були порушення роботи багатьох органів, лікарі говорили, що в нього всихається лівий бік тіла. Ніколя в ранньому віці діагностували ще й генетичну мітохондріальну хворобу. Ми із дружиною намагались лікувати сина традиційними та нетрадиційними методами. Придумали систему вправ, які Ніколя виконував, і йому поступово ставало краще.

Хлопчикові допомагала й музика.

— З семи років він почав займатись у музичній десятирічці. Тоді ж пішов до школи, але провчився лише до 4-го класу. Ви ж знаєте, наші вчителі не вміють поводитися із особливими дітьми.

Ніколя було складно навчатись через слабку пам’ять. Давалися взнаки постійні алергічні реакції, проблеми із хребтом.

Бувало, він нахилявся за столом до горнятка, а розігнутися уже не міг.

Та й до музичної школи ще малого Ніколя взяли неохоче. Казали, що навчити таку дитину неможливо через фізичні проблеми та відсутність музикального слуху. Утім результати говорили про інше. Педагоги побачили, що хлопець направду талановитий.

— У нас були проблеми із вчителями, від кількох ми пішли, потім два роки Ніколя взагалі займався вдома. Ми придумали йому методику занять. Не примушували його завчати твір напам’ять, а навпаки — заохочували постійно читати з нотного листа, як текст у книжці. Зараз, якщо ви дасте йому будь-які ноти, Ніколя спокійно вам їх зіграє.

Батько бачить у Ніколя генія музики, розповідає, що цього року він переміг у всіх конкурсах, на яких виступав. Порівнює хлопця із Амадеєм Моцартом, особливо це стосується характеру.

— Леопольд Моцарт опікав свого сина, і поки так тривало, у Амадея все було добре. Сам композитор був неготовим провадити самостійне життя. Ніколя такий самий: занадто наївний і нічого не розуміє, я мушу його навчити, як поводитися у світі.

Крім надмірно м’якого характеру, бути самостійнішим хлопчикові складно через прояви та наслідки хвороб. Відхилення від суворої дієти можуть обернутися судомами, а звичайна застуда — епілептичними нападами. Саме тому Ніколя був і залишається під наглядом батьків.

Оголошують останню зупинку. Ботанічний сад. Ніколя прокидається від дрімоти. Помітно, що поїздки хлопцеві даються нелегко. Але він стрепенувся й легко вистрибнув із тролейбуса.

Дорогою говоримо про скрипку.

Навіщо скрипка?

— Я довго шукав можливості створити скрипку — таку, як робив Страдіварі. І мені здається, я зрозумів його технологію: справа тут зовсім не в спеціальному лакові! — уже не вперше ошелешує мене Микола Мирошниченко. Так ось навіщо тут ця скрипка.

Ніколя розкриває футляр та бережно торкається струн саморобного інструмента.

— Вона вигляд має непрезентабельний, але звучить чудово! А знаєте, що це за струни? Не здогадаєтесь ніколи! — каже батько захоплено й тут же відповідає: — Струни взяли з мандоліни. Ми робимо інструменти разом із сином. Працюємо над кожною деталлю, щоб скрипка видавала неповторний звук.

Ніколя намагається грати, проте надто холодний ранок стає на заваді — руки не слухаються.

— Взагалі Ніколя може вам заграти на будь-чому: гітарі, скрипці чи мандоліні. Музикант повинен це вміти, щоб відчувати музику.

Ніколя пробував грати на багатьох інструментах. Колись прийшов із домброю в оркестр та вже за місяць виконував програму краще від тих, хто займався впродовж кількох років.

Поки батько розповідає про технології виготовлення скрипок Мирошниченко-Страдіварі, Ніколя розглядає загрозливі монументальні скульптури меморіального музею.

— Здається, що вони зроблені із каменю, — каже батькові.

— Та ні, це бетон, покритий зверху міддю. Бачиш, як окислилось тут і тут, — Микола Георгійович указує синові.

— Аааа, гарно, — протягує Ніколя.

Мені хлопець зізнається:

— Ми у Києві були разів десять, і жодного з них не гуляли містом.

Очевидно, він задоволений цією зовсім випадковою екскурсією.

— Усе не вдвох на тролейбусі їздити колами, — каже Микола-батько.

У Печерському ландшафтному парку натрапляємо на фортепіано. Схвильований від вигляду колись музичного інструмента, а нині — трухлявого арт-об’єкта рожевого кольору, в якому замість музики давно живуть дощі й вітри, Ніколя розгублено питає:

— Як же так можна з фортепіано?

Пояснюємо, що це такий мистецький проєкт був, але хлопець усе ж не розуміє. У нього вдома стоїть старе піаніно «Чернігів», у якому вже давно порвались усі струни. Ніколя щодня тренується на ньому по кілька годин — без звуку.

На справному фортепіано або роялі вдається пограти лише два рази на тиждень у музичній школі.

Ніколя сідає за інструмент посеред парку. Ударяє по клавішах і заливається сміхом. Фортепіано булькотить, рипить, звуки намагаються втекти від сорому.

— Ні, так не годиться, — хитає головою батько. Йдемо в Глієра.

Глієра. Джаз

Коли немає де пограти перед концертом, Ніколя із батьком ідуть в Інститут музики імені Глієра. Там обідають в їдальні, шукають клас чи просяться до актового залу. Цього разу не пощастило — у музичному інституті тривав майстер-клас американського джаз-бенду Військово-повітряних сил США. Та й цю новину Микола-батько сприйняв з ентузіазмом:

— О, та ми ще й на джаз-концерт потрапимо!

Поки музиканти готуються до виступу, батько все примовляє до Ніколя:

— Піди ж заграй, оті ноти їхні візьми, то вони тільки роти повідкривають.

Хлопчик соромиться, та, на щастя, починається саундчек.

У вщерть заповненому студентами та військовим джаз-бендом залі Микола Мирошниченко знаходить місце для Ніколя, а сам разом із моїм колегою Олександром Рупетою вмощується на підлозі. Фотограф має музичну освіту, тож підтримує з чоловіком діалог про виступ українських музикантів, що відкривають майстер-клас:

— Як можна так грати? — обурюється Микола.

— Та чого ж ви? У них доволі непогана ритм-секція.

— Та ти подивись на цього барабанщика! Як він молотить?

— Дівчина добре грає на контрабасі.

— Та ти що? Вона тільки щось собі перебирає, стоїть для краси, чути тільки бас-гітару.

Уже майже друга, і нам пора йти в Будинок учителя на гала-концерт. Американців ми так і не почули, а Микола все сумує.

— Ех, — каже. — Зганьбилися перед американцями.

Ніколя ж, навпаки, став радіснішим від джазу чи, може, від обіду. Дорогою розповідає про свої минулі сольні концерти та досвід гри на публіці:

— На виступ збирають першокласників, вчителів. Колись взагалі ніхто не прийшов. Була лише бабуся, яку зловили на вулиці. Ще я, до речі, грав у торговому центрі. Кожного дня по кілька годин.

Саме там хлопчика побачила вчителька Другої харківської музичної школи. Виявилося, що він уже кілька років не займався із педагогом. Навчати Ніколя взявся Михайло Левандовський, його теперішній наставник.

Питаю в Ніколя, чи не хвилюється він перед виступами.

— Якщо пташка зробить помилку, то вона розіб’ється, а коли ти — то нічого не буде, — пояснює свою філософію.

Гала-концерт

Микола Мирошниченко впевнений, що Ніколя — реінкарнація Шопена. І важко зрозуміти, кепкує він чи ні. Тим паче, хлопець обирає для гри дуже складні віртуозні твори та вправно їх виконує. На гала-концерті конкурсу юних піаністів Олени Вериківської Ніколя грає «Токату» Олександра Глотова.

Педагог харківської музичної школи Михайло Левандовський заледве встиг на концерт. Його учні цього дня брали участь у кількох різних конкурсах, тож йому довелося добряче побігати. Про Ніколя вчитель говорить охоче.

— Мене запитали якось, чи складно Ніколя так багато концертувати із його слабким здоров’ям. Я кажу — ні! Бачу, що дитина змінюється на сцені, розкривається. Таке враження, ніби він спілкується музикою, це його комунікаційна система, — ділиться вчитель.

Концерт закінчився, а Ніколя не відходить від рояля. Залишилося лише кілька хвилин, доки залу зачинять, а він хоче встигнути зіграти ще.

— Мене спочатку відмовляли брати хлопчика, проте за кілька років нам вдалося порозумітися із Ніколя та Михайлом Георгійовичем. Ми співпрацюємо. Батько слідкує за тим, аби хлопець грав за вказівками вдома, а результат ми ось можемо бачити, — учитель показує на Ніколя та доброзичливо усміхається. — Він лише цього року перемагав на міжнародних конкурсах Одеси, Харкова, Житомира. Минулого року взяв четверту премію міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, де чудово виступив із оркестром. Звісно, це талант від Бога і він постійно розвивається завдяки щоденній праці.

Виходимо на вулицю, а там дощ. Дивлюся додолу і бачу, що у Ніколя розійшовся на черевику шов. «І як він піде?» — думаю собі. А хлопець із батьком таким не переймаються. Думають лише, де б ще пограти. Повернуться, напевно, у Інститут Глієра. До поїзда, що повезе їх додому, чекати залишилося п’ять годин.

Дай відповіді на запитання:

1. Яка тема репортажу?
2. Хто є героями репортажу?
3. Перерахуй усі проблеми, порушені в цьому репортажі. 
4. Поміркуй: навіщо хлопчик і батько привозять із собою скрипку?
5. Поміркуй: як Ніколя ставиться до виступів, чим вони для нього є?
6. Поміркуй: чи ти розумієш, чому пан Микола постійно поруч із Ніколя.
7. У які моменти ти співпереживаєш тексту?
8. Чи погоджуєшся із назвою тексту чи її варто було б змінити? На що вказує назва тексту?
9. Склади план тексту й поміркуй про його структуру: з яких елементів він складається.
10. У посібнику «Репортаж&крапка» вказані 6 складових хорошого репортажу. Чи є вони в репортажі «Піаніно для Ніколя»? Свою думку доведи. 

Хороший репортаж повинен мати щонайменше шість складових:

• конфлікт;
• сильну історію та фактурних героїв;
• сюжет і драматургічну композицію;
• ефект присутності (описи, діалоги, деталі);
• просту, людську мову;
• паралельну метафізичну історію. 

11. Чи текст «Піаніно для Ніколя» — приклад художнього репортажу? Свою відповідь аргументуй.
12. Поміркуй, яку функцію виконуюють фотографії Олександра Рупета? Вони доповнюють історію чи розповідають власну? 

---

Щойно ми опрацювали текст про музиканта Ніколя. Поміркуй: про кого із української чи світової музичної спільноти тобі хотілося б прочитати такий репортаж? Чим історія цієї людини особлива? Який конфлікт у ній закладено? 

Посібник «Репортаж&крапка»: https://posibnyk.reporters.media/4/ 

Репотаж «Піаніно для Ніколя» Катерини Олексенко та Олександра Рупета: https://theukrainians.org/pianino-dlya-nikolya/ 

Тема. Спостереження. Приклад художнього репортажу

Урок 24

---

Репотаж «Піаніно для Ніколя» Катерини Олексенко та Олександра Рупета.

• Художній репортаж

---

Розглянь фотографію до репортажу.
Сформулюй припущення: про що цей репортаж? 

---

Завдання 1

Прочитай репортаж журналістки Катерини Олексенко та фотографа Олександр Рупета. Виконай післятекстові завдання.

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати в міжнародних фортепіанних конкурсах

Нічний 63-й поїзд із Харкова прибуває до столиці близько шостої. На пероні стоять двоє — чоловік із живими рухливими очима та худорлявий підліток незвичайної зовнішності в стареньких черевичках та куцій дублянці. Обома руками він тримає футляр зі скрипкою.

Хлопчика звати Ніколя, він піаніст. Поруч — його батько Микола Мирошниченко, який став для сина вчителем, хоч сам ніколи не займався музикою. Вони приїхали на гала-концерт фортепіанного конкурсу, щоб отримати першу премію. Перед тим збиралися провести день у звичному для них конкурсному режимі.

— Завжди сідаємо на 14-й тролейбус і катаємося по колу, — говорить Ніколя.

На вулиці морозно, сонце о цій порі зовсім не зігріває, проте бадьорить. Веселить нас і балакучий Микола Мирошниченко-старший, доки чекаємо на тролейбус:

— Справжній музикант мусить чути, яку ноту виквакує жаба! Не знаєте? Та це ж фа-дієз!

Сідаємо в тролейбус. Ніколя мружиться під променями сонця, що пробивається крізь скло, і дрімає. А Микола Георгійович розповідає історію свого хлопчика.

Як Моцарт

— Ніколя народився із двостороннім інсультом — з такими проблемами діти не виживають. А він вижив. Потім мав багато клопотів зі здоров’ям — були порушення роботи багатьох органів, лікарі говорили, що у нього всихається лівий бік тіла. Ніколя у ранньому віці діагностували ще й генетичну мітохондріальну хворобу. Ми із дружиною намагались лікувати сина традиційними та нетрадиційними методами. Придумали систему вправ, які Ніколя виконував, і йому поступово ставало краще.

Хлопчикові допомагала і музика.

— З семи років він почав займатись у музичній десятирічці. Тоді ж пішов до школи, але провчився лише до 4-го класу. Ви ж знаєте, наші вчителі не вміють поводитися із особливими дітьми.

Ніколя було складно навчатись через слабку пам’ять. Давались взнаки постійні алергічні реакції, проблеми із хребтом.

Бувало, він нахилявся за столом до горнятка, а розігнутися уже не міг.

Та й до музичної школи ще малого Ніколя взяли неохоче. Казали, що навчити таку дитину неможливо через фізичні проблеми та відсутність музикального слуху. Утім результати говорили про інше. Педагоги побачили, що хлопець направду талановитий.

— У нас були проблеми із вчителями, від кількох ми пішли, потім два роки Ніколя взагалі займався вдома. Ми придумали йому методику занять. Не примушували його завчати твір напам’ять, а навпаки — заохочували постійно читати з нотного листа, як текст у книжці. Зараз, якщо ви дасте йому будь-які ноти, Ніколя спокійно вам їх зіграє.

Батько бачить у Ніколя генія музики, розповідає, що цього року він переміг у всіх конкурсах, на яких виступав. Порівнює хлопця із Амадеєм Моцартом, особливо це стосується характеру.

— Леопольд Моцарт опікав свого сина, і поки так тривало, у Амадея все було добре. Сам композитор був неготовим провадити самостійне життя. Ніколя такий самий: занадто наївний і нічого не розуміє, я мушу його навчити, як поводитися у світі.

Крім надмірно м’якого характеру, бути самостійнішим хлопчикові складно через прояви та наслідки хвороб. Відхилення від суворої дієти можуть обернутися судомами, а звичайна застуда — епілептичними нападами. Саме тому Ніколя був і залишається під наглядом батьків.

Оголошують останню зупинку. Ботанічний сад. Ніколя прокидається від дрімоти. Помітно, що поїздки хлопцеві даються нелегко. Але він стрепенувся й легко вистрибнув із тролейбуса.

Дорогою говоримо про скрипку.

Навіщо скрипка?

— Я довго шукав можливості створити скрипку — таку, як робив Страдіварі. Й мені здається, я зрозумів його технологію: справа тут зовсім не у спеціальному лакові! — уже не вперше ошелешує мене Микола Мирошниченко. Так ось навіщо тут ця скрипка.

Ніколя розкриває футляр та бережно торкається струн саморобного інструмента.

— Вона вигляд має непрезентабельний, але звучить чудово! А знаєте, що це за струни? Не здогадаєтеся ніколи! — каже батько захоплено й тут же відповідає: — Струни взяли з мандоліни. Ми робимо інструменти разом із сином. Працюємо над кожною деталлю, щоб скрипка видавала неповторний звук.

Ніколя намагається грати, проте надто холодний ранок стає на заваді — руки не слухаються.

— Узагалі Ніколя може вам заграти на будь-чому: гітарі, скрипці чи мандоліні. Музикант повинен це вміти, щоб відчувати музику.

Ніколя пробував грати на багатьох інструментах. Колись прийшов із домброю в оркестр та вже за місяць виконував програму краще від тих, хто займався впродовж кількох років.

Поки батько розповідає про технології виготовлення скрипок Мирошниченко-Страдіварі, Ніколя розглядає загрозливі монументальні скульптури меморіального музею.

— Здається, що вони зроблені із каменю, — каже батькові.

— Та ні, це бетон, покритий зверху міддю. Бачиш, як окислилось тут і тут, — Микола Георгійович указує синові.

— Аааа, гарно, — протягує Ніколя.

Мені хлопець зізнається:

— Ми у Києві були разів десять, і жодного з них не гуляли містом.

Очевидно, він задоволений цією зовсім випадковою екскурсією.

— Усе не вдвох на тролейбусі їздити колами, — каже Микола-батько.

У Печерському ландшафтному парку натрапляємо на фортепіано. Схвильований від вигляду колись музичного інструмента, а нині — трухлявого арт-об’єкта рожевого кольору, у якому замість музики давно живуть дощі й вітри, Ніколя розгублено питає:

— Як же так можна з фортепіано?

Пояснюємо, що це такий мистецький проєкт був, але хлопець усе ж не розуміє. У нього вдома стоїть старе піаніно «Чернігів», у якому вже давно порвались усі струни. Ніколя щодня тренується на ньому по кілька годин — без звуку.

На справному фортепіано або роялі вдається пограти лише два рази на тиждень у музичній школі.

Ніколя сідає за інструмент посеред парку. Ударяє по клавішах і заливається сміхом. Фортепіано булькотить, рипить, звуки намагаються втекти від сорому.

— Ні, так не годиться, — хитає головою батько. Йдемо в Глієра.

Глієра. Джаз

Коли немає де пограти перед концертом, Ніколя із батьком ідуть в Інститут музики імені Глієра. Там обідають в їдальні, шукають клас чи просяться до актового залу. Цього разу не пощастило — у музичному інституті тривав майстер-клас американського джаз-бенду Військово-повітряних сил США. Та й цю новину Микола-батько сприйняв з ентузіазмом:

— О, та ми ще й на джаз-концерт потрапимо!

Поки музиканти готуються до виступу, батько все примовляє до Ніколя:

— Піди ж заграй, оті ноти їхні візьми, то вони тільки роти повідкривають.

Хлопчик соромиться, та, на щастя, починається саундчек.

У вщерть заповненому студентами та військовим джаз-бендом залі Микола Мирошниченко знаходить місце для Ніколя, а сам разом із моїм колегою Олександром Рупетою вмощується на підлозі. Фотограф має музичну освіту, тож підтримує з чоловіком діалог про виступ українських музикантів, що відкривають майстер-клас:

— Як можна так грати? — обурюється Микола.

— Та чого ж ви? У них доволі непогана ритм-секція.

— Та ти подивись на цього барабанщика! Як він молотить?

— Дівчина добре грає на контрабасі.

— Та ти що? Вона тільки щось собі перебирає, стоїть для краси, чути тільки бас-гітару.

Уже майже друга, і нам пора йти в Будинок учителя на гала-концерт. Американців ми так і не почули, а Микола все сумує.

— Ех, — каже. — Зганьбилися перед американцями.

Ніколя ж, навпаки, став радіснішим від джазу чи, може, від обіду. Дорогою розповідає про свої минулі сольні концерти та досвід гри на публіці:

— На виступ збирають першокласників, вчителів. Колись взагалі ніхто не прийшов. Була лише бабуся, яку зловили на вулиці. Ще я, до речі, грав у торговому центрі. Кожного дня по кілька годин.

Саме там хлопчика побачила вчителька Другої харківської музичної школи. Виявилося, що він уже кілька років не займався із педагогом. Навчати Ніколя взявся Михайло Левандовський, його теперішній наставник.

Питаю в Ніколя, чи не хвилюється він перед виступами.

— Якщо пташка зробить помилку, то вона розіб’ється, а коли ти — то нічого не буде, — пояснює свою філософію.

Гала-концерт

Микола Мирошниченко впевнений, що Ніколя — реінкарнація Шопена. І важко зрозуміти, кепкує він чи ні. Тим паче, хлопець обирає для гри дуже складні віртуозні твори та вправно їх виконує. На гала-концерті конкурсу юних піаністів Олени Вериківської Ніколя грає «Токату» Олександра Глотова.

Педагог харківської музичної школи Михайло Левандовський заледве встиг на концерт. Його учні цього дня брали участь у кількох різних конкурсах, тож йому довелося добряче побігати. Про Ніколя вчитель говорить охоче.

— Мене запитали якось, чи складно Ніколя так багато концертувати із його слабким здоров’ям. Я кажу — ні! Бачу, що дитина змінюється на сцені, розкривається. Таке враження, ніби він спілкується музикою, це його комунікаційна система, — ділиться вчитель.

Концерт закінчився, а Ніколя не відходить від рояля. Залишилося лише кілька хвилин, доки залу зачинять, а він хоче встигнути зіграти ще.

— Мене спочатку відмовляли брати хлопчика, проте за кілька років нам вдалося порозумітися із Ніколя та Михайлом Георгійовичем. Ми співпрацюємо. Батько слідкує за тим, аби хлопець грав за вказівками вдома, а результат ми ось можемо бачити, — учитель показує на Ніколя та доброзичливо усміхається. — Він лише цього року перемагав на міжнародних конкурсах Одеси, Харкова, Житомира. Минулого року взяв четверту премію міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, де чудово виступив із оркестром. Звісно, це талант від Бога і він постійно розвивається завдяки щоденній праці.

Виходимо на вулицю, а там дощ. Дивлюся додолу і бачу, що у Ніколя розійшовся на черевику шов. «І як він піде?» — думаю собі. А хлопець із батьком таким не переймаються. Думають лише, де б ще пограти. Повернуться, напевно, у Інститут Глієра. До поїзда, що повезе їх додому, чекати залишилося п’ять годин.

Дай відповіді на запитання:

1. Яка тема репортажу?
2. Хто є героями репортажу?
3. Перерахуй усі проблеми, порушені в цьому репортажі. 
4. Поміркуй: навіщо хлопчик і батько привозять із собою скрипку?
5. Поміркуй: як Ніколя ставиться до виступів, чим вони для нього є?
6. Поміркуй: чи ти розумієш, чому пан Микола постійно поруч із Ніколя.
7. У які моменти ти співпереживаєш тексту?
8. Чи погоджуєшся із назвою тексту чи її варто було б змінити? На що вказує назва тексту?
9. Склади план тексту й поміркуй про його структуру: з яких елементів він складається.
10. У посібнику «Репортаж&крапка» вказані 6 складових хорошого репортажу. Чи є вони в репортажі «Піаніно для Ніколя»? Свою думку доведи. 

Хороший репортаж повинен мати щонайменше шість складових:

• конфлікт;
• сильну історію та фактурних героїв;
• сюжет і драматургічну композицію;
• ефект присутності (описи, діалоги, деталі);
• просту, людську мову;
• паралельну метафізичну історію. 

11. Чи текст «Піаніно для Ніколя» — приклад художнього репортажу? Свою відповідь аргументуй.
12. Поміркуй: яку функцію виконуюють фотографії Олександра Рупета? Вони доповнюють історію чи розповідають власну? 

---

Щойно ми опрацювали текст про музиканта Ніколя. Поміркуй: про кого із української чи світової музичної спільноти тобі хотілося б прочитати такий репортаж? Чим історія цієї людини особлива? Який конфлікт у ній закладено? 

Посібник «Репортаж&крапка»: https://posibnyk.reporters.media/4/ 

Репотаж «Піаніно для Ніколя» Катерини Олексенко та Олександра Рупета: https://theukrainians.org/pianino-dlya-nikolya/