Урок 26. Тема. Спостереження. Як працює художній репортаж
Матеріал
Тема. Спостереження. Як працює художній репортаж
Урок 26
Фрагмент книжки Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря.
- Художній репортаж
- Автор
Видання The Economist щороку визначає Індекс демократії у світі. Розглянь мапу з результатами дослідження за 2025 рік. Проаналізуй дані та розкажи, що ти бачиш.
Завдання 1
Прочитай вступ до книжки «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря та виконай післятекстові завдання.
Закуска
Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах?
У такому разі попрошу ще хвильку терпіння. Буде короткий вступ.
Перед тим як ми перейдемо до меню, хочу сказати, що я ледве сам не став кухарем. Мені було двадцять із гаком років, і трохи раніше я закінчив навчання. Я поїхав провідати знайомих у Копенгагені, і якось так вийшло, що через кілька днів знайшов там роботу посудомийника в мексиканському ресторані в центрі міста. Певна річ, нелегально, але за чотири дні я заробив стільки, скільки в Польщі моя мама-вчителька за місяць. Це допомагало витримати і смажений жир, запах якого неможливо було випрати з одягу і змити зі шкіри, і дешевий декор: у нашому ресторані на кожному кроці можна було натрапити на кактус, на стінах висіли імітації кобур для кольтів, а на вішаках — сомбреро, які щовечора хтось із товариства, що перебрало текіли, хотів у нас украсти. В окремі приміщення входили через двері, що відчинялись, як у салунах із вестернів. Тільки в кухні ми мали двері, які можна було зачинити.
І добре. Краще, аби клієнти не бачили, що там діялося.
У кухні над каструлями стояли кухарі з іракського Курдистану з сигаретами в руках. Їх зібрав власник-араб, який розʼїжджав містом новесеньким лискучим «бемве». Він купив цей ресторан у якогось пристаркуватого канадця, якому, своєю чергою, набридло бути власником мексиканського ресторану в Копенгагені. Не знаю, скільки він заплатив, але бізнес ішов як по маслу.
Він брав на роботу шістьох кухарів, і всі вони від ранку до вечора мали повні руки роботи. Жоден із них ніколи не був у Мексиці, і я думаю, що коли б їм дати мапу, вони б мали проблеми з її розташуванням. І не думаю, що котрийсь із них був раніше кухарем. Однак їх навчили робити буріто, фахітас, пекти курку по-мексиканськи і так поливати тако соусом, аби соусу використати мало, але щоб виглядало, ніби його багато. Тож вони готували. Пекли. Поливали. Людям смакувало, а це найважливіше. «В Іраку немає роботи», — додавали вони, немовби мусили переді мною виправдовуватися.
Вони навчили мене рахувати курдською до десяти. Навчили також кількох матюків, включно з найгіршим, у якому щось було про матір.
А я цілими днями обслуговував три посудомийки, руками вишкрібав великі каструлі після пересмаженої курятини і — якщо мав трохи вільного часу — пробував приручити на смітнику щура, приносячи йому рештки їжі; цю дурну ідею я взяв із якогось фільму. На щастя, щур виявився мудрішим за мене і навіть не думав наближатися.
Курди були дуже добрими друзями і планували за мене мою карʼєру. «Ми навчимо тебе готувати, — обіцяли вони. — Ти не стоятимеш усе життя за посудомийкою».
Я теж на таке сподівався. Тож навчався готувати буріто, пекти курку й поливати тако соусом точнісінько так само, як і вони.
Раптом одного дня задзвонив мобільник. Хтось сказав шефу іншого ресторану, що один хлопець погоджується працювати нелегально. Цьому шефу захотілося мене перекупити. Цього разу суму, яку в Польщі моя мама-вчителька заробляла за місяць, я міг отримати не за чотири, а за три дні. До того ж я отримав підвищення з посудомийника до помічника кухаря. Не замислюючись, я попрощався з курдами, а через два дні надягнув фартух і тоді став біля газової плити в малому, але популярному ресторані неподалік вулиці Ньореброте-де, однієї з головних артерій міста. Цього разу на кухні порядкували ми двоє: власник на імʼя Август і я, Вітольд, його помічник.
Авґуст був наполовину кубинцем і наполовину поляком, але ріс у Чикаґо, тому ні польською, ні іспанською не знав ані слова. Більшу частину життя він пропрацював коком на торговельних суднах. Ресторан мав забезпечити йому пенсію.
Поки не зʼявлялися гості, з Августом розмовлялося цілком нормально, але коли надходив час ланчу і з наших восьми столиків заповнювалося, скажімо, шість, у нього вселявся демон. Каструлі починали форкати, тарілки пурхати, а Август горлав. Він вульгарно ображав майже всіх із обслуги, але найбільше перепадало його дружині, яка водночас завідувала баром і була співвласницею ресторанного бізнесу.
— Августе, — повідомив я йому після чергового такого вибуху, — якщо ти ще бодай один раз звернешся до мене в такий спосіб, я кину фартухом об землю і піду геть.
Він лиш усміхнувся.
— Вітольде, я пропрацював на кухні все життя. Я знаю, на кого можу кричати, а на кого — ні, — побачивши мою здивовану гримасу, він додав: — Ми працюємо цілий день удвох на чотирьох квадратних метрах. Ти — остання людина, з якою я хочу розводити якісь чвари.
А отже, його шал був контрольованим! Тоді мені забрело в голову, що з таким самим успіхом замість кухаря, я міг би стати дипломатом.
І вперше побачив, наскільки хитрими й спритними бувають кухарі.
Коли ситуація в залі заспокоювалася, напруження покидало також і Августа. І тоді він розповідав про море — він провів на ньому половину свого життя і тужив за ним. У його історіях були і дельфіни, і кити, і шторми, і самотні мореплавці, повз яких він проминав своїм великим кораблем. Були тропічні острови та холодна Ґренландія. Був цілий світ. Коли ми не мали клієнтів, Август ставав чудовим хлопцем — теплим, інтеліґентним і з почуттям гумору. А тоді знову приходили клієнти. І він знову божеволів.
Я спостерігав за його гойдалкою настроїв кілька місяців. Щодня ми разом готували, я також допомагав йому у створенні страв для нового меню. Це була магія: я відчував, немовби ми вдвох малювали «Мону Лізу». Август на той день охолоджував пляшку чогось міцнішого. Ми сиділи на кухні до пізньої ночі, я йому різав овочі та мʼясо, а він творив із них дедалі винахідливіші композиції.
Але тут схожості з живописом закінчуються. Да Вінчі не мусив писати свою «Мону» щодня ще раз, і ще, і ще, а ми пережовували страви з меню Августа по кількадесят разів щодня.
Август навчив мене, як тримати ніж, щоби не порізати собі пальців. Як виймати булки з пічки, щоб не попектися. Він навчив мене робити стейки, салати і чудовий крем із порею. Ба, він навчив мене навіть, у якій позі стояти на кухні, щоби витримати весь день на ногах.
Він також навчив, що якщо після недільного бранчу, яким ми славилися, на тарілках залишаються якісь дорожчі фрукти — такі, як малина, лічі або жовтенький, огорнутий буро-зеленим листям фізаліс то ми їх миємо й викладаємо на тарілку наступного гостя.
— Це занадто дороге, щоб його викидати, — пояснив він, побачивши мою здивовану міну.
Раптом одного дня за пʼять хвилин заповнились усі вісім наших столиків, а на вході ще стояла черга. Август не витримав.
— Ти нероба граний! — крикнув він до мене. Вочевидь, його шал можна було контролювати лише до певного рівня. — Ти чого витріщився? Витягай булки! — горлав він ще.
Але мій фартух уже лежав на землі.
Август зателефонував до мене через кілька днів і навіть сказав щось, що звучало як «перепрошую». І річ не в тому, що плекав до мене якусь особливу симпатію; просто я насправді був дешевим працівником, і йому було вигідно, щоб я повернувся.
Але я не мав бажання знову змагатися з його гойдалками настрою. Я почав возити туристів рикшею по Копенгагену. Через пів року я повернувся до Польщі і став журналістом.
Однак я назавжди запам’ятав, якими захопливими людьми бувають кухарі. Вони — поети, фізики, лікарі, психологи та математики в одній особі. Більшість має незвичайну історію життя — це праця, у якій людина згоряє. Не кожному вона підходить, і я — найкращий приклад цього.
Протягом багатьох років я писав до газети на суспільні й повʼязані з політикою теми. Я не мав ідеї, як знову долучити кухню до орбіти мого життя, хоч увесь цей час мене цікавили кухарі. Раптом одного дня я побачив фільм словацько-угорського режисера Петера Керекеша з назвою «Кухарі історії». У ньому розповідалося про військових кухарів, і ще в ньому зʼявився Бранко Трбович — особистий кухар маршала Йосипа Броза-Тіто, неподільного володаря Югославії.
Це був перший кухар диктатора, якого я побачив у житті. Щось мені тоді відкрилось у голові.
Я почав міркувати, що можуть розповісти про історію ті, хто готували в її ключових моментах. Що булькотіло в каструлях, коли вирішувалися долі світу? Що помітили тоді краєм ока кухарі, коли стежили за тим, щоби не підгорів рис, не википіло молоко, не пересмажилася котлета або не перелилася вода з картоплі?
Швидко зʼявилися нові питання. Що їв Саддам Хусейн, коли вже видав наказ про газові атаки проти десятків тисяч курдів? Чи не розболівся потім у нього живіт? А що їв Пол Пот у час, коли майже два мільйони кхмерів помирали від голоду? Що їв Фідель Кастро, коли поставив світ на грань ядерної війни? Хто з них любив гострі смаки, а хто — прісні? Хто з них їв багато, а хто лише колупав виделкою тарілку? Хто полюбляв біфштекси з кровʼю, а хто — добре просмажені?
І врешті-решт: чи їжа впливала на їхню політику? А може, хтось із кухарів, користуючись магією, яка супроводжує їжу, також відіграв роль в історії своєї країни?
Я не мав виходу. Питань назбиралося так багато, що я мусив знайти справжніх кухарів диктаторів.
Тож я вирушив у подорож.
Робота над цією книжкою забрала в мене майже чотири роки. За той час я побував на чотирьох континентах: від забутого всіма села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховались останні з Червоних кхмерів. Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі [карткову гру]. Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і мʼяса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко-кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини.
Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і донині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади.
Про те, як я переконував кухарів до одкровень, можна було би написати ще одну книжку. Найдовше мені довелося переконувати три роки. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері. Я дізнався, як вижити в нелегкі часи. Як годувати шаленця. Як заміняти йому матір. І навіть як випущені у відповідний момент гази можуть врятувати життя кільканадцятьох людей.
Урешті — найважливіше. Завдяки розмовам з кухарями я зрозумів, звідки на світі беруться диктатори. У часи, коли, згідно з рапортом американської організації Freedom House, сорока девʼятьма країнами правлять диктатори, це важливе знання. До того ж ця кількість постійно зростає. Погода нині сприяє диктаторам, і варто про них знати якнайбільше.
Отже, ще раз. Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах? Гаразд. Запрошую до трапези.
Дружня порада вчителю
Оскільки цей вступний фрагмент до книжки «Як нагодувати диктатора» захопливий, то, напевно, варто зупинитись і дати можливість учням порефлексувати.
Наприклад, про враження від прочитаного фрагменту: чи сподобалась учням історія про те, як Вітольд Шабловський захопився темою? Що ця історія показує? Чи є теми, які так само захоплюють учнів?
Або ж про роль кухарів, образ кухарів у культурі, популярність телевізійних шоу, де люди готують їжу, популярність тревел-блогів, де мандрівники куштують різні страви, популярність фільмів чи серіалів, які розповідають про те, що відбувається за лаштунками кухні. Про яке коло тем йдеться? Чому цей контент цікавить аудиторію?
Виконай такі завдання за прочитаним фрагментом:
1) Розглянь обкладинки цієї книжки в різних виданнях і перекладах. Розташуй обкладинки в послідовності від найбільш вдалої до найменш вдалої. Свою думку поясни.
2) Пригадай із попередньої теми правило 4P (Problem, Promise, Program, Platform — проблема, обіцянка, програма, платформа) з книжки «How to read nonfiction like a professor» професора Томаса Фостера. Визнач, спираючись на вступ до книжки, 4P цього тексту.
Проблема — це головна причина, чому автор береться працювати з темою. Він має встановити для себе потребу, яку розкриває його текст, а потім «продати» потребу вирішити цю проблему аудиторії.
Обіцянка — це запевнення читача автором, що «я вирішу цю проблему за вас».
Програма — це те, як автор досягне обіцяного: які дослідження чи підходи застосує, виконуючи обіцянку.
Платформа — це те, на чому автор стоїть і що є його опорою, коли він працює зі своєю темою: власні досвід і відповідні компетенції, консультації з іншими фахівцями тощо.
3) Пригадай із попередніх уроків, які є підвиди репортажів. До якого виду репортажу, на твою думку, мала б належати книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора»?
Поміркуй, чи важливо мати власний досвід роботи в якійсь сфері, щоб нею зацікавитись. Як-от Вітольд Шабловський спершу працював помічником кухаря, а потім зміг поставити безліч запитань про цю сферу.
1.Прочитай статтю польського репортажиста Войцеха Ґурецького: «Літературний репортаж. Чим Польща захоплює світ», щоб ще глибше зануритися в тему репортажистики: https://choven.org/news/vojtseh-guretskyj-literaturnyj-reportazh-chym-polshha-zahoplyuye-svit/
2. Подивись відеовідгук літературознавиці та літературної критикині Богдани Романцової на книжку Вітольда Шабловського. Чому Богдана радить цю книжку?
Відео
Посібник «Репортаж&крапка»: https://posibnyk.reporters.media/4/
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря.
Тема. Спостереження. Як працює художній репортаж
Урок 26
Фрагмент книжки Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря.
- Художній репортаж
- Автор
Видання The Economist щороку визначає Індекс демократії у світі. Розглянь мапу з результатами дослідження за 2025 рік. Проаналізуй дані та розкажи, що ти бачиш.
Завдання 1
Прочитай вступ до книжки «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря та виконай післятекстові завдання.
Закуска
Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах?
У такому разі попрошу ще хвильку терпіння. Буде короткий вступ.
Перед тим як ми перейдемо до меню, хочу сказати, що я ледве сам не став кухарем. Мені було двадцять із гаком років, і трохи раніше я закінчив навчання. Я поїхав провідати знайомих у Копенгагені, і якось так вийшло, що через кілька днів знайшов там роботу посудомийника в мексиканському ресторані в центрі міста. Певна річ, нелегально, але за чотири дні я заробив стільки, скільки в Польщі моя мама-вчителька за місяць. Це допомагало витримати і смажений жир, запах якого неможливо було випрати з одягу і змити зі шкіри, і дешевий декор: у нашому ресторані на кожному кроці можна було натрапити на кактус, на стінах висіли імітації кобур для кольтів, а на вішаках — сомбреро, які щовечора хтось із товариства, що перебрало текіли, хотів у нас украсти. В окремі приміщення входили через двері, що відчинялись, як у салунах із вестернів. Тільки в кухні ми мали двері, які можна було зачинити.
І добре. Краще, аби клієнти не бачили, що там діялося.
У кухні над каструлями стояли кухарі з іракського Курдистану з сигаретами в руках. Їх зібрав власник-араб, який розʼїжджав містом новесеньким лискучим «бемве». Він купив цей ресторан у якогось пристаркуватого канадця, якому, своєю чергою, набридло бути власником мексиканського ресторану в Копенгагені. Не знаю, скільки він заплатив, але бізнес ішов як по маслу.
Він брав на роботу шістьох кухарів, і всі вони від ранку до вечора мали повні руки роботи. Жоден із них ніколи не був у Мексиці, і я думаю, що коли б їм дати мапу, вони б мали проблеми з її розташуванням. І не думаю, що котрийсь із них був раніше кухарем. Однак їх навчили робити буріто, фахітас, пекти курку по-мексиканськи і так поливати тако соусом, аби соусу використати мало, але щоб виглядало, ніби його багато. Тож вони готували. Пекли. Поливали. Людям смакувало, а це найважливіше. «В Іраку немає роботи», — додавали вони, немовби мусили переді мною виправдовуватися.
Вони навчили мене рахувати курдською до десяти. Навчили також кількох матюків, включно з найгіршим, у якому щось було про матір.
А я цілими днями обслуговував три посудомийки, руками вишкрібав великі каструлі після пересмаженої курятини і — якщо мав трохи вільного часу — пробував приручити на смітнику щура, приносячи йому рештки їжі; цю дурну ідею я взяв із якогось фільму. На щастя, щур виявився мудрішим за мене і навіть не думав наближатися.
Курди були дуже добрими друзями і планували за мене мою карʼєру. «Ми навчимо тебе готувати, — обіцяли вони. — Ти не стоятимеш усе життя за посудомийкою».
Я теж на таке сподівався. Тож навчався готувати буріто, пекти курку й поливати тако соусом точнісінько так само, як і вони.
Раптом одного дня задзвонив мобільник. Хтось сказав шефу іншого ресторану, що один хлопець погоджується працювати нелегально. Цьому шефу захотілося мене перекупити. Цього разу суму, яку в Польщі моя мама-вчителька заробляла за місяць, я міг отримати не за чотири, а за три дні. До того ж я отримав підвищення з посудомийника до помічника кухаря. Не замислюючись, я попрощався з курдами, а через два дні надягнув фартух і тоді став біля газової плити в малому, але популярному ресторані неподалік вулиці Ньореброте-де, однієї з головних артерій міста. Цього разу на кухні порядкували ми двоє: власник на імʼя Август і я, Вітольд, його помічник.
Авґуст був наполовину кубинцем і наполовину поляком, але ріс у Чикаґо, тому ні польською, ні іспанською не знав ані слова. Більшу частину життя він пропрацював коком на торговельних суднах. Ресторан мав забезпечити йому пенсію.
Поки не зʼявлялися гості, з Августом розмовлялося цілком нормально, але коли надходив час ланчу і з наших восьми столиків заповнювалося, скажімо, шість, у нього вселявся демон. Каструлі починали форкати, тарілки пурхати, а Август горлав. Він вульгарно ображав майже всіх із обслуги, але найбільше перепадало його дружині, яка водночас завідувала баром і була співвласницею ресторанного бізнесу.
— Августе, — повідомив я йому після чергового такого вибуху, — якщо ти ще бодай один раз звернешся до мене в такий спосіб, я кину фартухом об землю і піду геть.
Він лиш усміхнувся.
— Вітольде, я пропрацював на кухні все життя. Я знаю, на кого можу кричати, а на кого — ні, — побачивши мою здивовану гримасу, він додав: — Ми працюємо цілий день удвох на чотирьох квадратних метрах. Ти — остання людина, з якою я хочу розводити якісь чвари.
А отже, його шал був контрольованим! Тоді мені забрело в голову, що з таким самим успіхом замість кухаря, я міг би стати дипломатом.
І вперше побачив, наскільки хитрими й спритними бувають кухарі.
Коли ситуація в залі заспокоювалася, напруження покидало також і Августа. І тоді він розповідав про море — він провів на ньому половину свого життя і тужив за ним. У його історіях були і дельфіни, і кити, і шторми, і самотні мореплавці, повз яких він проминав своїм великим кораблем. Були тропічні острови та холодна Ґренландія. Був цілий світ. Коли ми не мали клієнтів, Август ставав чудовим хлопцем — теплим, інтеліґентним і з почуттям гумору. А тоді знову приходили клієнти. І він знову божеволів.
Я спостерігав за його гойдалкою настроїв кілька місяців. Щодня ми разом готували, я також допомагав йому у створенні страв для нового меню. Це була магія: я відчував, немовби ми вдвох малювали «Мону Лізу». Август на той день охолоджував пляшку чогось міцнішого. Ми сиділи на кухні до пізньої ночі, я йому різав овочі та мʼясо, а він творив із них дедалі винахідливіші композиції.
Але тут схожості з живописом закінчуються. Да Вінчі не мусив писати свою «Мону» щодня ще раз, і ще, і ще, а ми пережовували страви з меню Августа по кількадесят разів щодня.
Август навчив мене, як тримати ніж, щоби не порізати собі пальців. Як виймати булки з пічки, щоб не попектися. Він навчив мене робити стейки, салати і чудовий крем із порею. Ба, він навчив мене навіть, у якій позі стояти на кухні, щоби витримати весь день на ногах.
Він також навчив, що якщо після недільного бранчу, яким ми славилися, на тарілках залишаються якісь дорожчі фрукти — такі, як малина, лічі або жовтенький, огорнутий буро-зеленим листям фізаліс то ми їх миємо й викладаємо на тарілку наступного гостя.
— Це занадто дороге, щоб його викидати, — пояснив він, побачивши мою здивовану міну.
Раптом одного дня за пʼять хвилин заповнились усі вісім наших столиків, а на вході ще стояла черга. Август не витримав.
— Ти нероба граний! — крикнув він до мене. Вочевидь, його шал можна було контролювати лише до певного рівня. — Ти чого витріщився? Витягай булки! — горлав він ще.
Але мій фартух уже лежав на землі.
Август зателефонував до мене через кілька днів і навіть сказав щось, що звучало як «перепрошую». І річ не в тому, що плекав до мене якусь особливу симпатію; просто я насправді був дешевим працівником, і йому було вигідно, щоб я повернувся.
Але я не мав бажання знову змагатися з його гойдалками настрою. Я почав возити туристів рикшею по Копенгагену. Через пів року я повернувся до Польщі і став журналістом.
Однак я назавжди запам’ятав, якими захопливими людьми бувають кухарі. Вони — поети, фізики, лікарі, психологи та математики в одній особі. Більшість має незвичайну історію життя — це праця, у якій людина згоряє. Не кожному вона підходить, і я — найкращий приклад цього.
Протягом багатьох років я писав до газети на суспільні й повʼязані з політикою теми. Я не мав ідеї, як знову долучити кухню до орбіти мого життя, хоч увесь цей час мене цікавили кухарі. Раптом одного дня я побачив фільм словацько-угорського режисера Петера Керекеша з назвою «Кухарі історії». У ньому розповідалося про військових кухарів, і ще в ньому зʼявився Бранко Трбович — особистий кухар маршала Йосипа Броза-Тіто, неподільного володаря Югославії.
Це був перший кухар диктатора, якого я побачив у житті. Щось мені тоді відкрилось у голові.
Я почав міркувати, що можуть розповісти про історію ті, хто готували в її ключових моментах. Що булькотіло в каструлях, коли вирішувалися долі світу? Що помітили тоді краєм ока кухарі, коли стежили за тим, щоби не підгорів рис, не википіло молоко, не пересмажилася котлета або не перелилася вода з картоплі?
Швидко зʼявилися нові питання. Що їв Саддам Хусейн, коли вже видав наказ про газові атаки проти десятків тисяч курдів? Чи не розболівся потім у нього живіт? А що їв Пол Пот у час, коли майже два мільйони кхмерів помирали від голоду? Що їв Фідель Кастро, коли поставив світ на грань ядерної війни? Хто з них любив гострі смаки, а хто — прісні? Хто з них їв багато, а хто лише колупав виделкою тарілку? Хто полюбляв біфштекси з кровʼю, а хто — добре просмажені?
І врешті-решт: чи їжа впливала на їхню політику? А може, хтось із кухарів, користуючись магією, яка супроводжує їжу, також відіграв роль в історії своєї країни?
Я не мав виходу. Питань назбиралося так багато, що я мусив знайти справжніх кухарів диктаторів.
Тож я вирушив у подорож.
Робота над цією книжкою забрала в мене майже чотири роки. За той час я побував на чотирьох континентах: від забутого всіма села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховались останні з Червоних кхмерів. Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі [карткову гру]. Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і мʼяса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко-кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини.
Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і донині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади.
Про те, як я переконував кухарів до одкровень, можна було би написати ще одну книжку. Найдовше мені довелося переконувати три роки. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері. Я дізнався, як вижити в нелегкі часи. Як годувати шаленця. Як заміняти йому матір. І навіть як випущені у відповідний момент гази можуть врятувати життя кільканадцятьох людей.
Урешті — найважливіше. Завдяки розмовам з кухарями я зрозумів, звідки на світі беруться диктатори. У часи, коли, згідно з рапортом американської організації Freedom House, сорока девʼятьма країнами правлять диктатори, це важливе знання. До того ж ця кількість постійно зростає. Погода нині сприяє диктаторам, і варто про них знати якнайбільше.
Отже, ще раз. Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах? Гаразд. Запрошую до трапези.
Виконай такі завдання за прочитаним фрагментом:
1) Розглянь обкладинки цієї книжки в різних виданнях і перекладах. Розташуй обкладинки в послідовності від найбільш вдалої до найменш вдалої. Свою думку поясни.
2) Пригадай із попередньої теми правило 4P (Problem, Promise, Program, Platform — проблема, обіцянка, програма, платформа) з книжки «How to read nonfiction like a professor» професора Томаса Фостера. Визнач, спираючись на вступ до книжки, 4P цього тексту.
3) Пригадай із попередніх уроків, які є підвиди репортажів. До якого виду репортажу, на твою думку, мала б належати книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора»?
Поміркуй, чи важливо мати власний досвід роботи в якійсь сфері, щоб нею зацікавитись. Як-от Вітольд Шабловський спершу працював помічником кухаря, а потім зміг поставити безліч запитань про цю сферу.
1.Прочитай статтю польського репортажиста Войцеха Ґурецького: «Літературний репортаж. Чим Польща захоплює світ», щоб ще глибше зануритися в тему репортажистики: https://choven.org/news/vojtseh-guretskyj-literaturnyj-reportazh-chym-polshha-zahoplyuye-svit/
2. Подивись відеовідгук літературознавиці та літературної критикині Богдани Романцової на книжку Вітольда Шабловського. Чому Богдана радить цю книжку?
Відео
Посібник «Репортаж&крапка»: https://posibnyk.reporters.media/4/
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» в перекладі Андрія Бондаря.
Ділись та обговорюй важливе