Урок 27. Підсумковий урок

Урок 27. Людина та інша людина. Підсумковий урок

---

• Поезія
• Стосунки
• Віслава Шимборська

---

Завдання 1.

Протягом теми тобі випало розглядати різні погляди на стосунки між людьми, у фокусі уваги були ближчі стосунки — батьків та дітей, друзів, закоханих. Підсумкове завдання теми — аналіз поетичного тексту нобелівської лауреатки з літератури, польської поетки Віслави Шимборської про стосунки. Для підготовки до цього завдання зроби кілька кроків, а саме прочитай та опрацюй низку матеріалів, які допоможуть тобі зрозуміти творчість Віслави Шимборської краще.

Дружня порада вчителю

У цьому завданні ми пропонуємо багато різних матеріалів про Віславу Шимборську. Учнівство може опрацювати один чи усі. Якщо ви оберете якийсь один, то можете обговорити його та проаналізувати разом із класом.

Друге завдання з аналізом вірша радимо виконувати як індивідуальну роботу.

Підсумком теми може бути запис подкасту: учнівство готує сценарій та записує на диктофон свій подкаст.

1) Прочитай фрагмент статті Оксани Савич «Поезія Віслави Шимборської як оспівування “дива існування”»:

Поетичний доробок Віслави Шимборської (1923–2012) —- відносно невеликий, близько трьохсот віршів, її поетичні тексти — так само стислі. Разом із тим, творчість Шимборської віддавна визнана невідділимою від пейзажу сучасної польської літератури, ширше — європейської, ширше — світової. За свого життя вона публікувала чотири-п’ять віршів на рік, із гідною подиву самовимогливістю відкидаючи усе, що видавалось їй недосконалим. Так, вона залишила нам творчу спадщину, лаконічну своїм розміром, але аж ніяк не змістом; кожен рядок у ній — сконцентрований сенс, кожен вірш — образ світу та людського буття в мініатюрі.

Лірику Шимборської справедливо визначають як філософську. Від найпершої збірки «Для того живемо» (1952) і до прикінцевої «Вистачить» (2012) поетка послідовно розробляла низку тем, актуальних понад часом чи конкретною епохою: пошуки сенсу життя та смерті, спроби пізнання світу і всесвіту назагал, осмислення буття людини як у локальному масштабі окремо взятого життя, так і людського роду у його стосунку до цивілізаційного та історичного поступу. Промовистим, зрештою, є формулювання Нобелівського комітету, який у 1996 році відзначив Шимборську за її поезію, «яка з граничною точністю описує історичні й біологічні явища в контексті людської реальності».

Проблема «людського становища» у поетичному всесвіті авторки виявляє себе однією з основоположних. Споглядаючи людські життя з точки зору відстороненого спостерігача, вона, серед іншого, з гіркотою констатує болісність буття та неуникне відчуття його марноти. Невипадково люди в її поезії носять «нетривкі імена», вони «відкриті всім вітрам, приречені від народження у прощальних тілах». Марність та трагізм існування є, сказати би, його понадчасовими характеристиками. 

Утім, було б великим спрощенням виснувати, що Шимборська осмислює життя виключно як абсурдну «марноту марнот». У просторі її лірики рефлексія цієї теми постає куди більш рельєфною та багатозначною. Так, поглянувши уважніше, помічаємо, що в цих життях насправді «була якась волога надія, пломінчик, що живився власним мерехтінням. Вони знали, що таке мить, ох, бодай одна, яка-небудь…». Саме в цій трепетній увазі до миттєвостей, до дрібниць, які насправді утворюють всю матерію та красу існування, і проявляється особлива візія авторки. Повсякденні, на перший погляд прості деталі, з яких складається локальне життя, перебувають у фокусі її пильної уваги. Так, виявляється, що на споді кожної буденності сховане чудесне, і в тому, що часом здається найбанальнішим, криється Дивовижне:

Ущухне дощ,
і зійдуть води,
на роз’яснілім небі
розвіються хмари,
і знову стануть
на втіху людям:
високі й легковажні,
мовби сушаться на сонці
острови щасливі,
баранці кумедні,
цвітна капуста
й пелюшки дитячі.

Світ тут постає у своєму прекрасному багатоманітті, яке Шимборській так важливо зобразити зі всією повнотою деталізації. Так само вона прагне увиразнити власне відчуття єдності буденного-тимчасового із універсальним-позачасовим: краса безмежного всесвіту віддзеркалюється у кожному окремо взятому бутті. Життя болісне? — Так. Життя сповнене випробувань? — Так. Але, поза тим, «немає такого життя, яке хоча б мить не мало безсмертя». І усвідомлення цього, яке письменниця пропонує своєму читачеві, може мати направду терапевтичну дію.

Віслава Шимборська у своїй квартирі, Краків, 1997, фот. Wojtek Laski / East News

Людина в поезії Шимборської, звичайно, свідома власної скінченності, але, тим не менш, не полишає намагань чинити спротив забуттю. У вірші з промовистою назвою «Написання автобіографії» авторка з терпкою іронією описує складники символічного життєпису – тих офіційно задокументованих деталей життя, що людина по собі залишає. Життєпис цей, згідно з суворими формальними приписами, має бути лаконічним: нічого зайвого, виключно перелік сухих фактів, «членств», «нагород» та основних дат. «З кохань вказати узаконені, з дітей — народжених лише». Попри все, як зауважує поетка, саме поміж рядків цього умовного документу і криється вся суть прожитого, вимушено тут замовчаного — «краєвиди», «хитливі спогади», «коти, птахи і собаки», «пам’ятний мотлох, друзі і сни». Персональний досвід постає найціннішим, включно зі всіма його найнезначнішими, на перший погляд, компонентами. Авторка раз за разом, від вірша до вірша, порушує питання тимчасовості людини у межах вічності. І все ж вона врівноважує меланхолійність цього усвідомлення оспівуванням тих прекрасних митей, якими повниться життя і які насправді важать так багато.

2) Прочитай фрагмент розмови з перекладачем поезії Віслави Шимборської Андрієм Савинцем. 

— У чому полягає проблема перекладу лірики Віслави Шимборської? 

— Навряд чи бачу можливість викласти цю тему кількома реченнями… Скажу так: одним із чинників, які додають клопоту перекладачам віршів Шимборської в усьому світі, є закоріненість цих віршів у стихії мови: автентичної, живої, ідіоматичної, іноді навіть розмовної. Якщо перекладач цього не вловить, він може піти в патетику – через свою поетичну чутливість, свої уявлення про те, як має звучати поезія. З іншого боку, вступний засновок, що Шимборська є авторкою верлібрів, часто вів у перекладацькій практиці до відходу від елементів регулярності та ритмічності, внаслідок чого втрачалася плавність перекладених віршів, у яких можна побачити уклін у бік поетичної традиції або навіть гру з конвенцією. У міру мого вростання в польську мову моє бачення змінювалося, я помічав нові й нові нюанси. Тому кожне нове видання моїх перекладів було пов’язане з їх ретельним переглядом.

— У текстах письменниці особливу роль відіграє іронія. Бачимо, що ця техніка досі не втрачає актуальності, і Шимборська особливо важлива в наші непрості часи воєн, агресії, експансії…

— Тут варто акуратно розставити акценти. Що стосується іронії, то, так, це особлива прикмета Віслави Шимборської, і, як на мене, це щось необхідне для збереження тверезого погляду на навколишню дійсність, на самих себе — за умови, що вона має ще й самоіронічний вимір. Тільки от дуже легко оперувати іронією в космічному, загальнолюдському, безособовому масштабі, але коли в полі нашого зору постає індивідуальна чи колективна трагедія, що є наслідком несправедливості, агресії, насилля, дуже важко зробити так, щоб іронія когось не обпекла.

Шимборській, зрештою, чудово вдавалося втримувати цю рівновагу між іронічністю, яка не скочується в нігілізм, та щемливістю, яка не переходить меж пафосу. Період її дозрівання припав на війну, що значною мірою її сформувало, і в наступні роки вона, як мало хто, усвідомлювала, що «непрості часи» не приходять і не відходять. Ні, вони завжди тут, на цій планеті, адже той факт, що ми живемо в мирі, не означає, що деінде на земній кулі не сіється смерть, що люди не вмирають від голоду, спраги, їх не вбивають чи не катують. Це одна з причин, чому її послання настільки універсальне. З цієї причини я втримався від спокуси включити в післямову згадку про нинішню українсько-російську війну. Самі читачі знайдуть у віршах відсилання до дійсності, яка нас оточує, знайдуть висловлювання, які говорять правду про всі війни, які були, є і, на жаль, ще будуть.

Джерело: https://monitorwolynski.com/uk/news/5092-wislawa-szymborska-100-wierszy

3) Прочитай фрагмент нобелівської промови Віслави Шимборської «Поет та світ» у перекладі Олени Галети.

Сучасний поет скептичний і недовірливий навіть — а, можливо, передовсім — до самого себе. З неохотою засвідчує прилюдно, що є поетом — ніби трохи того соромиться. Але в нашу крикливу епоху набагато легше зізнатися в ефектно поданих власних вадах і набагато важче — у глибоко прихованих достоїнствах, у які самому не до кінця віриться… У різних анкетах чи розмовах з випадковими людьми, коли вже поетові необхідно визначити своє заняття, він або представляється узагальнюючим словом «літератор», або заміняє його назвою сумісної праці. Почувши, що мають справу з поетом, службовці чи попутники в автобусі сприймуть це з легкою недовірою та занепокоєнням. Припускаю, що й філософ спричиняє подібне збентеження. Він, однак, перебуває у ліпшому становищі, бо здебільшого має змогу прикрасити свою професію якимось науковим титулом. Професор філософії — це звучить уже набагато поважніше. 

Немає, одначе, професорів поезії. Бо це вже було б ускладнення, яке вимагало б спеціального навчання, реґулярного складання іспитів, теоретичних досліджень, збагачених бібліографією та виносками, і, зрештою, урочистого отримання дипломів. А це, у свою чергу, означало б, що для того, аби залишатися поетом, не достатньо аркуша паперу, списаного хоч би й найпрекраснішими віршами, — необхідно мати, і то насамперед, якийсь папір з печаткою. 

Постійно продукується безліч біографічних кінофільмів про великих учених і великих митців. Завдання найамбітніших режисерів – вірогідно показати творчий процес, який вислідно веде до важливих наукових відкриттів чи появи найвидатніших витворів мистецтва. Можна з певним успіхом показати працю деяких учених: лабораторія, різноманітні пристрої, приведені в рух механізми, здатні деякий час утримувати увагу глядачів. До того ж, дуже напруженими бувають моменти непевности, чи повторюваний тисячу разів з незначними відмінностями експеримент принесе, врешті, сподіваний результат. Видовищними здатні бути фільми про художників — можна відтворити всі етапи поставання картини від першого мазка до останнього доторку пензля. Фільми про композиторів сповнені музики — від перших тактів, які творець прочуває у собі, до викінченої форми твору, розписаного для інструментів. Зрештою, усе це наївно і нічого не говорить про той дивний стан духу, що популярно зветься натхненням, але, принаймні, є що подивитися і послухати. 

Найскладніше з поетами. Їхня праця безнадійно нефотогенічна. Людина сидить за столом або лежить на дивані, вдивляється нерухомим поглядом у стіл або у стелю, напише час од часу сім строф, з яких одну через чверть години викреслить, і знову спливає година, упродовж якої нічого не діється… Який глядач витримав би перегляд чогось подібного? 

Згадувала вже про натхнення. На питання, що це таке, якщо воно взагалі існує, сучасні поети дають ухильні відповіді. Не тому, що ніколи не відчували благодатної дії цього внутрішнього імпульсу. Причина інша. Нелегко пояснити комусь те, чого сам не розумієш. 

Я також, коли мене іноді про це запитують, суттєві речі обходжу здалека. Але відповідаю ось як: натхнення не є виключним привілеєм поетів чи митців загалом. Є, була і завжди буде певна група людей, яких навідує натхнення. Це всі ті, котрі свідомо обирають для себе працю та виконують її творчо і захоплено. Бувають такі лікарі, бувають такі педагоги, бувають такі садівники і ще сотні професій. Їхня праця може бути постійною пригодою, якщо тільки вони здатні відгукуватися на щоразу нові виклики. Незважаючи на роботу і поразки, їхнє зацікавлення не пригасає. З кожної розв’язаної проблеми виникає рій нових запитань. Натхнення, таким, яким воно є, народжується з постійного «не знаю». 

Таких людей не надто багато. Більшість працює, аби здобути засоби для існування, працює, бо змушена. То не вони за власним покликанням обирають собі заняття, то обставини життя вибирають замість них. Нелюба, нудна праця, яка цінується лише тому, що навіть у такому вигляді не для всіх доступна, — то одна з найважчих людських недоль. І не схоже на те. щоб наступні століття принесли тут якісь щасливі зміни. 

Отже, можу сказати, що справді позбавляю поетів монополії на натхнення, але й так зараховую їх до нечисленної групи обранців долі. 

Тут, однак, у слухачів можуть зародитися сумніви. Різноманітні кати, диктатори, фанатики, демагоги, які борються за владу за допомогою кількох голосно викрикуваних гасел, також люблять свою справу і так само виконують її з ревною вигадливістю. Саме так, але вони «знають». Знають, а того, що знають, вистачає їм назавжди. Ніщо поза тим не цікавить, оскільки могло б послабити силу їхніх арґументів. А всяке знання, якщо воно не породжує нових запитань, невдовзі вмирає, втрачає температуру, необхідну для життя. У крайніх випадках, про що добре відомо з історії давньої та сьогочасної, Може бути навіть смертельно небезпечним для суспільства. 

Тому так високо ціную два малі слова: «не знаю». Малі, але окрилені. Такі, що розширюють нам життя на простори, які знаходяться всередині нас самих, і на простори, у яких перебуває наша злиденна Земля. Якби Ісаак Ньютон не сказав собі «не знаю», яблука у саду могли б падати градом на його очах, а він у кращому випадку піднімав би їх та їв би з апетитом. Якби моя родичка Марія Склодовська-Кюрі не сказала собі «не знаю», мабуть, залишилася б учителькою хімії з платнею для панночок із благородних сімей і на цій – з іншого боку шляхетній — роботі сплило б її життя. Але повторювала собі «не знаю», і саме ці два слова привели її, і то двічі, до Стокгольма, де людей з неспокійним і вічно спраглим духом вшановують Нобелівською нагородою. 

Так само поет, якщо він є справжнім поетом, повинен постійно повторювати собі «не знаю». Кожним твором він намагається на це відповісти, але як тільки поставить крапку, знову його огортає вагання, він вже починає усвідомлювати, що ця відповідь тимчасова і абсолютно недостатня. Отже, намагається ще раз і ще раз, а потому ці чергові докази його незадоволення собою історики літератури зберуть до купи великою скріпкою і називатимуть «доробком»… 

Іноді маряться мені нездійсненні ситуації. Наприклад, уявляю собі у своїй зухвалості, що маю нагоду порозмовляти з Еклезіастом, автором бентежного плачу над марнотою усіх людських починань. Уклонилася б йому низенько, бо це ж один із найвизначніших – принаймні для мене — поетів. Але потім схопила б його за руку. «Нічого нового під сонцем», — написав Ти, Еклезіасте. Але ж сам Ти народився новий під сонцем. І поема, автором якої Ти є, також нова під сонцем, бо перед Тобою не написав її ніхто. І новими під сонцем є всі твої читачі, адже ті, що жили перед Тобою, читати її не могли. Так само й кипарис, у затінку якого сидів Ти, не росте тут від початку світу. Дав йому початок інший кипарис, схожий на Твій, але не зовсім такий. І понад усе хотіла б Тебе запитати, Еклезіасте, що нового під сонцем збираєшся написати тепер. Чи щось, чим іще доповниш свої думки, чи, все ж таки, маєш спокусу деякі з них заперечити? У своїй попередній поемі постеріг також і радість — що з того, що проминальну? А може, саме про неї буде Твоя нова під сонцем поема? Чи вже маєш нотатки, якісь перші замальовки? Хіба ж не скажеш: «Усе написав, не маю чого додати». Цього не може сказати жоден поет у світі, а тим паче такий великий, як Ти. 

Світ, якби ми хоч трохи про нього подумали, стривожені його безмежністю і власним супроти нього безсиллям, схвильовані його байдужістю до окремих страждань — людей, тварин, а може, і рослин, бо звідки певність, що рослини вільні від страждань; якби ми хоч трохи подумали про його простори, пронизані випромінюванням зір, зір, довкола яких почали вже відкривати якісь планети, вже мертві? ще мертві? — невідомо; якби подумали про той безмежний театр, до якого справді маємо вхідного квитка, але на смішно короткий час, обмежений двома основоположними датами; якби ми ще хоч трохи подумали про цей світ — цей чарівливий світ. 

Але у визначенні «чарівливий» прихована певна логічна пастка. Адже чарує нас те, що відходить від певної відомої і загальновизнаної норми, від чогось очевидного, до чого ми звикли. А отже, такого очевидного світу немає взагалі. Наше зачудування самопороджене і не випливає із жодних порівнянь. 

Справді, у повсякденному мовленні, яке не замислюється над кожним словом, усі ми використовуємо визначення «звичний світ», «звичне життя», «звичний хід подій»… Однак у мові поезії, де виважується кожне слово, ніщо не є звичним і нормальним. Жоден камінь і жодна хмара над ним. Жоден день і жодна наступна ніч після нього. А понад усе жодне існування у цьому світі. 

Схоже на те, що поети завжди матимуть над чим працювати.

Джерело:  https://www.ji.lviv.ua/n10texts/szymbor1.htm

4) Послухай подкаст літературознавця Мирослава Лаюка «Кохання з другого погляду». Епізод «Краєвид з піщинкою. Віслава Шимборська».
Джерело: https://podcasts.apple.com/us/podcast/%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%B8%D0%B4-%D0%B7-%D0%BF%D1%96%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D1%8E-%D0%B2%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0-%D1%88%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0/id1665278883?i=1000606708377

Завдання 2.

Прочитай вірш Віслави Шимборської «Взаємність». Виконай завдання. 

Взаємність

Є каталоги каталогів.
Є вірші про вірші.
Є про акторів фільми, в яких актори грають.
Листи із приводу листів.
Слова, що слугують поясненню слів.
Мізки, які вивчають мозок.
Є смутки, що заражають, наче сміх.
Папір новий із непотрібного паперу.
Підглянуті є погляди.
Випадки, у які вносить зміни випадковість.
Великі ріки з участю поважною малих.
Ліси, які межують із лісами.
Машини, що призначені для випуску машин.
Сни, котрі зненацька нас пробуджують зі сну.
Здоров’я, необхідне, щоб повернутись до здоров’я.
Сходи, настільки ж вниз, наскільки й вгору.
Є окуляри для шукання окулярів.
Вдих і видих подиху.
І хай би бодай час від часу була
ненависть ненависті.
Бо врешті-решт
незнання незнання
і руки, зайняті вмиванням рук.

Уяви, що ти працюєш над поетичним подкастом, присвяченим темі стосунків, у якому є дві частини: 
у першій —  читання поетичного тексту Віслави Шимборської,
у другій — твій коментар до вірша. 

Підготуй сценарій та напиши власний коментар до поетичного тексту Віслави Шимборської. Коментар має виконувати конкретні функції:
— пояснювати контекст поетичного тексту,
— налаштовувати на настрій поетичного тексту,
— інтерпретувати вірш, тобто розповісти аудиторії, про що цей текст. 

Зверни увагу, що ми працюємо у межах теми стосунків однієї людини та іншої людини, — які стосунки розкрито у цьому вірші?

---

Поміркуй: чому люди читають поезію? У чому відмінність між поетичним словом і прозовим?

Урок 27. Людина та інша людина. Підсумковий урок

---

• Поезія
• Стосунки
• Віслава Шимборська

---

Завдання 1.

Протягом теми тобі випало розглядати різні погляди на стосунки між людьми, у фокусі уваги були ближчі стосунки — батьків та дітей, друзів, закоханих. Підсумкове завдання теми — аналіз поетичного тексту нобелівської лауреатки з літератури, польської поетки Віслави Шимборської про стосунки. Для підготовки до цього завдання зроби кілька кроків, а саме прочитай та опрацюй низку матеріалів, які допоможуть тобі зрозуміти творчість Віслави Шимборської краще.

1) Прочитай фрагмент статті Оксани Савич «Поезія Віслави Шимборської як оспівування “дива існування”»:

Поетичний доробок Віслави Шимборської (1923–2012) —- відносно невеликий, близько трьохсот віршів, її поетичні тексти — так само стислі. Разом із тим, творчість Шимборської віддавна визнана невідділимою від пейзажу сучасної польської літератури, ширше — європейської, ширше — світової. За свого життя вона публікувала чотири-п’ять віршів на рік, із гідною подиву самовимогливістю відкидаючи усе, що видавалось їй недосконалим. Так, вона залишила нам творчу спадщину, лаконічну своїм розміром, але аж ніяк не змістом; кожен рядок у ній — сконцентрований сенс, кожен вірш — образ світу та людського буття в мініатюрі.

Лірику Шимборської справедливо визначають як філософську. Від найпершої збірки «Для того живемо» (1952) і до прикінцевої «Вистачить» (2012) поетка послідовно розробляла низку тем, актуальних понад часом чи конкретною епохою: пошуки сенсу життя та смерті, спроби пізнання світу і всесвіту назагал, осмислення буття людини як у локальному масштабі окремо взятого життя, так і людського роду у його стосунку до цивілізаційного та історичного поступу. Промовистим, зрештою, є формулювання Нобелівського комітету, який у 1996 році відзначив Шимборську за її поезію, «яка з граничною точністю описує історичні й біологічні явища в контексті людської реальності».

Проблема «людського становища» у поетичному всесвіті авторки виявляє себе однією з основоположних. Споглядаючи людські життя з точки зору відстороненого спостерігача, вона, серед іншого, з гіркотою констатує болісність буття та неуникне відчуття його марноти. Невипадково люди в її поезії носять «нетривкі імена», вони «відкриті всім вітрам, приречені від народження у прощальних тілах». Марність та трагізм існування є, сказати би, його понадчасовими характеристиками. 

Утім, було б великим спрощенням виснувати, що Шимборська осмислює життя виключно як абсурдну «марноту марнот». У просторі її лірики рефлексія цієї теми постає куди більш рельєфною та багатозначною. Так, поглянувши уважніше, помічаємо, що в цих життях насправді «була якась волога надія, пломінчик, що живився власним мерехтінням. Вони знали, що таке мить, ох, бодай одна, яка-небудь…». Саме в цій трепетній увазі до миттєвостей, до дрібниць, які насправді утворюють всю матерію та красу існування, і проявляється особлива візія авторки. Повсякденні, на перший погляд прості деталі, з яких складається локальне життя, перебувають у фокусі її пильної уваги. Так, виявляється, що на споді кожної буденності сховане чудесне, і в тому, що часом здається найбанальнішим, криється Дивовижне:

Ущухне дощ,
і зійдуть води,
на роз’яснілім небі
розвіються хмари,
і знову стануть
на втіху людям:
високі й легковажні,
мовби сушаться на сонці
острови щасливі,
баранці кумедні,
цвітна капуста
й пелюшки дитячі.

Світ тут постає у своєму прекрасному багатоманітті, яке Шимборській так важливо зобразити зі всією повнотою деталізації. Так само вона прагне увиразнити власне відчуття єдності буденного-тимчасового із універсальним-позачасовим: краса безмежного всесвіту віддзеркалюється у кожному окремо взятому бутті. Життя болісне? — Так. Життя сповнене випробувань? — Так. Але, поза тим, «немає такого життя, яке хоча б мить не мало безсмертя». І усвідомлення цього, яке письменниця пропонує своєму читачеві, може мати направду терапевтичну дію.

Віслава Шимборська у своїй квартирі, Краків, 1997, фот. Wojtek Laski / East News

Людина в поезії Шимборської, звичайно, свідома власної скінченності, але, тим не менш, не полишає намагань чинити спротив забуттю. У вірші з промовистою назвою «Написання автобіографії» авторка з терпкою іронією описує складники символічного життєпису – тих офіційно задокументованих деталей життя, що людина по собі залишає. Життєпис цей, згідно з суворими формальними приписами, має бути лаконічним: нічого зайвого, виключно перелік сухих фактів, «членств», «нагород» та основних дат. «З кохань вказати узаконені, з дітей — народжених лише». Попри все, як зауважує поетка, саме поміж рядків цього умовного документу і криється вся суть прожитого, вимушено тут замовчаного — «краєвиди», «хитливі спогади», «коти, птахи і собаки», «пам’ятний мотлох, друзі і сни». Персональний досвід постає найціннішим, включно зі всіма його найнезначнішими, на перший погляд, компонентами. Авторка раз за разом, від вірша до вірша, порушує питання тимчасовості людини у межах вічності. І все ж вона врівноважує меланхолійність цього усвідомлення оспівуванням тих прекрасних митей, якими повниться життя і які насправді важать так багато.

2) Прочитай фрагмент розмови з перекладачем поезії Віслави Шимборської Андрієм Савинцем. 

— У чому полягає проблема перекладу лірики Віслави Шимборської? 

— Навряд чи бачу можливість викласти цю тему кількома реченнями… Скажу так: одним із чинників, які додають клопоту перекладачам віршів Шимборської в усьому світі, є закоріненість цих віршів у стихії мови: автентичної, живої, ідіоматичної, іноді навіть розмовної. Якщо перекладач цього не вловить, він може піти в патетику – через свою поетичну чутливість, свої уявлення про те, як має звучати поезія. З іншого боку, вступний засновок, що Шимборська є авторкою верлібрів, часто вів у перекладацькій практиці до відходу від елементів регулярності та ритмічності, внаслідок чого втрачалася плавність перекладених віршів, у яких можна побачити уклін у бік поетичної традиції або навіть гру з конвенцією. У міру мого вростання в польську мову моє бачення змінювалося, я помічав нові й нові нюанси. Тому кожне нове видання моїх перекладів було пов’язане з їх ретельним переглядом.

— У текстах письменниці особливу роль відіграє іронія. Бачимо, що ця техніка досі не втрачає актуальності, і Шимборська особливо важлива в наші непрості часи воєн, агресії, експансії…

— Тут варто акуратно розставити акценти. Що стосується іронії, то, так, це особлива прикмета Віслави Шимборської, і, як на мене, це щось необхідне для збереження тверезого погляду на навколишню дійсність, на самих себе — за умови, що вона має ще й самоіронічний вимір. Тільки от дуже легко оперувати іронією в космічному, загальнолюдському, безособовому масштабі, але коли в полі нашого зору постає індивідуальна чи колективна трагедія, що є наслідком несправедливості, агресії, насилля, дуже важко зробити так, щоб іронія когось не обпекла.

Шимборській, зрештою, чудово вдавалося втримувати цю рівновагу між іронічністю, яка не скочується в нігілізм, та щемливістю, яка не переходить меж пафосу. Період її дозрівання припав на війну, що значною мірою її сформувало, і в наступні роки вона, як мало хто, усвідомлювала, що «непрості часи» не приходять і не відходять. Ні, вони завжди тут, на цій планеті, адже той факт, що ми живемо в мирі, не означає, що деінде на земній кулі не сіється смерть, що люди не вмирають від голоду, спраги, їх не вбивають чи не катують. Це одна з причин, чому її послання настільки універсальне. З цієї причини я втримався від спокуси включити в післямову згадку про нинішню українсько-російську війну. Самі читачі знайдуть у віршах відсилання до дійсності, яка нас оточує, знайдуть висловлювання, які говорять правду про всі війни, які були, є і, на жаль, ще будуть.

Джерело: https://monitorwolynski.com/uk/news/5092-wislawa-szymborska-100-wierszy

3) Прочитай фрагмент нобелівської промови Віслави Шимборської «Поет та світ» у перекладі Олени Галети.

Сучасний поет скептичний і недовірливий навіть — а, можливо, передовсім — до самого себе. З неохотою засвідчує прилюдно, що є поетом — ніби трохи того соромиться. Але в нашу крикливу епоху набагато легше зізнатися в ефектно поданих власних вадах і набагато важче — у глибоко прихованих достоїнствах, у які самому не до кінця віриться… У різних анкетах чи розмовах з випадковими людьми, коли вже поетові необхідно визначити своє заняття, він або представляється узагальнюючим словом «літератор», або заміняє його назвою сумісної праці. Почувши, що мають справу з поетом, службовці чи попутники в автобусі сприймуть це з легкою недовірою та занепокоєнням. Припускаю, що й філософ спричиняє подібне збентеження. Він, однак, перебуває у ліпшому становищі, бо здебільшого має змогу прикрасити свою професію якимось науковим титулом. Професор філософії — це звучить уже набагато поважніше. 

Немає, одначе, професорів поезії. Бо це вже було б ускладнення, яке вимагало б спеціального навчання, реґулярного складання іспитів, теоретичних досліджень, збагачених бібліографією та виносками, і, зрештою, урочистого отримання дипломів. А це, у свою чергу, означало б, що для того, аби залишатися поетом, не достатньо аркуша паперу, списаного хоч би й найпрекраснішими віршами, — необхідно мати, і то насамперед, якийсь папір з печаткою. 

Постійно продукується безліч біографічних кінофільмів про великих учених і великих митців. Завдання найамбітніших режисерів – вірогідно показати творчий процес, який вислідно веде до важливих наукових відкриттів чи появи найвидатніших витворів мистецтва. Можна з певним успіхом показати працю деяких учених: лабораторія, різноманітні пристрої, приведені в рух механізми, здатні деякий час утримувати увагу глядачів. До того ж, дуже напруженими бувають моменти непевности, чи повторюваний тисячу разів з незначними відмінностями експеримент принесе, врешті, сподіваний результат. Видовищними здатні бути фільми про художників — можна відтворити всі етапи поставання картини від першого мазка до останнього доторку пензля. Фільми про композиторів сповнені музики — від перших тактів, які творець прочуває у собі, до викінченої форми твору, розписаного для інструментів. Зрештою, усе це наївно і нічого не говорить про той дивний стан духу, що популярно зветься натхненням, але, принаймні, є що подивитися і послухати. 

Найскладніше з поетами. Їхня праця безнадійно нефотогенічна. Людина сидить за столом або лежить на дивані, вдивляється нерухомим поглядом у стіл або у стелю, напише час од часу сім строф, з яких одну через чверть години викреслить, і знову спливає година, упродовж якої нічого не діється… Який глядач витримав би перегляд чогось подібного? 

Згадувала вже про натхнення. На питання, що це таке, якщо воно взагалі існує, сучасні поети дають ухильні відповіді. Не тому, що ніколи не відчували благодатної дії цього внутрішнього імпульсу. Причина інша. Нелегко пояснити комусь те, чого сам не розумієш. 

Я також, коли мене іноді про це запитують, суттєві речі обходжу здалека. Але відповідаю ось як: натхнення не є виключним привілеєм поетів чи митців загалом. Є, була і завжди буде певна група людей, яких навідує натхнення. Це всі ті, котрі свідомо обирають для себе працю та виконують її творчо і захоплено. Бувають такі лікарі, бувають такі педагоги, бувають такі садівники і ще сотні професій. Їхня праця може бути постійною пригодою, якщо тільки вони здатні відгукуватися на щоразу нові виклики. Незважаючи на роботу і поразки, їхнє зацікавлення не пригасає. З кожної розв’язаної проблеми виникає рій нових запитань. Натхнення, таким, яким воно є, народжується з постійного «не знаю». 

Таких людей не надто багато. Більшість працює, аби здобути засоби для існування, працює, бо змушена. То не вони за власним покликанням обирають собі заняття, то обставини життя вибирають замість них. Нелюба, нудна праця, яка цінується лише тому, що навіть у такому вигляді не для всіх доступна, — то одна з найважчих людських недоль. І не схоже на те. щоб наступні століття принесли тут якісь щасливі зміни. 

Отже, можу сказати, що справді позбавляю поетів монополії на натхнення, але й так зараховую їх до нечисленної групи обранців долі. 

Тут, однак, у слухачів можуть зародитися сумніви. Різноманітні кати, диктатори, фанатики, демагоги, які борються за владу за допомогою кількох голосно викрикуваних гасел, також люблять свою справу і так само виконують її з ревною вигадливістю. Саме так, але вони «знають». Знають, а того, що знають, вистачає їм назавжди. Ніщо поза тим не цікавить, оскільки могло б послабити силу їхніх арґументів. А всяке знання, якщо воно не породжує нових запитань, невдовзі вмирає, втрачає температуру, необхідну для життя. У крайніх випадках, про що добре відомо з історії давньої та сьогочасної, Може бути навіть смертельно небезпечним для суспільства. 

Тому так високо ціную два малі слова: «не знаю». Малі, але окрилені. Такі, що розширюють нам життя на простори, які знаходяться всередині нас самих, і на простори, у яких перебуває наша злиденна Земля. Якби Ісаак Ньютон не сказав собі «не знаю», яблука у саду могли б падати градом на його очах, а він у кращому випадку піднімав би їх та їв би з апетитом. Якби моя родичка Марія Склодовська-Кюрі не сказала собі «не знаю», мабуть, залишилася б учителькою хімії з платнею для панночок із благородних сімей і на цій – з іншого боку шляхетній — роботі сплило б її життя. Але повторювала собі «не знаю», і саме ці два слова привели її, і то двічі, до Стокгольма, де людей з неспокійним і вічно спраглим духом вшановують Нобелівською нагородою. 

Так само поет, якщо він є справжнім поетом, повинен постійно повторювати собі «не знаю». Кожним твором він намагається на це відповісти, але як тільки поставить крапку, знову його огортає вагання, він вже починає усвідомлювати, що ця відповідь тимчасова і абсолютно недостатня. Отже, намагається ще раз і ще раз, а потому ці чергові докази його незадоволення собою історики літератури зберуть до купи великою скріпкою і називатимуть «доробком»… 

Іноді маряться мені нездійсненні ситуації. Наприклад, уявляю собі у своїй зухвалості, що маю нагоду порозмовляти з Еклезіастом, автором бентежного плачу над марнотою усіх людських починань. Уклонилася б йому низенько, бо це ж один із найвизначніших – принаймні для мене — поетів. Але потім схопила б його за руку. «Нічого нового під сонцем», — написав Ти, Еклезіасте. Але ж сам Ти народився новий під сонцем. І поема, автором якої Ти є, також нова під сонцем, бо перед Тобою не написав її ніхто. І новими під сонцем є всі твої читачі, адже ті, що жили перед Тобою, читати її не могли. Так само й кипарис, у затінку якого сидів Ти, не росте тут від початку світу. Дав йому початок інший кипарис, схожий на Твій, але не зовсім такий. І понад усе хотіла б Тебе запитати, Еклезіасте, що нового під сонцем збираєшся написати тепер. Чи щось, чим іще доповниш свої думки, чи, все ж таки, маєш спокусу деякі з них заперечити? У своїй попередній поемі постеріг також і радість — що з того, що проминальну? А може, саме про неї буде Твоя нова під сонцем поема? Чи вже маєш нотатки, якісь перші замальовки? Хіба ж не скажеш: «Усе написав, не маю чого додати». Цього не може сказати жоден поет у світі, а тим паче такий великий, як Ти. 

Світ, якби ми хоч трохи про нього подумали, стривожені його безмежністю і власним супроти нього безсиллям, схвильовані його байдужістю до окремих страждань — людей, тварин, а може, і рослин, бо звідки певність, що рослини вільні від страждань; якби ми хоч трохи подумали про його простори, пронизані випромінюванням зір, зір, довкола яких почали вже відкривати якісь планети, вже мертві? ще мертві? — невідомо; якби подумали про той безмежний театр, до якого справді маємо вхідного квитка, але на смішно короткий час, обмежений двома основоположними датами; якби ми ще хоч трохи подумали про цей світ — цей чарівливий світ. 

Але у визначенні «чарівливий» прихована певна логічна пастка. Адже чарує нас те, що відходить від певної відомої і загальновизнаної норми, від чогось очевидного, до чого ми звикли. А отже, такого очевидного світу немає взагалі. Наше зачудування самопороджене і не випливає із жодних порівнянь. 

Справді, у повсякденному мовленні, яке не замислюється над кожним словом, усі ми використовуємо визначення «звичний світ», «звичне життя», «звичний хід подій»… Однак у мові поезії, де виважується кожне слово, ніщо не є звичним і нормальним. Жоден камінь і жодна хмара над ним. Жоден день і жодна наступна ніч після нього. А понад усе жодне існування у цьому світі. 

Схоже на те, що поети завжди матимуть над чим працювати.

Джерело:  https://www.ji.lviv.ua/n10texts/szymbor1.htm

4) Послухай подкаст літературознавця Мирослава Лаюка «Кохання з другого погляду». Епізод «Краєвид з піщинкою. Віслава Шимборська».
Джерело: https://podcasts.apple.com/us/podcast/%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%B8%D0%B4-%D0%B7-%D0%BF%D1%96%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D1%8E-%D0%B2%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0-%D1%88%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0/id1665278883?i=1000606708377

Завдання 2.

Прочитай вірш Віслави Шимборської «Взаємність». Виконай завдання. 

Взаємність

Є каталоги каталогів.
Є вірші про вірші.
Є про акторів фільми, в яких актори грають.
Листи із приводу листів.
Слова, що слугують поясненню слів.
Мізки, які вивчають мозок.
Є смутки, що заражають, наче сміх.
Папір новий із непотрібного паперу.
Підглянуті є погляди.
Випадки, у які вносить зміни випадковість.
Великі ріки з участю поважною малих.
Ліси, які межують із лісами.
Машини, що призначені для випуску машин.
Сни, котрі зненацька нас пробуджують зі сну.
Здоров’я, необхідне, щоб повернутись до здоров’я.
Сходи, настільки ж вниз, наскільки й вгору.
Є окуляри для шукання окулярів.
Вдих і видих подиху.
І хай би бодай час від часу була
ненависть ненависті.
Бо врешті-решт
незнання незнання
і руки, зайняті вмиванням рук.

Уяви, що ти працюєш над поетичним подкастом, присвяченим темі стосунків, у якому є дві частини: 
у першій —  читання поетичного тексту Віслави Шимборської,
у другій — твій коментар до вірша. 

Підготуй сценарій та напиши власний коментар до поетичного тексту Віслави Шимборської. Коментар має виконувати конкретні функції:
— пояснювати контекст поетичного тексту,
— налаштовувати на настрій поетичного тексту,
— інтерпретувати вірш, тобто розповісти аудиторії, про що цей текст. 

Зверни увагу, що ми працюємо у межах теми стосунків однієї людини та іншої людини, — які стосунки розкрито у цьому вірші?

---

Поміркуй: чому люди читають поезію? У чому відмінність між поетичним словом і прозовим?