Урок 29. Тема. Спостереження. Звʼязок тексту та фото
Матеріал
Тема. Спостереження. Звʼязок тексту та фото
Урок 29
Репортажі із сайту Reporters.
- Художній репортаж
- Фоторепортаж
- Історія фотографії
- Фотографія
Розглянь всесвітньо відоме фото. Сформулюй припущення, про що воно розповідає? Який саме момент фіксує? Коли воно могло бути зроблене?
Дружня порада вчителю
У першому завданні ви можете використати будь-яку знакову фотографію чи фотографію, яка актуальна для вашого контексту. У цьому завданні важливо зачепитись за зображення і його проаналізувати, зрозуміти, що зображення працює окремо від тексту як повноцінний формат фіксації події.
Актуальну фотоісторію можна підібрати на сайті Української асоціації професійних фотографів: https://www.ukrainianphotographers.com
Завдання 1
Прочитай статтю про історію фото із сайту Vogue.ua та порівняй свої припущення про фото з історією фото.
Історія одного фото: «Підняття прапора над Іодзімою»
Ця фотографія Джо Розенталя, на якій військові підіймають американський прапор над японським островом Іодзіма (сьогодні відомий як Іото), імовірно, є одним з найзнаковіших та найпопулярніших зображень часів Другої світової війни.
На початку 1945 року військове командування США намагалося встановити контроль над островом Іодзіма напередодні запланованої повітряної кампанії проти японських островів. Іодзіма, невеликий вулканічний острів у Тихому океані приблизно за 1250 км на південний схід від Токіо, мав стати базою для американських винищувачів і місцем для аварійного приземлення бомбардувальників. 19 лютого 1945 року, після трьох днів важких морських і повітряних бомбардувань, перша частина морських піхотинців США увірвалася на береги Іодзіми.
23 лютого 1945 року, під час кривавої битви за острів, американські піхотинці зайняли гребінь гори Сурібаті, найвищої вершини Іодзіми та найважливішої стратегічної позиції, і підняли перший прапор США. Їх супроводжував фотограф Луї Лоурі, який задокументував цю подію. За кілька годин інші морські піхотинці піднялися на вершину з більшим прапором. Джо Розенталь, фотограф Associated Press, зафіксував підняття вже другого стяга. Так і була зроблена культова фотографія «Підняття прапора над Іодзімою».
«Підняття прапора над Іодзімою» — єдина світлина, що здобула Пулітцерівську премію в рік публікації — і всього за два місяці після знімання. Згодом це фото використали для будівництва присвяченого морським піхотинцям військового меморіалу в Арлінгтоні, штат Вірджинія, у 1954 році.
Того дня Розенталь зробив три світлини на вершині Сурібаті. Перша, на якій зображено шістьох морських піхотинців, що підіймають прапор, стала найбільш відтворюваною фотографією в історії та принесла йому Пулітцерівську премію. Супровідні відеозаписи засвідчують, що фото не було постановчим. Друга світлина була схожа на перший знаменитий кадр, але вийшла менш разючою, а третя закарбувала на груповому знімку 18 морських піхотинців, що усміхалися й махали руками на камеру. Багатьох із тих військових на фото, серед яких і троє морських піхотинців, зображених на прославленому знімку Розенталя, було вбито до завершення битви за Іодзіму наприкінці березня.
До 3 березня війська США контролювали всі три аеродроми на острові, а 26 березня були знищені останні японські захисники на Іодзімі. Лише 200 з 22 000 японських військових було взято в полон живими. Понад 6 000 американців загинули під час цієї кампанії, близько 17 000 зазнали поранення.
Завдання 2
Поєднай назву художнього репортажу, вступні абзаци до репортажу та головне фото з репортажу із сайту Reporters. Виконай післятекстові завдання.
Місце вибору
Україна обрала Президента в другому турі, 21 квітня. Фотограф Ігор Єфімов побував на більш ніж 30 виборчих дільницях у Черкасах, щоб показати, як і де голосували на цих виборах українці.
«З самого ранку я поїхав по дільницях у пошуках інтер’єрів, притаманних саме Україні. Це були школи, університети, будинки культури, лікарні (включно з інфекційним відділенням), гуртожитки, спортивні комплекси, філармонія, кінотеатр, пологовий будинок, інтернат для людей з ментальною інвалідністю, Товариство сприяння обороні України. Мене цікавили не люди, а саме місця.
На дільницях виборці й спостерігачі були ввічливими, усміхалися й жартували ― голосування відбувалося у Вербну неділю, тож багато хто мав у руках зелені букети.
Не можу виокремити якусь одну дільницю, яка вразила б чи здивувала мене. Усі разом вони створюють суцільну картину, притаманну Україні.
Я фотографую нашу країну вже 10 років, здебільшого людей. І зараз я захотів зняти інтер’єри, де вони обирають своє майбутнє. Ці місця трохи абсурдні, проте автентичні. Я зосереджувався на місці та часі, було важливіше не “що”, а “як”. Адже іноді місце може сказати про нас більше, ніж люди в ньому».
Українська американська мрія
Американський футбол в Україні — не іміджевий спорт. Тут не збирають стадіонів, не роздають автографів, не заробляють мільйонів. Утім, маємо чимало українських спортсменів, тренерів із багаторічним досвідом і навіть власний чемпіонат. Фотографка Аліна Смутко протягом трьох місяців спостерігала за життям полтавських «Пантер» — однієї з 14 команд Української ліги американського футболу.
«Спочатку може здаватися, що гравці змагаються в тому, хто кого сильніше скалічить. Та насправді американський футбол залежить від гарної стратегії більше, ніж від м’язів, а перелік його правил — один з найбільших в історії командних ігор. Обрана на початку кожного розіграшу тактика може кардинально змінити хід гри, в якій хитрість і вигадливість — це половина успіху. Хоча інша половина — це, звісно, швидкі ноги та міцні руки.
Команду поділено на напад і захист. Завдання нападу — пронести м’яч якомога далі, “завойовуючи ярди”. В ідеалі — відразу заробити тач-даун, тобто донести м’яч за лінію воріт суперника, на що дається обмежена кількість спроб. Натомість захист повинен перешкоджати цьому всіма доступними способами.
Американський футбол першої ліги в Україні тримається на ентузіазмі. Мало команд мають підтримку спонсорів. Зазвичай хлопці самостійно орендують поле для тренувань і змагань, вишукують на американських сайтах екіпірування, збирають на краудфандингу гроші на нову форму. Та коли звучить свисток, вони забувають про обмеження й виходять на поле — утілювати свою українську американську мрію».
Шлях «Хліба»
Андрій Мосієнко — український фотожурналіст, автор фотопроєкту «Хліб». Три роки працюючи над фотокнигою, Андрій проїхав сотні кілометрів і зробив тисячі кадрів. Книга ілюструє шлях хліба — ось люди працюють у полі, потім везуть зібране зерно на тік, на елеватор, до млина, де мелють зерно на борошно, далі печуть із нього хліб, а тоді розвозять теплі булки й буханки сільськими та міськими магазинами. Це історія про те, як люди вкладають у хліб свою душу.
«Зйомки проєкту я розпочинав під Одесою, потім не раз повертався туди, і навіть потрапив на найстаріший млин Вайнштейнів у районі Пересип. Він працює з 1867 року, кілька разів горів, під час Другої світової його підривали румуни, утім половину одеського хліба випікають із борошна, зробленого саме тут. Пізніше я дізнався, що мій прадід був мельником і працював якраз у тому млині. Отакий поклик предків вийшов.
Кілька разів знімав у різних районах Одеської області, а ще — в Кивській, Черкаській, Херсонській, Дніпропетровській, Житомирський, Сумській та Полтавській областях.
Найважче фотографувати селян. Шоубіз і політики мають спеціалістів із постановки кадру: тут зморшку прибери, там прищик або друге підборіддя, а тут поза невдала. Натомість селяни — щирі та безпосередні. На їхніх світлинах немає фальші та вигаданих поз. Кожен кадр треба робити швидко й добре.
Селяни від природи непублічні та дещо відсторонені від «городських». Якщо ти не з села, ніколи не станеш сповна своїм серед них. Їхня праця у полі тяжка й зазвичай малооплачувана. Утім, завжди будуть люди, які робитимуть для нас хліб. Бо він годує усіх — і школи, і лікарні, і армію, і політиків.
Наразі книга «Хліб» друкується на замовлення та невеликими партіями. Мій ідеальний читач — кожен із нас. Бо у звичної скибочки хліба, яку ми щоранку мастимо собі маслом, довга й глибока історія. У хліба великий шлях. Про це я і прагнув розповісти у світлинах».
Стіни великої політики
Михайло Палінчак, як фотограф п’ятого Президента України, протягом років знімав саміти міжнародних організацій, як-от: НАТО, ООН чи ЄС. Окрім протокольних фото світових лідерів, Михайло створив серію знімків «Кімнати переговорів». Серія відкриває прихований від стороннього ока мінімалістичний простір приміщень та кулуарів великої політики, де приймають рішення щодо майбутнього малих та великих країн.
Уперше ідея серії з’явилася в Михайла Палінчака, коли під час одного з виступів Президента Петра Порошенка він почув словосполучення «дипломатичний фронт». Тоді фотограф і вирішив зафіксувати пейзажі цього фронту: прості прямі лінії, штучне світло, спокійні кольори, невигадливі меблі, одноманітні прозорі склянки.
З нагоди сімдесятої річниці створення НАТО лідери держав та урядів країн альянсу 3 грудня розпочинають зустріч у Лондоні. Протягом двох днів державці обговорюватимуть, як Північноатлантичний альянс може підтримати безпеку своїх союзників у сучасному мінливому світі. Кімнати, якими ходитимуть найвпливовіші світові лідери, навряд чи відрізняються від тих, які показує Михайло Палінчак. Усі ці кулуари з модульних конструкцій — тимчасові й водночас незмінні.
«Серія “Кімнати переговорів” є візуалізацією мінливості й ілюзорності політичних систем, які уособлені в тимчасових архітектурних формах.
Серія відкриває зачинені двері до кімнат переговорів: мінімалістичний інтер’єр, де розміщені лише необхідні речі; кольори, які не відволікають уваги; квіти, що мовби нагадують про існування паралельного, живого світу; практична інфраструктура з дешевою масовою фурнітурою — саме в таких просторах відбуваються найважливіші дискусії між представниками різних країн, вирішуються долі мільйонів та розробляються політичні плани на майбутнє.
Роботи передають парадокс часу — тимчасові кімнати для планування довготривалих стратегій. Парадокс цінностей — мінімалістичні простори зі штучним освітленням, де вирішують долі всіх країн. Парадокс соціальних відносин — щільний графік пошуку взаєморозуміння, де на кожну зустріч відводять лише годину. Це місце, де в кулуарах утрачається візуальна ідентичність, де все відбувається за законами протоколу та чітким сценарієм, де немає місця для імпровізації, але тісно переплітаються реальність та ілюзія».
Душа вулиці
Разом із фейсбук-спільнотою «Українська вулична фотографія», що об’єднує понад 9000 фотографів і поціновувачів жанру, фоторедактор Reporters Данило Павлов щомісяця обирав найкращі вуличні знімки країни. Усі вони були зроблені в техніці «чесної фотографії», коли події та емоції фіксують такими, якими вони є, без спотворень.
У підсумках року, що змінив нас усіх, публікуємо підбірку з 12 найкращих стріт-фото місяця, які ми обирали разом зі спільнотою «Української вуличної фотографії».
Фоторедактор Reporters Данило Павлов:
«Я не люблю розділяти фотографію на жанри, але вулична фотографія все ж має власні особливості й красу. Передусім це — відсутність утручання фотографа: жодної постановки, фотографи відображають дійсність такою, як вона є. Стріт-фотографія дозволяє глядачеві ніби зупинитись і роздивитися світ у деталях.
Вуличні фотографи прагнуть бути непомітними, не використовують великих камер, нерідко взагалі знімають на смартфон. Більшість думає, що теж так зможе — мовляв, достатньо просто вийти на вулицю й натиснути на кнопку. Але це не так. (Утім, щоб оцінити складність і красу вуличної світлини, можете спробувати самі.)
Стріт-фотографи вміють спостерігати, прекрасно відчувають композицію та помічають барви повсякденності. Візуальна мова завдяки майстерності автора здатна не лише сухо документувати життя. Мова фотографії дуже багатогранна, в одній світлині можна побачити весь драматизм міста під час карантину або цілий сюжет із детективу.
2020 рік подарував вуличній фотографії нові візуальні символи. Маски, рукавички, безлюдні парки й вулиці — усе це могло би здивувати нас раніше, але не зараз. Багато форм набули нового наповнення. Наприклад, червона стрічка, що раніше асоціювалася із будівництвом чи зоною, де працюють криміналісти, зараз викликає спогади про початок пандемії, коли в Україні такою стрічкою обмотували дитячі майданчики: стоп, закрито, сюди не можна. Усі ці символи стали нашою буденністю сьогодні, але дивитися на них буде так само цікаво й багато років потому, коли сьогодення стане сторінкою нашої історії».
Поміркуй:
1. Що підкреслює назва кожного матеріалу і про що саме розповідає перше, головне фото репортажу?
2. До якої категорії належить кожен із фоторепортажів (як-от спорт, політика, суспільство, культура тощо)?
3. Що обʼєднує ці фоторепортажі?
Вони зроблені українськими фотографами й фотографками; вони про те, як автор чи авторка репортажу звертає увагу на деталі, зауважує деталі та їх досліджує — із усього процесу виборів Ігору Єфімову йдеться лише про дільницю, із усього багатогранного дипломатичного процесу Михайло Палінчак виділяє деталі залаштункових приготувань і т.ін.
Коли потрібно пригадати відоме фото, кадр, який точно бачили всі, який усі можуть собі уявити — про яке фото ти думаєш? Опиши його. Порівняй із тим, що скажуть однокласники й однокласниці.
1. Подивитись відео від Ukraїner «Марущенко, Глядєлов та Мілосердов. Мова фотографії»:
Відео
Або прочитати текст від Ukraїner «Мова фотографії»: https://www.ukrainer.net/mova-fotohrafii/
2. Історія фото «Поцілунок на Тайм-Сквер»: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/09/160911_kiss_om_times_square_om
3. Історія одного фото: початок Революції на граніті за українську незалежність: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-revolyuciya-na-graniti-za-nezalezhnist-ukrajini-50083.html
4. Історія одного фото: повномасштабне вторгнення росії в Грузію: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-povnomasshtabne-vtorgnennya-rosiji-v-gruziyu-49499.html
5. Історія одного фото: людина, що падає з вежі Всесвітнього торговельного центру: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-lyudina-shcho-padaye-z-vezhi-vsesvitnogo-torgovogo-centru-49242.html
6. Історія одного фото: підрив ДніпроГЕС радянськими військами: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-pidriv-dniproges-u-1941-roci-52508.html
Стрічка С’юзен Джекобсон One Hundredth of a Second («Одна сота секунди»): https://www.youtube.com/watch?v=EnbcMK9z16o
Історія одного фото: “Підняття прапора над Іодзімою” https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-pidnyattya-prapora-na-iodzima-48849.html
Фоторепортажі з сайту Reporters:
1) Місце вибору: https://reporters.media/mistse-vyboru/
2) Українська американська мрія: https://reporters.media/ukrayinska-amerykanska-mriya/
3) Шлях «Хліба»: https://reporters.media/shlyah-hliba/
4) Стіни великої політики: https://reporters.media/stiny-velykoyi-polityky/
5) Душа вулиці: https://reporters.media/dusha-vulytsi/
6) Стрибок у сотню:
https://reporters.media/strybok-u-sotnyu/
Тема. Спостереження. Звʼязок тексту та фото
Урок 29
Репортажі із сайту Reporters.
- Художній репортаж
- Фоторепортаж
- Історія фотографії
- Фотографія
Розглянь всесвітньо відоме фото. Сформулюй припущення, про що воно розповідає? Який саме момент фіксує? Коли воно могло бути зроблене?
Завдання 1
Прочитай статтю про історію фото із сайту Vogue.ua та порівняй свої припущення про фото з історією фото.
Історія одного фото: «Підняття прапора над Іодзімою»
Ця фотографія Джо Розенталя, на якій військові підіймають американський прапор над японським островом Іодзіма (сьогодні відомий як Іото), імовірно, є одним з найзнаковіших та найпопулярніших зображень часів Другої світової війни.
На початку 1945 року військове командування США намагалося встановити контроль над островом Іодзіма напередодні запланованої повітряної кампанії проти японських островів. Іодзіма, невеликий вулканічний острів у Тихому океані приблизно за 1250 км на південний схід від Токіо, мав стати базою для американських винищувачів і місцем для аварійного приземлення бомбардувальників. 19 лютого 1945 року, після трьох днів важких морських і повітряних бомбардувань, перша частина морських піхотинців США увірвалася на береги Іодзіми.
23 лютого 1945 року, під час кривавої битви за острів, американські піхотинці зайняли гребінь гори Сурібаті, найвищої вершини Іодзіми та найважливішої стратегічної позиції, і підняли перший прапор США. Їх супроводжував фотограф Луї Лоурі, який задокументував цю подію. За кілька годин інші морські піхотинці піднялися на вершину з більшим прапором. Джо Розенталь, фотограф Associated Press, зафіксував підняття вже другого стяга. Так і була зроблена культова фотографія «Підняття прапора над Іодзімою».
«Підняття прапора над Іодзімою» — єдина світлина, що здобула Пулітцерівську премію в рік публікації — і всього за два місяці після знімання. Згодом це фото використали для будівництва присвяченого морським піхотинцям військового меморіалу в Арлінгтоні, штат Вірджинія, у 1954 році.
Того дня Розенталь зробив три світлини на вершині Сурібаті. Перша, на якій зображено шістьох морських піхотинців, що підіймають прапор, стала найбільш відтворюваною фотографією в історії та принесла йому Пулітцерівську премію. Супровідні відеозаписи засвідчують, що фото не було постановчим. Друга світлина була схожа на перший знаменитий кадр, але вийшла менш разючою, а третя закарбувала на груповому знімку 18 морських піхотинців, що усміхалися й махали руками на камеру. Багатьох з тих військових на фото, серед яких і троє морських піхотинців, зображених на прославленому знімку Розенталя, було вбито до завершення битви за Іодзіму наприкінці березня.
До 3 березня війська США контролювали всі три аеродроми на острові, а 26 березня були знищені останні японські захисники на Іодзімі. Лише 200 з 22 000 японських військових було взято в полон живими. Понад 6 000 американців загинули під час цієї кампанії, близько 17 000 зазнали поранення.
Завдання 2
Поєднай назву художнього репортажу, вступні абзаци до репортажу та головне фото з репортажу із сайту Reporters. Виконай післятекстові завдання.
А. Місце вибору
Б. Стіни великої політики
В.Шлях «Хліба»
Г. Душа вулиці
Д. Українська американська мрія
Текст 1.
Україна обрала Президента в другому турі, 21 квітня. Фотограф Ігор Єфімов побував на більш ніж 30 виборчих дільницях у Черкасах, щоб показати, як і де голосували на цих виборах українці.
«З самого ранку я поїхав по дільницях у пошуках інтер’єрів, притаманних саме Україні. Це були школи, університети, будинки культури, лікарні (включно з інфекційним відділенням), гуртожитки, спортивні комплекси, філармонія, кінотеатр, пологовий будинок, інтернат для людей з ментальною інвалідністю, Товариство сприяння обороні України. Мене цікавили не люди, а саме місця.
На дільницях виборці й спостерігачі були ввічливими, усміхалися й жартували ― голосування відбувалося у Вербну неділю, тож багато хто мав у руках зелені букети.
Не можу виокремити якусь одну дільницю, яка вразила б чи здивувала мене. Усі разом вони створюють суцільну картину, притаманну Україні.
Я фотографую нашу країну вже 10 років, здебільшого людей. І зараз я захотів зняти інтер’єри, де вони обирають своє майбутнє. Ці місця трохи абсурдні, проте автентичні. Я зосереджувався на місці та часі, було важливіше не “що”, а “як”. Адже іноді місце може сказати про нас більше, ніж люди в ньому».
Текст 2.
Американський футбол в Україні — не іміджевий спорт. Тут не збирають стадіонів, не роздають автографів, не заробляють мільйонів. Утім, маємо чимало українських спортсменів, тренерів із багаторічним досвідом і навіть власний чемпіонат. Фотографка Аліна Смутко протягом трьох місяців спостерігала за життям полтавських «Пантер» — однієї з 14 команд Української ліги американського футболу.
«Спочатку може здаватися, що гравці змагаються в тому, хто кого сильніше скалічить. Та насправді американський футбол залежить від гарної стратегії більше, ніж від м’язів, а перелік його правил — один з найбільших в історії командних ігор. Обрана на початку кожного розіграшу тактика може кардинально змінити хід гри, у якій хитрість і вигадливість — це половина успіху. Хоча інша половина — це, звісно, швидкі ноги та міцні руки.
Команду поділено на напад і захист. Завдання нападу — пронести м’яч якомога далі, “завойовуючи ярди”. В ідеалі — відразу заробити тач-даун, тобто донести м’яч за лінію воріт суперника, на що дається обмежена кількість спроб. Натомість захист повинен перешкоджати цьому всіма доступними способами.
Американський футбол першої ліги в Україні тримається на ентузіазмі. Мало команд мають підтримку спонсорів. Зазвичай хлопці самостійно орендують поле для тренувань і змагань, вишукують на американських сайтах екіпірування, збирають на краудфандингу гроші на нову форму. Та коли звучить свисток, вони забувають про обмеження й виходять на поле — утілювати свою українську американську мрію».
Текст 3.
Андрій Мосієнко — український фотожурналіст, автор фотопроєкту «Хліб». Три роки працюючи над фотокнигою, Андрій проїхав сотні кілометрів і зробив тисячі кадрів. Книга ілюструє шлях хліба — ось люди працюють у полі, потім везуть зібране зерно на тік, на елеватор, до млина, де мелють зерно на борошно, далі печуть із нього хліб, а тоді розвозять теплі булки й буханки сільськими та міськими магазинами. Це історія про те, як люди укладають у хліб свою душу.
«Зйомки проєкту я розпочинав під Одесою, потім не раз повертався туди, і навіть потрапив на найстаріший млин Вайнштейнів у районі Пересип. Він працює з 1867 року, кілька разів горів, під час Другої світової його підривали румуни, утім половину одеського хліба випікають із борошна, зробленого саме тут. Пізніше я дізнався, що мій прадід був мельником і працював якраз у тому млині. Отакий поклик предків вийшов.
Кілька разів знімав у різних районах Одеської області, а ще — в Кивській, Черкаській, Херсонській, Дніпропетровській, Житомирський, Сумській та Полтавській областях.
Найважче фотографувати селян. Шоубіз і політики мають спеціалістів із постановки кадру: тут зморшку прибери, там прищик або друге підборіддя, а тут поза невдала. Натомість селяни — щирі та безпосередні. На їхніх світлинах немає фальші та вигаданих поз. Кожен кадр треба робити швидко й добре.
Селяни від природи непублічні та дещо відсторонені від «городських». Якщо ти не з села, ніколи не станеш сповна своїм серед них. Їхня праця в полі тяжка й зазвичай малооплачувана. Утім, завжди будуть люди, які робитимуть для нас хліб. Бо він годує усіх — і школи, і лікарні, і армію, і політиків.
Наразі книга «Хліб» друкується на замовлення та невеликими партіями. Мій ідеальний читач — кожен із нас. Бо в звичної скибочки хліба, яку ми щоранку мастимо собі маслом, довга й глибока історія. У хліба великий шлях. Про це я і прагнув розповісти у світлинах».
Текст 4.
Михайло Палінчак, як фотограф п’ятого Президента України, протягом років знімав саміти міжнародних організацій, як-от: НАТО, ООН чи ЄС. Окрім протокольних фото світових лідерів, Михайло створив серію знімків «Кімнати переговорів». Серія відкриває прихований від стороннього ока мінімалістичний простір приміщень та кулуарів великої політики, де приймають рішення щодо майбутнього малих та великих країн.
Уперше ідея серії з’явилася в Михайла Палінчака, коли під час одного з виступів Президента Петра Порошенка він почув словосполучення «дипломатичний фронт». Тоді фотограф і вирішив зафіксувати пейзажі цього фронту: прості прямі лінії, штучне світло, спокійні кольори, невигадливі меблі, одноманітні прозорі склянки.
З нагоди сімдесятої річниці створення НАТО лідери держав та урядів країн альянсу 3 грудня розпочинають зустріч у Лондоні. Протягом двох днів державці обговорюватимуть, як Північноатлантичний альянс може підтримати безпеку своїх союзників у сучасному мінливому світі. Кімнати, якими ходитимуть найвпливовіші світові лідери, навряд чи відрізняються від тих, які показує Михайло Палінчак. Усі ці кулуари з модульних конструкцій — тимчасові й водночас незмінні.
«Серія “Кімнати переговорів” є візуалізацією мінливості й ілюзорності політичних систем, які уособлені в тимчасових архітектурних формах.
Серія відкриває зачинені двері до кімнат переговорів: мінімалістичний інтер’єр, де розміщені лише необхідні речі; кольори, які не відволікають уваги; квіти, що мовби нагадують про існування паралельного, живого світу; практична інфраструктура з дешевою масовою фурнітурою — саме в таких просторах відбуваються найважливіші дискусії між представниками різних країн, вирішуються долі мільйонів та розробляються політичні плани на майбутнє.
Роботи передають парадокс часу — тимчасові кімнати для планування довготривалих стратегій. Парадокс цінностей — мінімалістичні простори зі штучним освітленням, де вирішують долі всіх країн. Парадокс соціальних відносин — щільний графік пошуку взаєморозуміння, де на кожну зустріч відводять лише годину. Це місце, де в кулуарах втрачається візуальна ідентичність, де все відбувається за законами протоколу та чітким сценарієм, де немає місця для імпровізації, але тісно переплітаються реальність та ілюзія».
Текст 5.
Разом із фейсбук-спільнотою «Українська вулична фотографія», що об’єднує понад 9000 фотографів і поціновувачів жанру, фоторедактор Reporters Данило Павлов щомісяця обирав найкращі вуличні знімки країни. Усі вони були зроблені в техніці «чесної фотографії», коли події та емоції фіксують такими, якими вони є, без спотворень.
У підсумках року, що змінив нас усіх, публікуємо підбірку з 12 найкращих стріт-фото місяця, які ми обирали разом зі спільнотою «Української вуличної фотографії».
Фоторедактор Reporters Данило Павлов:
«Я не люблю розділяти фотографію на жанри, але вулична фотографія все ж має власні особливості й красу. Передусім це — відсутність утручання фотографа: жодної постановки, фотографи відображають дійсність такою, як вона є. Стріт-фотографія дозволяє глядачеві ніби зупинитись і роздивитися світ у деталях.
Вуличні фотографи прагнуть бути непомітними, не використовують великих камер, нерідко взагалі знімають на смартфон. Більшість думає, що теж так зможе — мовляв, достатньо просто вийти на вулицю й натиснути на кнопку. Але це не так. (Утім, щоб оцінити складність і красу вуличної світлини, можете спробувати самі.)
Стріт-фотографи вміють спостерігати, прекрасно відчувають композицію, та помічають барви повсякденності. Візуальна мова завдяки майстерності автора здатна не лише сухо документувати життя. Мова фотографії дуже багатогранна, в одній світлині можна побачити весь драматизм міста під час карантину або цілий сюжет із детективу.
2020 рік подарував вуличній фотографії нові візуальні символи. Маски, рукавички, безлюдні парки й вулиці — усе це могло би здивувати нас раніше, але не зараз. Багато форм набули нового наповнення. Наприклад, червона стрічка, що раніше асоціювалася із будівництвом чи зоною, де працюють криміналісти, зараз викликає спогади про початок пандемії, коли в Україні такою стрічкою обмотували дитячі майданчики: стоп, закрито, сюди не можна. Усі ці символи стали нашою буденністю сьогодні, але дивитися на них буде так само цікаво і багато років потому, коли сьогодення стане сторінкою нашої історії».
Поміркуй:
1. Що підкреслює назва кожного матеріалу і про що саме розповідає перше, головне фото репортажу?
2. До якої категорії належить кожен із фоторепортажів (як-от спорт, політика, суспільство, культура тощо)?
3. Що обʼєднує ці фоторепортажі?
Коли потрібно пригадати відоме фото, кадр, який точно бачили всі, який усі можуть собі уявити — про яке фото ти думаєш? Опиши його. Порівняй з тим, що скажуть однокласники й однокласниці.
1. Подивитись відео від Ukraїner «Марущенко, Глядєлов та Мілосердов. Мова фотографії»:
Відео
Або прочитати текст від Ukraїner «Мова фотографії»: https://www.ukrainer.net/mova-fotohrafii/
2. Історія фото «Поцілунок на Тайм-Сквер»: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/09/160911_kiss_om_times_square_om
3. Історія одного фото: початок Революції на граніті за українську незалежність: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-revolyuciya-na-graniti-za-nezalezhnist-ukrajini-50083.html
4. Історія одного фото: повномасштабне вторгнення росії в Грузію: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-povnomasshtabne-vtorgnennya-rosiji-v-gruziyu-49499.html
5. Історія одного фото: людина, що падає з вежі Всесвітнього торговельного центру: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-lyudina-shcho-padaye-z-vezhi-vsesvitnogo-torgovogo-centru-49242.html
6. Історія одного фото: підрив ДніпроГЕС радянськими військами: https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-pidriv-dniproges-u-1941-roci-52508.html
Стрічка С’юзен Джекобсон One Hundredth of a Second («Одна сота секунди»): https://www.youtube.com/watch?v=EnbcMK9z16o
Історія одного фото: “Підняття прапора над Іодзімою” https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/istoriya-odnogo-foto-pidnyattya-prapora-na-iodzima-48849.html
Фоторепортажі з сайту Reporters:
1) Місце вибору: https://reporters.media/mistse-vyboru/
2) Українська американська мрія: https://reporters.media/ukrayinska-amerykanska-mriya/
3) Шлях «Хліба»: https://reporters.media/shlyah-hliba/
4) Стіни великої політики: https://reporters.media/stiny-velykoyi-polityky/
5) Душа вулиці: https://reporters.media/dusha-vulytsi/
6) Стрибок у сотню:
https://reporters.media/strybok-u-sotnyu/
Ділись та обговорюй важливе