Тема 3. Тема 3

матеріал 3

Урок 3. Покоління шістдесятників

Матеріал

Для вчителя

Для учня

Завантажити матеріал (PDF)

Урок 3. Покоління шістдесятників

Опорні поняття

Шістдесятники
Покоління
Нонконформізм
Справедливість

На цьому уроці ви попрацюєте з такими результатами навчання:

переказує усне повідомлення (зокрема текст, медіатекст, множинний текст) за тематикою обраного профілю або художній текст у різний спосіб, зважаючи на умови спілкування, запити та особливості цільової аудиторії та власні потреби, дотримуючись достовірності і засад академічної доброчесності [12 МОВ 1.2.1-1]
раціонально поєднує використання вербальних та невербальних засобів в умовах реалізації різних комунікативних стратегій, виявляючи мовну стійкість [12 МОВ 1.6.1-2]
інтегрує інформацію з кількох прочитаних текстів (зокрема медіатекстів) за тематикою обраного профілю або художніх текстів, гіпертекстів у цифровому середовищі для формулювання обґрунтованих висновків та аргументованих рішень для розвʼязання різних життєво важливих проблем [12 МОВ 2.2.4-1]
пояснює вплив прочитаного тексту (зокрема медіатексту) за тематикою обраного профілю або художнього тексту на власний емоційно-чуттєвий досвід, визначає потенційний вплив прочитаного тексту (зокрема медіатексту) за тематикою обраного профілю або художнього тексту на емоційно-чуттєвий досвід різних читацьких аудиторій [12 МОВ 2.3.1-1]
окреслює та підтверджує аргументами свою позицію щодо прочитаного тексту чи кількох текстів (зокрема медіатекстів) за тематикою обраного профілю або художніх текстів (медіатекстів), множинних та/або неструктурованих текстів [12 МОВ 2.4.1-2]
застосовує доцільні способи фіксування інформації з одного або кількох текстів (зокрема медіатекстів) за тематикою обраного профілю або художніх текстів, множинних та/або неструктурованих текстів, використовуючи вербальні і візуальні засоби, дотримуючись принципів авторського права [12 МОВ 2.6.1-1]

Гачок

Чи знайомий тобі термін “шістдесятники”? Кого із покоління шістдесятників ти пригадуєш?

Завдання 1

У цій темі нам часто зустрічатимуться такі поняття: цензура, гуманізм, справедливість, нонконформізм. Переконайся, що значення кожного з них ти знаєш.

Дружня порада вчителю

Завдання 2 велике і обʼємне, адже це єдина система. Учнівство читає фрагменти “Бунту проти імперії” й заповнює — табличку з портретами шістдесятників, а також лінію часу з ключовими подіями. Водночас варто виділити на лінію часу багато місця, щоб згодом, на наступних уроках, доповнити її датами з біографії Василя Стуса, щоб на прикладі конкретного автора побачити епоху.

У який спосіб найкраще читати фрагменти книжки? Можна разом, можна по групах чи по парах. Можливо, не всі фрагменти видадуться вам доцільними для вашого класу, тож щось ви можете проговорити усно чи скоротити. Саме такий підхід до роботи з фактами важливий, адже ми не констатуємо твердження “шістдесятники були поколінням дітей війни”, а через текст Родомира Мокрика і оповідну манеру його розповіді звертаємо увагу на дати народження представників покоління, на суспільно-політичні обставини, індивідуальні родинні історії. Тобто ми рухаємося не від тверджень, а підштовхуємо учнівство аналізувати й формулювати ці твердження самостійно.

Завдання 2

Протягом цієї теми ти познайомишся із багатьма шістдесятниками. Серед них були: і поети, і прозаїки, і літературознавці, і режисери, і перекладачі, і художники.

Про усіх найяскравіших постатей згадує у своїй книжці “Бунт проти імперії: українські шістдесятники” історик Родомир Мокрик. На обкладинці його книжки — одне з найвідоміших фото українських шістдесятників. На ньому зображені (з ліва на право: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк).

Прочитай фрагменти з книжки “Бунт проти імперії: українські шістдесятники” історик Родомира Мокрика. Кожен фрагмент розповідає про умови, у яких поставало покоління шістдесятників, переказує історії про їхні життєві принципи, цитує шістдесятників та розповідає про контекст доби. За підсумками кожного абзацу сформулюй і запиши власну тезу, найважливішу думку про покоління, яку ти забираєш із цього абзацу.

Читаючи фрагменти книжки “Бунт проти імперії”, заповни заповнити табличку із відомостями про українських шістдесятників. А інформацію, якої тобі бракуватиме, знайти самостійно.

Окрім імені, прізвища та фото, також заповни рядки із датами життя кожного і кожної з покоління, рід занять, найважливіші творчі здобутки. Це завдання дозволить тобі зазирнути у очі ключовим постатям покоління.

Джерело:
https://www.yakaboo.ua/ua/bunt-proti-imperii-ukrains-ki-shistdesjatniki.html?srsltid=AfmBOorWTZtZcLwdZj6xblCuwmcb8_vWoHbdbG3_lTRgUwH6RcX4TF7f
https://poltava.to/project/7493/

Василь Стус

(1938-1985) поет, перекладач

збірки “Веселий цвинтар” (1971), “Палімпсести” (1986)

Василь Симоненко

(1935-1963)

Іван Драч

(1936-2018)

Ліна Костенко

(1936)
письменниця (поезія, проза)

Микола Вінграновський

(1936-2004)

збірка «Атомні прелюди» (1962), повість «Сіроманець» (1977)

Іван Дзюба

(1931-1922)
літературознавець, літературний критик

памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», монографія «Тарас Шевченко: Життя і творчість»

Ірина Жиленко

Євген Сверстюк

Іван Світличний

Дмитро Павличко

(1929-2023)

Михайлина Коцюбинська

(1931-2011)

«Література як мистецтво слова» (1965), «Книга споминів» (2005)

Вʼячеслав Чорновіл

(1937-1999)

Алла Горська

Опанас Заливаха

Галина Севрук

Людмила Семикіна

Богдан Горинь

Лесь Танюк

Завдання 3

Накресли лінію часу. Протягом читання фрагментів нанеси на свою лінію часу найважливіші суспільно-історичні події, що впливали на становлення покоління шістдесятників. Якщо тобі бракує якоїсь інформації — виконай пошукову роботу.

Приклади подій:

Смерть Йосифа Сталіна.
Розвінчання культу особи Сталіна.
Космічна гонка.
Політ Юрія Гагаріна в космос.
Початок “відлиги”.

Фрагменти з книжки “Бунт проти імперії” Родомира Мокрика

Найбільш відомі шістдесятники народилися в десятиліття між 1928 і 1938 роками —- «між великим голодом і великою війною», за влучним виразом Івана Драча. Шістдесятники походили з різних регіонів України, з різних сімей. Проте Друга світова війна, так чи інакше, стала ключовим досвідом дитинства покоління шістдесятників.
міжвоєнне покоління, їхнє дитинство припало на час війни

Деякі дослідники акцентують на тому, що абсолютна більшість шістдесятників походила з сільської місцевості. Справді, майбутні письменники, критики та інтелектуали народилися в селах чи невеличких містечках: Василь Симоненко — в селі Біївці на Полтавщині, Іван Драч — у містечку Теліженці в Київській області, Василь Стус — у Рахнівці на Вінниччині, Ліна Костенко — у Ржищеві на Київщині, Микола Вінграновський — у Первомайську в Миколаївській області, Іван Світличний — у селі Половинкине на Луганщині, Іван Дзюба — в селі Миколаївці Донецької області, Євген Сверстюк — у селі Сільце на Волині (тоді частина Польці). Водночас чинник «сільського» походження шістдесятників не варто переоцінювати. Якоюсь мірою йдеться про «історію успіху» — як діти з невеличких сіл та міст досягли найвищих вершин у культурі велетенської імперії.
не місце народження визначає успіх покоління

Не повʼязував війну з переможними реляціями та парадами і Микола Вінграновський («Жоржини», «Спогад про війну»). Війна сприймалася дітьми як несправедливість, ставала першим пізнанням жорстокості і смерті. Звідси головні мотиви, які відобразились у світогляді й творчості майбутніх шістдесятників, — гуманізм, гостре відчуття і постійний пошук справедливості.
війна — травматичний досвід

…У травні 1945 року в середню школу Nº 123 міста Києва навідався поважний гість. Павло Тичина був не лише легендарним поетом, але станом на кінець війни ще й народним комісаром освіти радянської України. Саме в цій школі навчалась тоді 14-літня Ліна Костенко. Вчителі, котрі знали про талант юної поетки, переконали її подарувати Тичині збірочки своїх поезій. Ці два акуратних власноруч зроблених зошити збереглися в архівах. Зворушливі акуратно розрізані аркуші, поряд з віршами ілюстрації, окремі сторінки обрамлено. Можна собі лише уявити, наскільки цінними були ці зошити для юної авторки — не лише як перші поетичні спроби, а й з чисто практичного погляду, адже в повоєнному Києві не так просто було знайти якісний папір. Читаємо напис: «Вибрані вірші учениці 6-б класу 123 с. школи м. Києва Костенко Ліни. Присвячую народному комісару освіти УРСР, академіку Павлу Григоровичу Тичині з нагоди відвідування ним 123 с. школи м. Києва».

Уже в цих юнацьких спробах Ліни Костенко відчувався її особливий поетичний почерк. Заглиблення в природу, меланхолійне, немовби відсторонене споглядання життя. Проте війна заступає усі інші теми: «гриміли гармати, тріщав кулемет, відважно без страху ішли ми вперед..», «Перемога», «Бійцям», «Лист на фронт», «В ніч на 9 травня». Переживання юної поетки зосереджені на війні, її жертвах, на перемозі. Є тут і відгомін офіційної інтерпретації війни та «радянського народу»: «Як брату брат потиснули ми руки, Росії ти, а я Вкраїни син…». Такі мотиви цілком логічні та зрозумілі: перемога, кінець страждань —- ось що було головним тоді. За один з цих віршів («Зустріч») Ліна Костенко в тому ж 1945 році отримала премію на конкурсі «Творчість дітей про війну» і як приз цілу збірку поетичних книжок —- неабияку розкіш для повоєнного Києва. Проте всі офіціозні мотиви зникнуть із творчості поетки дуже скоро. Вже в 1946 році Ліна Костенко, з власних слів, почала «писати інакше», чим «розстроювала маму». Шлях нонконформізму для Ліни Костенко справді почався у геть ранньому віці.

присутність авторитетів попереднього покоління поруч
різні життєві обставини провокували появу різних текстів

На рік старший від Драча Василь Симоненко у школі стикнувся з такими ж практичними проблемами —- браком підручників, чорнила чи зошитів. Окрім цього, мабуть, жодна біографія Василя Симоненка не оминає згадки про те, що в дитячому віці Симоненкові доводилось щодня долати понад девʼять кілометрів на шляху з рідних Біївців до школи в селі Тарандинці. Поет закінчив її 1952 року із золотою медаллю.

Такий самий запал до навчання виявляв наймолодший з родини Стусів — Василь. Майбутній шістдесятник ріс хворобливою дитиною, і батьки не поспішали віддавати його до школи. Проте семирічний Стус учився наздогін за старшою сестрою Марією. Вона описувала такий доволі комічний епізод:

«Щоб Василь не ходив до школи (він страшенно худенький був), мама ховала йому взуття, щоб він в хаті сидів. Жили ми тоді дуже бідно, один батько працював, а мама займалась на городах — щоб картопля була. Мама ходила поратися на городах, а його малого залишала. І от якось вчителька з його школи передає мамі записку, мовляв, явіться в школу. І при зустрічі мамі каже: „Почему ваш сын ходит босым в школу?” Мама: „Як? В яку школу? Він не ходить ні в яку школу!” Вчителька на це: „Та як не ходить? Він ходить в школу!”… Уроки він не робив, бо навчився читати ще зі мною. Ми як близнята були, нас тато разом вчив. Але мама каже —- ні, він в школу ще не піде, він худенький такий, слабенький. Але вчителька переконувала: „Вы его обязательно в школу пускайте, он у меня как пример. Этих вызову — они ничего не знают. А Стусика вызову — он еще до доски не достает, а уже все знает!”» (Інтерфʼю з Марією Стус. (Київ, 18 грудня 2019 р.).

Старанність Стуса було винагороджено срібною медаллю. Загалом школяр «йшов» на золоту медаль, проте російська мова, яка не була рідною в домі Стусів, зле пожартувала з майбутнім дисидентом —- чергування «о» та «а» в російській мові таки зменшило вартість металу шкільної медалі. Василь Стус був не єдиним, радше навпаки —- одним з багатьох шістдесятників, хто отримав найвищі відзнаки за своє шкільне навчання.
шістдесятники не були відмінниками, не були найкращими учнями, проте вони прагли знань і пізнання

Специфіка системи радянської вищої освіти полягала в максимальному підпорядкуванні ідеологічній партійній доктрині. Як і в будь-якій сфері життя в Радянському Союзі, виховання «радянської людини» було чи не головним завданням різноманітних навчальних закладів. Партійна індоктринація проходила в різних площинах: за формуванням «правильного» світогляду студентів стежили комсомольські організації, контрольовані місцевими парторганізаціями, які діяли як на загальноуніверситетському рівні, так і на рівні окремих факультетів. Під особливим ідеологічним тиском перебувало викладання гуманітарних предметів: історія, література, філософія піддавалися цензурі відповідно до ідеологічних настанов. Окрім формування «радянської людини», повоєнні університети активно працювали в руслі тез про «дружбу народів» та «інтернаціоналізм», що, зокрема в радянській Україні, відобразилось у відчутній русифікації освіти.

Оглядаючись на свої студентські роки, практично всі шістдесятники згадували про надмірну заідеологізованість навчання, що робило начальний процес нудним та неконструктивним. Ідеологія відігравала безумовну провідну роль в освіті.

Вища освіта в повоєнний період мала ще одну специфічну рису. Окрім зрозумілого браку якісного викладацького складу по війні, період пізнього сталінізму ознаменувався масованою кампанією радянського керівництва проти «космополітів», по суті антисемітською. Не менше, ніж «космополітів», у Кремлі боялися націоналістів, тому постійний пошук та «викриття» ворожих націоналістичних елементів серед студентства створювали гнітючу атмосферу в університетських аудиторіях.
шістдесятники не могли отримати якісну офіційну освіту, залишаючись національно приналежними до українців

За таких умов альтернативою звульгаризованому партією навчанню ставала самоосвіта. Мабуть, найпослідовнішим у цьому був Іван Світличний. Студентські роки Світличного минули серед книг, про його «книжкову пристрасть» згадували практично всі, хто оточував молодого критика під час його навчання в університеті чи в аспірантурі. Віктор Іванисенко розповідав, що в Харківському університеті про Івана Світличного ходили легенди:

«Ішлося про незвичайного студента, який, знехтувавши всіма спокусами студентської молодости, всі пʼять років провів за читанням книжок, та ще й таких, які не передбачені жодними програмами. Розповідали, що кімната його була вся завалена букіністикою, купленою на стипендію, і тут він працював ночами, коли були закриті університетська, ЦНБ і бібліотека ім. Короленка».

Світличний перевіз своє книжкове багатство й до Києва, де він вступив в аспірантуру. Дмитро Гродзінський, котрий мешкав у тому ж аспірантському гуртожитку, що й Світличний, згадував про його приїзд восени 1952 року:

«Найбільше нас здивувало, що він привіз із собою величезну купу книжок. Ми ще й допомагали йому занести ті книжки до кімнати. Памʼятаю, що книги були найрізноманітнішого змісту. Були серед них і повні зібрання творів різних авторів, чимало й політичної літератури. І це було дещо дивним, бо цієї літератури ми мали вдосталь у будь-якій бібліотеці. Але були й інші книжки — багато видань з теорії літератури, філософії, естетики. Ці книжки для нас раніше були невідомі».

Ці ж книжки попрямували за Світличним і далі. 1956 року молодий літературний критик одружився з Леонідою («Льолею») Світличною, яка згодом брала активну участь у русі шістдесятників та в дисидентських ініціативах. У травні 1960 року Світличні отримали квартиру на вулиці Уманській, вже незабаром вона стала неофіційною «штаб-квартирою» шістдесятників.
єдиний спосіб отримати освіту — самоосвіта, пошук джерел, інформації, книжок, постійне самоудосконаленя; покоління книг

І «молодші», і «старші» шістдесятники мали виразні спільні риси, незалежно від регіону, з якого вони потрапили в той чи інший університет. Ірина Жиленко, одна з наймолодших шістдесятниць, називала своє покоління «жертвами радянської педагогіки». Справді, радянські виші виховували ідеалістів, жертовність заради ідеї декларувалась ледь не як головна чеснота «молодого комсомольця» та студента. І молоді люди, які вірили в проголошені принципи, бралися їх відстоювати з усім юнацьким максималізмом. Але зрештою переконувалися, яка насправді прірва лежить між радянськими лозунгами і реальністю СРСР. Таким чином, сама система виховувала нонконформістів, які з часом стали дисидентами.
офіційна політика держави із її принципами і власне виконання цих принципів не збігалось, тому те, що шістдесятники стали “дисидентами” — запорука критичного мислення

Щодо «мовного питання», то після смерті Сталіна Україна переживала нетривалу та часто лише формальну, але все ж хвилю «українізації». З найбільшими проблемами вона стикалася на сході країни… Водночас брак української мови в суспільному просторі згуртовував україномовних. Наприклад, Тимофій Духовний, який вів літературну студію, цілеспрямовано обстоював своє право читати лекції українською мовою не лише в українському відділенні, де навчався Стус, але й у відділенні російській філології, де вчився Іван Дзюба.

Однак загальний брак україномовного середовища давався взнаки, що й призводило до різних інцидентів. У Києві політику «гібридної українізації» впроваджували радикально. Однокурсник Василя Симоненка Микола Кіпоренко згадував, що в 1952 році, коли вони вступили до Київського університету, усі вивіски в столиці були російськомовними. Проте вже через декілька місяців «за одну ніч» в Києві мовна ситуація цілком змінилася:

«В деканаті тільки довідались, що перший секретар ЦК КПУ Мельников дав вказівку перелицювати в Києві російські вивіски на українські, а у вузах читати всі лекції українською мовою, за винятком російської філології. Сталося це за одну ніч, за один день — на українську мову перевели навіть такі поважні установи, як ЦК КПУ і Раду Міністрів та обком партії, не кажучи вже про якісь там миршаві трести. Навіть стопроцентний росіянин Петров, який читав нам стародавнє книгодрукування, провів лекцію добірною українською мовою, без найменшого акценту».

Таку ж гібридну українізацію спостерігав і Іван Дзюба, який уже почав дописувати як літературний критик у різні київські часописи. Зокрема, він згадував, що керівництво видавництва «Дніпро» вимагало від працівників спілкуватися на роботі тільки українською мовою. Таким чином, у середині 1950-х років у Києві україномовні шістдесятники опинилися в середовищі, яке, бодай з формальної точки зору, не передбачало особливих напружень. Протистояння щодо «мовного питання», хоч як парадоксально, набуло різкіших форм уже в період хрущовської «відлиги».
ще однією передумовою виникнення руху — хвиля українізації на початку творчого шляху

В останній день зʼїзду, коли іноземні делегати покинули Кремлівський палац, перший секретар ЦК КПРС вийшов на трибуну і протягом наступних чотирьох годин з однією перервою виголошував промову, яка змінила хід історії. З притаманною йому емоційністю та часто відриваючись від читання надрукованого тексту, Хрущов розгромив «вождя народів» Йосифа Сталіна. Перший секретар вміло маневрував. Він говорив про терор другої половини тридцятих років, але не згадував про голод 1932-1933 років, таврував Сталіна за санкціонування вбивств комуністичних діячів, але й словечка не вимовив про ліквідацію «націоналістичних елементів». Вбивства, чистки, зрада Леніна, культ власної особи — усі ці звинувачення Сталіну Хрущов кидав із трибуни у приголомшений зал. Лейтмотивом хрущовської промови було «повернення до ленінізму». Мовляв, Сталін усе перекрутив і спаплюжив спадок Леніна, який тепер треба очистити. Хрущов у жодному разі не критикував радянську модель соціалізму чи партію — він засуджував саме Сталіна, скидаючи на голову колишнього диктатора всі злочини радянської системи.

Дещо узагальнюючи, можна стверджувати, що стратегія Хрущова відділити постать «поганого Сталіна» від «хорошої партії» у випадку шістдесятників певною мірою спрацювала. У щоденнику Василя Симоненка, котрий згодом став відомим під назвою «Окрайці думок», зберігся характерний запис від 19 вересня 1962 року:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши памʼятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він ніби дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на пʼєдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ ятники. Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою».
політична передумова —- розвінчування культу особи, проте “цензуроване”

Саме космічні програми стали найбільшим реальним успіхом СРСР у період правління Хрущова. Перша людина в космосі була неабияким пропагандистським козирем для радянського керівництва. Про політ Юрія Гагаріна в космос у квітні 1961 року писали усі світові газети, найкращі поети складали оди, а білосніжна посмішка першого космонавта не сходила з численних радянських плакатів. Політ Гагаріна став справді грандіозним успіхом. Він немовби легітимізував радянську владу та соціалістичний устрій, підтвердивши його правильність та успішність. Усі ці фактори так чи інакше створювали атмосферу оптимістичного очікування, нових початків. А люди молодшого покоління відчували, що живуть «в переддень космічної доби», як написав в одному зі своїх віршів Василь Симоненко.
світове досягення як політ у космос також відобразилося у поезії

Саме у цьому «керованому хаосі» хрущовської «відлити» почало робити перші дорослі кроки покоління шістдесятників. Покоління з травматичним досвідом пережитої війни, здеформованим радянською освітою світоглядом, але водночас покоління талановитих ідеалістів, які були сповнені рішучості змінити не лише свою країну, але й увесь світ на краще. «Доба поезії» однозначно сприяла молодим талантам. Ірина Жиленко цей генераційний «поетичний вибух» згодом пояснювала таким чином:

«Кінець 1950-х – початок 1960-х — це були не просто роки. Це була „Країна поезія”. Не лише Київ (і Україна), а й увесь Радянський Союз раптово вибухнув поезією. […] Загальновідомо, що поезія була єдиною формою протесту. Вона заповнювала собою порожню нішу душі радянської людини, спраглої інформації і правди, тієї „правди”, яка, як нам здавалось, є десь. Люди спрагло вбирали в себе поезію, музику, кіно, статті з історії та філософії, нашорошено вслухалися (ночами, прикривши ковдрою приймачі) в кожен звук звідти. А що там?».
період відлиги — час розквіту поезії, інтересу суспільного та власне мистецького

В одній зі своїх книг історик Сергій Плохій влучно зазначив, що Радянський Союз був конгломератом національностей, який Москва утримувала завдяки комбінації брутальної сили та культурних поступок та яким керувала залізною рукою протягом майже усього радянського періоду. Справді, в різні періоди існування Радянського Союзу політика його керівництва в культурному плані різнилася: від українізації, впровадженої В. Леніним, — до брутальних масових вбивств національної інтелігенції Сталіним, від хрущовської «відлиги» — до брежнєвського застою. Однак, так чи інакше, політика Москви щодо периферійних культур завжди мала на меті сформувати з них єдину «радянську культуру». Така «гібридна культура» повʼязувалася з творенням у громадян Радянського Союзу нової, радянської, класової ідентичності, яка б поступово замінила всі інші ідентичності, притаманні людині — національну, релігійну й будь-яку іншу. Зрештою мав сформуватися homo sovieticus — «радянська людина», яка була б віддана правлячій партії, підпорядковувалась би партійним осередкам і єдиною своєю метою вважала б побудову світлого комуністичного майбутнього.

Формування такої штучної ідентичності та культури, без сумніву, не могло увінчатися успіхом. Напередодні розпаду СРСР це визнали навіть на офіційному рівні. Однак риторика про «єдиний радянський народ» не вщухала практично до самого падіння імперії. Насправді ж цей тиск у національному питанні спричинював лише постійну фрустрацію радянських громадян, поставлених перед вибором між ідентичностями, який не мав «правильного» вирішення. Тому протягом історії СРСР виникали «гібридні культури», у принципі нежиттєздатні, бо неможливо поєднати непоєднуване: національну культуру та соціалістичну культуру, «наднаціональну» за своїм визначенням. Таку культуру намагалися створити, наприклад, українські «націонал-комуністи» в час розквіту покоління Розстріляного Відродження.

Попри постійні запевнення радянського керівництва про «рівність» та «братерство» всіх народів, цілком очевидно, що один народ — а саме народ російський —- був «рівнішим серед рівних». Недарма Микола Рябчук стверджує, що радянська імперія була насправді «російською радянською імперією».
держава прагнула сформувати нову універсальну націю, перепрошити тип мислення, нівелювати власне національні особливості

В основу широкого підходу до визначення терміна «шістдесятництво» покладено, передусім, хронологічний принцип. До шістдесятників, таким чином, відносять письменників, поетів, музикантів, діячів театру і кіно, художників, перекладачів і навіть науковців. Якщо звузити цей підхід до літературного процесу, тоді до українських шістдесятників можна зарахувати, наприклад, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса, Віталія Коротича, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Юрія Мушкетика, Валерія Шевчука, Дмитра Павличка, Бориса Олійника та багатьох інших. Однак поступово набував пріоритетності підхід, який передбачав визначення шістдесятників на основі їхніх особистих позицій, світоглядної спорідненості та взаємних звʼязків. Із плином часу науковці дедалі більше звертали увагу на роль шістдесятників як «культурної опозиції» в часи «відлиги» та участь окремих шістдесятників у дисидентському русі після 1965 року. Зрозуміло, що такий підхід звузив коло шістдесятників.

Підвалини цієї тенденції заклав ще Василь Стус, коли у вірші памʼяті Алли Горської 1970 року сформулював сьогодні вже хрестоматійне «Жменька нас. Малесенька щопта..» Саме на світоглядній спорідненості шістдесятників наголошував Євген Сверстюк, стверджуючи, що вони були «поєднані юнацьким ідеалізмом, пошуком правди та запереченням офіційної культури». Цю тезу Сверстюка підтримує й Іван Дзюба: на його думку, шістдесятниками були ті, хто «послідовно несли етичний протест, котрий почасти переходив у політичну площину».
покоління визначене не лише за часом народження і початком роботи, але й за світоглядними переконаннями

Не менш промовисто про відносини між шістдесятниками говорять і присвяти віршів, чи то «Перехожий» Василя Симоненка із присвятою Ліні Костенко, чи то вірш, який написав Василь Стус після арешту Івана Світличного:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив…

… Така манера спілкування між молодими людьми до сьогодні подекуди провокує безпідставні спекуляції про романтичні відносини поміж ними: чи то про закоханість Василя Симоненка в Ліну Костенко, чи то про стосунки між Василем Стусом та Аллою Горською. Без сумніву, між молодими людьми, та ще й у «богемній» атмосфері поезії, театрів, літературних вечорів та дружніх посиденьок, могли виникати і виникали романтичні відносини. Але треба памʼятати, що шістдесятникам були притаманні щире захоплення талантами друзів, взаємопідтримка та тонке сприймання світу. Тому в цьому питанні варто уникати будь-яких спекуляцій.
стосунки між поколінням — глибокі, вони про взаємопітримку і взаємне захоплення

Зрештою, саме переживання історичної травми сталінського терору, вбивства цілого покоління української інтелігенції в міжвоєнний період, стало одним зі спільних знаменників шістдесятництва. Ліна Костенко через багато років пояснювала:

«Одним із найяскравіших спектрів гуманітарної аури нації є література. Це моя постійна ідея фікс: література — це високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки. В одному з моїх віршів у 1960-х я писала про “високовольтну лінію Голгоф”. Автентична культура живе духом опору. Камю сказав, що світ ділиться на чуму та її жертв. І наш людський обовʼязок — не стати на бік чуми. Коли в Україні була ота високовольтна лінія духу, коли був справжній опір системі, рух опору? Завжди. Опір системі був і в часи Шевченка. Він був і в наші часи. Я хочу насамперед сказати про шістдесятників: ми підхопили цю високовольтну лінію духу від „Розстріляного відродження” 1920-х і хотіли передати її наступним поколінням».
покоління, яке чинило опір через літературу

Зрештою, попри те, що спадок Розстріляного Відродження часто потрапляв до шістдесятників у здеформованому вигляді, він відобразився у творчості молодого покоління, у їхньому світобаченні. Покоління Розстріляного Відродження і шістдесятників були поєднані…

Справді, багато мотивів у діяльності (в широкому сенсі, не лише в літературних текстах) були спільними для творців двох поколінь. Спорідненості генерацій, очевидно, сприяв і історичний контекст — кілька років «коренізації» і НЕП для міжвоєнного покоління й так само нетривала хрущовська «відлига» для шістдесятників. Прикметно: як тільки радянська тоталітарна система робила найменші послаблення — українська культура одразу ж прямувала до Європи: чи то у вигляді хвильовізму та його «Геть від Москви!», авангардного театру, модерної літератури Розстріляного Відродження, чи то у вигляді Симоненкового гуманізму («Ти знаєш, що ти людина?»), екзистенційних пошуків шістдесятників та, знову ж таки, модерного та авангардного спрямування їхньої творчості — від літератури до образотворчого мистецтва. Оксана Пахльовська визначає три домінанти, на основі яких перетинались інтелектуальні пошуки шістдесятників і покоління Розстріляного Відродження: інтелектуалізм, елітарність, європеїзм. «Завдяки цим своїм трьом основним ідейним і психологічним векторам шістдесятництво народжувалось як новітнє відображення культурного синтезу 20-х років і як вияв іманентної енергії модерного оновлення. Шістдесятники інтегрували естетичний час українського Модернізму 20-х в українську культуру 60-х, відтворивши динаміку літератури художнього пошуку, виклику, експерименту».

… в одній з наших розмов Іван Дзюба ствердив, що саме «усві-домлення трагічного становища української мови» стало чи не головним обʼєднавчим фактором для шістдесятників. У час «відлиги» русифікація ще не набрала такого відкритого шовіністичного розмаху, як у пізніший період брежнєвського «застою». Однак основні механізми масованої русифікації України були запроваджені під час правління Хрущова. Саме це 1965 року спонукало Івана Дзюбу написати маніфест дисидентського руху «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Русифікацію України за правління Хрущова можна позначити як «повзучу»: мовна політика характеризувалася не різкими радикальними кроками, а поступовим і планомірним вичавлюванням української мови із суспільного простору.
покоління, яке творило в умовах русифікації

Виразно посилилась цензура — якщо ще в 1962 році шістдесятники були постійними гостями на шпальтах газет і журналів, то вже на зламі 1963/1964 років їхні тексти переважно «забраковувались» цензурою. Про це у своїх листах та щоденниках писали Василь Стус і Василь Симоненко. Ще раніше розсипали верстку книги Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», що було досі практично нечуваним жестом цензури.
цензурні обмеження

Ірина Жиленко в цей час влучно написала у щоденнику, що живе «серед звірів і маленької купки дон-кіхотів»». «Дон Кіхоти» справді не здавалися. Саме в цей час активно поширився «самвидав». Оскільки офіційна цензура забороняла твори шістдесятників, молоді люди взялися самотужки за виготовлення і «видавання» власних творів. Особливо діяльними у цьому плані були Іван Світличний і Богдан Горинь. Тексти —- як вірші, так і проза — друкувалися на тонкому цигарковому папері під копірку, декілька примірників водночас. У 1963-1964 роки лише починалася епоха самвидаву, який згодом стане одним із ключових видів діяльності дисидентів. У той період до самвидаву потрапляли передусім заборонені тексти самих шістдесятників та віднайдені чи заборонені художні твори письменників попереднього покоління. Але вже незабаром самвидав зосередився на гострополітичних текстах. Окремий його пласт склали магнітофонні плівки —- записи шістдесятників, які робив Іван Світличний. Богдан Горинь розповідав:

«Самвидавом дуже захопився Світличний —- він став просто фанатиком тих творів. І зокрема магнітофонних плівок. У листах до мене постійно писав — пришлю тобі ті і ті плівки, хочу ще ось ці наштампувати. Самвидав поступово пішов в люди. Початковий період — це була поезія. Але злам стався у 1964 році, коли побили вітраж, зроблений Горською, Заливахою, Севрук і Семикіною».
спосіб видання текстів — самвидав

Рефлексія

Поміркуй: чому та чим нам цікаве покоління шістдесятників сьогодні?

З чим можна попрацювати ще

4 вересня 1965 у київському кінотеатрі “Україна” мала відбутися премʼєра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменним твором Михайла Коцюбинського. На премʼєрі було багато шістдесятників. Проте напередодні заарештували Івана Світличного. Цей епізод відтворено у фрагменті фільму про Василя Стуса “Заборонений” (реж. Роман Бровко, 2019).

Переглянь фрагмент фільму від 17:09 до 21:35. Спираючись на знання про покоління шістдесятників, поміркуй: чи міг Василь Стус вчинити інакше?

Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=wC_oImXATzc
У останньому фрагменті з книжки “Бунт проти імперії” Богдан Горинь розповідає, що злам стався у 1964-му році, коли побили вітраж групи художників — Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук і Людмили Семикіної. Подивись фрагмент екскурсії мистецтвознавиці та співкураторки виставки «Алла Горська. Боривітер» Олени Грозовської, де відтворено фрагменти вітража. Дай відповідь на питання: чому знищили скляний макет вітража?

Відео від 43:35 до 48:03.
Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=MYRPMBYcsDQ

Джерела

Завантажити матеріал (PDF)

Урок 3. Покоління шістдесятників

Опорні поняття

Шістдесятники
Покоління
Нонконформізм
Справедливість

На цьому уроці ти:

ознайомишся з нонфікшн книжкою “Бунт проти імперії” Родомира Мокрика
зʼясуєш та проаналізуєш факти повʼязані з контекстами шістдесятництва, зрозумієш, умови, у яких працювало покоління
дізнаєшся про нові імена покоління шістдесятників, актуалізуєш актуальні знання

Гачок

Чи знайомий тобі термін “шістдесятники”? Кого із покоління шістдесятників ти пригадуєш?

Завдання 1

У цій темі нам часто зустрічатимуться такі поняття: цензура, гуманізм, справедливість, нонконформізм. Переконайся, що значення кожного з них ти знаєш.

Завдання 2

Протягом цієї теми ти познайомишся із багатьма шістдесятниками. Серед них були: і поети, і прозаїки, і літературознавці, і режисери, і перекладачі, і художники.

Про усіх найяскравіших постатей згадує у своїй книжці “Бунт проти імперії: українські шістдесятники” історик Родомир Мокрик. На обкладинці його книжки — одне з найвідоміших фото українських шістдесятників. На ньому зображені (з ліва на право: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк).

Прочитай фрагменти з книжки “Бунт проти імперії: українські шістдесятники” історик Родомира Мокрика. Кожен фрагмент розповідає про умови, у яких поставало покоління шістдесятників, переказує історії про їхні життєві принципи, цитує шістдесятників та розповідає про контекст доби. За підсумками кожного абзацу сформулюй і запиши власну тезу, найважливішу думку про покоління, яку ти забираєш із цього абзацу.

Читаючи фрагменти книжки “Бунт проти імперії”, заповни заповнити табличку із відомостями про українських шістдесятників. А інформацію, якої тобі бракуватиме, знайти самостійно.

Окрім імені, прізвища та фото, також заповни рядки із датами життя кожного і кожної з покоління, рід занять, найважливіші творчі здобутки. Це завдання дозволить тобі зазирнути у очі ключовим постатям покоління.

Джерело:
https://www.yakaboo.ua/ua/bunt-proti-imperii-ukrains-ki-shistdesjatniki.html?srsltid=AfmBOorWTZtZcLwdZj6xblCuwmcb8_vWoHbdbG3_lTRgUwH6RcX4TF7f
https://poltava.to/project/7493/

Василь Стус

(1938-1985) поет, перекладач

збірки “Веселий цвинтар” (1971), “Палімпсести” (1986)

Василь Симоненко

(1935-1963)

Іван Драч

(1936-2018)

Ліна Костенко

(1936)
письменниця (поезія, проза)

Микола Вінграновський

(1936-2004)

збірка «Атомні прелюди» (1962), повість «Сіроманець» (1977)

Іван Дзюба

(1931-1922)
літературознавець, літературний критик

памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», монографія «Тарас Шевченко: Життя і творчість»

Ірина Жиленко

Євген Сверстюк

Іван Світличний

Дмитро Павличко

(1929-2023)

Михайлина Коцюбинська

(1931-2011)

«Література як мистецтво слова» (1965), «Книга споминів» (2005)

Вʼячеслав Чорновіл

(1937-1999)

Алла Горська

Опанас Заливаха

Галина Севрук

Людмила Семикіна

Богдан Горинь

Лесь Танюк

Завдання 3

Накресли лінію часу. Протягом читання фрагментів нанеси на свою лінію часу найважливіші суспільно-історичні події, що впливали на становлення покоління шістдесятників. Якщо тобі бракує якоїсь інформації — виконай пошукову роботу.

Приклади подій:

Смерть Йосифа Сталіна.
Розвінчання культу особи Сталіна.
Космічна гонка.
Політ Юрія Гагаріна в космос.
Початок “відлиги”.

Фрагменти з книжки “Бунт проти імперії” Родомира Мокрика

Найбільш відомі шістдесятники народилися в десятиліття між 1928 і 1938 роками —- «між великим голодом і великою війною», за влучним виразом Івана Драча. Шістдесятники походили з різних регіонів України, з різних сімей. Проте Друга світова війна, так чи інакше, стала ключовим досвідом дитинства покоління шістдесятників.

Деякі дослідники акцентують на тому, що абсолютна більшість шістдесятників походила з сільської місцевості. Справді, майбутні письменники, критики та інтелектуали народилися в селах чи невеличких містечках: Василь Симоненко — в селі Біївці на Полтавщині, Іван Драч — у містечку Теліженці в Київській області, Василь Стус — у Рахнівці на Вінниччині, Ліна Костенко — у Ржищеві на Київщині, Микола Вінграновський — у Первомайську в Миколаївській області, Іван Світличний — у селі Половинкине на Луганщині, Іван Дзюба — в селі Миколаївці Донецької області, Євген Сверстюк — у селі Сільце на Волині (тоді частина Польці). Водночас чинник «сільського» походження шістдесятників не варто переоцінювати. Якоюсь мірою йдеться про «історію успіху» — як діти з невеличких сіл та міст досягли найвищих вершин у культурі велетенської імперії.

Не повʼязував війну з переможними реляціями та парадами і Микола Вінграновський («Жоржини», «Спогад про війну»). Війна сприймалася дітьми як несправедливість, ставала першим пізнанням жорстокості і смерті. Звідси головні мотиви, які відобразились у світогляді й творчості майбутніх шістдесятників, — гуманізм, гостре відчуття і постійний пошук справедливості.

…У травні 1945 року в середню школу Nº 123 міста Києва навідався поважний гість. Павло Тичина був не лише легендарним поетом, але станом на кінець війни ще й народним комісаром освіти радянської України. Саме в цій школі навчалась тоді 14-літня Ліна Костенко. Вчителі, котрі знали про талант юної поетки, переконали її подарувати Тичині збірочки своїх поезій. Ці два акуратних власноруч зроблених зошити збереглися в архівах. Зворушливі акуратно розрізані аркуші, поряд з віршами ілюстрації, окремі сторінки обрамлено. Можна собі лише уявити, наскільки цінними були ці зошити для юної авторки — не лише як перші поетичні спроби, а й з чисто практичного погляду, адже в повоєнному Києві не так просто було знайти якісний папір. Читаємо напис: «Вибрані вірші учениці 6-б класу 123 с. школи м. Києва Костенко Ліни. Присвячую народному комісару освіти УРСР, академіку Павлу Григоровичу Тичині з нагоди відвідування ним 123 с. школи м. Києва».

Уже в цих юнацьких спробах Ліни Костенко відчувався її особливий поетичний почерк. Заглиблення в природу, меланхолійне, немовби відсторонене споглядання життя. Проте війна заступає усі інші теми: «гриміли гармати, тріщав кулемет, відважно без страху ішли ми вперед..», «Перемога», «Бійцям», «Лист на фронт», «В ніч на 9 травня». Переживання юної поетки зосереджені на війні, її жертвах, на перемозі. Є тут і відгомін офіційної інтерпретації війни та «радянського народу»: «Як брату брат потиснули ми руки, Росії ти, а я Вкраїни син…». Такі мотиви цілком логічні та зрозумілі: перемога, кінець страждань —- ось що було головним тоді. За один з цих віршів («Зустріч») Ліна Костенко в тому ж 1945 році отримала премію на конкурсі «Творчість дітей про війну» і як приз цілу збірку поетичних книжок —- неабияку розкіш для повоєнного Києва. Проте всі офіціозні мотиви зникнуть із творчості поетки дуже скоро. Вже в 1946 році Ліна Костенко, з власних слів, почала «писати інакше», чим «розстроювала маму». Шлях нонконформізму для Ліни Костенко справді почався у геть ранньому віці.

На рік старший від Драча Василь Симоненко у школі стикнувся з такими ж практичними проблемами —- браком підручників, чорнила чи зошитів. Окрім цього, мабуть, жодна біографія Василя Симоненка не оминає згадки про те, що в дитячому віці Симоненкові доводилось щодня долати понад девʼять кілометрів на шляху з рідних Біївців до школи в селі Тарандинці. Поет закінчив її 1952 року із золотою медаллю.

Такий самий запал до навчання виявляв наймолодший з родини Стусів — Василь. Майбутній шістдесятник ріс хворобливою дитиною, і батьки не поспішали віддавати його до школи. Проте семирічний Стус учився наздогін за старшою сестрою Марією. Вона описувала такий доволі комічний епізод:

«Щоб Василь не ходив до школи (він страшенно худенький був), мама ховала йому взуття, щоб він в хаті сидів. Жили ми тоді дуже бідно, один батько працював, а мама займалась на городах — щоб картопля була. Мама ходила поратися на городах, а його малого залишала. І от якось вчителька з його школи передає мамі записку, мовляв, явіться в школу. І при зустрічі мамі каже: „Почему ваш сын ходит босым в школу?” Мама: „Як? В яку школу? Він не ходить ні в яку школу!” Вчителька на це: „Та як не ходить? Він ходить в школу!”… Уроки він не робив, бо навчився читати ще зі мною. Ми як близнята були, нас тато разом вчив. Але мама каже —- ні, він в школу ще не піде, він худенький такий, слабенький. Але вчителька переконувала: „Вы его обязательно в школу пускайте, он у меня как пример. Этих вызову — они ничего не знают. А Стусика вызову — он еще до доски не достает, а уже все знает!”» (Інтерфʼю з Марією Стус. (Київ, 18 грудня 2019 р.).

Старанність Стуса було винагороджено срібною медаллю. Загалом школяр «йшов» на золоту медаль, проте російська мова, яка не була рідною в домі Стусів, зле пожартувала з майбутнім дисидентом —- чергування «о» та «а» в російській мові таки зменшило вартість металу шкільної медалі. Василь Стус був не єдиним, радше навпаки —- одним з багатьох шістдесятників, хто отримав найвищі відзнаки за своє шкільне навчання.

Специфіка системи радянської вищої освіти полягала в максимальному підпорядкуванні ідеологічній партійній доктрині. Як і в будь-якій сфері життя в Радянському Союзі, виховання «радянської людини» було чи не головним завданням різноманітних навчальних закладів. Партійна індоктринація проходила в різних площинах: за формуванням «правильного» світогляду студентів стежили комсомольські організації, контрольовані місцевими парторганізаціями, які діяли як на загальноуніверситетському рівні, так і на рівні окремих факультетів. Під особливим ідеологічним тиском перебувало викладання гуманітарних предметів: історія, література, філософія піддавалися цензурі відповідно до ідеологічних настанов. Окрім формування «радянської людини», повоєнні університети активно працювали в руслі тез про «дружбу народів» та «інтернаціоналізм», що, зокрема в радянській Україні, відобразилось у відчутній русифікації освіти.

Оглядаючись на свої студентські роки, практично всі шістдесятники згадували про надмірну заідеологізованість навчання, що робило начальний процес нудним та неконструктивним. Ідеологія відігравала безумовну провідну роль в освіті.

Вища освіта в повоєнний період мала ще одну специфічну рису. Окрім зрозумілого браку якісного викладацького складу по війні, період пізнього сталінізму ознаменувався масованою кампанією радянського керівництва проти «космополітів», по суті антисемітською. Не менше, ніж «космополітів», у Кремлі боялися націоналістів, тому постійний пошук та «викриття» ворожих націоналістичних елементів серед студентства створювали гнітючу атмосферу в університетських аудиторіях.

За таких умов альтернативою звульгаризованому партією навчанню ставала самоосвіта. Мабуть, найпослідовнішим у цьому був Іван Світличний. Студентські роки Світличного минули серед книг, про його «книжкову пристрасть» згадували практично всі, хто оточував молодого критика під час його навчання в університеті чи в аспірантурі. Віктор Іванисенко розповідав, що в Харківському університеті про Івана Світличного ходили легенди:

«Ішлося про незвичайного студента, який, знехтувавши всіма спокусами студентської молодости, всі пʼять років провів за читанням книжок, та ще й таких, які не передбачені жодними програмами. Розповідали, що кімната його була вся завалена букіністикою, купленою на стипендію, і тут він працював ночами, коли були закриті університетська, ЦНБ і бібліотека ім. Короленка».

Світличний перевіз своє книжкове багатство й до Києва, де він вступив в аспірантуру. Дмитро Гродзінський, котрий мешкав у тому ж аспірантському гуртожитку, що й Світличний, згадував про його приїзд восени 1952 року:

«Найбільше нас здивувало, що він привіз із собою величезну купу книжок. Ми ще й допомагали йому занести ті книжки до кімнати. Памʼятаю, що книги були найрізноманітнішого змісту. Були серед них і повні зібрання творів різних авторів, чимало й політичної літератури. І це було дещо дивним, бо цієї літератури ми мали вдосталь у будь-якій бібліотеці. Але були й інші книжки — багато видань з теорії літератури, філософії, естетики. Ці книжки для нас раніше були невідомі».

Ці ж книжки попрямували за Світличним і далі. 1956 року молодий літературний критик одружився з Леонідою («Льолею») Світличною, яка згодом брала активну участь у русі шістдесятників та в дисидентських ініціативах. У травні 1960 року Світличні отримали квартиру на вулиці Уманській, вже незабаром вона стала неофіційною «штаб-квартирою» шістдесятників.

І «молодші», і «старші» шістдесятники мали виразні спільні риси, незалежно від регіону, з якого вони потрапили в той чи інший університет. Ірина Жиленко, одна з наймолодших шістдесятниць, називала своє покоління «жертвами радянської педагогіки». Справді, радянські виші виховували ідеалістів, жертовність заради ідеї декларувалась ледь не як головна чеснота «молодого комсомольця» та студента. І молоді люди, які вірили в проголошені принципи, бралися їх відстоювати з усім юнацьким максималізмом. Але зрештою переконувалися, яка насправді прірва лежить між радянськими лозунгами і реальністю СРСР. Таким чином, сама система виховувала нонконформістів, які з часом стали дисидентами.

Щодо «мовного питання», то після смерті Сталіна Україна переживала нетривалу та часто лише формальну, але все ж хвилю «українізації». З найбільшими проблемами вона стикалася на сході країни… Водночас брак української мови в суспільному просторі згуртовував україномовних. Наприклад, Тимофій Духовний, який вів літературну студію, цілеспрямовано обстоював своє право читати лекції українською мовою не лише в українському відділенні, де навчався Стус, але й у відділенні російській філології, де вчився Іван Дзюба.

Однак загальний брак україномовного середовища давався взнаки, що й призводило до різних інцидентів. У Києві політику «гібридної українізації» впроваджували радикально. Однокурсник Василя Симоненка Микола Кіпоренко згадував, що в 1952 році, коли вони вступили до Київського університету, усі вивіски в столиці були російськомовними. Проте вже через декілька місяців «за одну ніч» в Києві мовна ситуація цілком змінилася:

«В деканаті тільки довідались, що перший секретар ЦК КПУ Мельников дав вказівку перелицювати в Києві російські вивіски на українські, а у вузах читати всі лекції українською мовою, за винятком російської філології. Сталося це за одну ніч, за один день — на українську мову перевели навіть такі поважні установи, як ЦК КПУ і Раду Міністрів та обком партії, не кажучи вже про якісь там миршаві трести. Навіть стопроцентний росіянин Петров, який читав нам стародавнє книгодрукування, провів лекцію добірною українською мовою, без найменшого акценту».

Таку ж гібридну українізацію спостерігав і Іван Дзюба, який уже почав дописувати як літературний критик у різні київські часописи. Зокрема, він згадував, що керівництво видавництва «Дніпро» вимагало від працівників спілкуватися на роботі тільки українською мовою. Таким чином, у середині 1950-х років у Києві україномовні шістдесятники опинилися в середовищі, яке, бодай з формальної точки зору, не передбачало особливих напружень. Протистояння щодо «мовного питання», хоч як парадоксально, набуло різкіших форм уже в період хрущовської «відлиги».

В останній день зʼїзду, коли іноземні делегати покинули Кремлівський палац, перший секретар ЦК КПРС вийшов на трибуну і протягом наступних чотирьох годин з однією перервою виголошував промову, яка змінила хід історії. З притаманною йому емоційністю та часто відриваючись від читання надрукованого тексту, Хрущов розгромив «вождя народів» Йосифа Сталіна. Перший секретар вміло маневрував. Він говорив про терор другої половини тридцятих років, але не згадував про голод 1932-1933 років, таврував Сталіна за санкціонування вбивств комуністичних діячів, але й словечка не вимовив про ліквідацію «націоналістичних елементів». Вбивства, чистки, зрада Леніна, культ власної особи — усі ці звинувачення Сталіну Хрущов кидав із трибуни у приголомшений зал. Лейтмотивом хрущовської промови було «повернення до ленінізму». Мовляв, Сталін усе перекрутив і спаплюжив спадок Леніна, який тепер треба очистити. Хрущов у жодному разі не критикував радянську модель соціалізму чи партію — він засуджував саме Сталіна, скидаючи на голову колишнього диктатора всі злочини радянської системи.

Дещо узагальнюючи, можна стверджувати, що стратегія Хрущова відділити постать «поганого Сталіна» від «хорошої партії» у випадку шістдесятників певною мірою спрацювала. У щоденнику Василя Симоненка, котрий згодом став відомим під назвою «Окрайці думок», зберігся характерний запис від 19 вересня 1962 року:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши памʼятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він ніби дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на пʼєдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ ятники. Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою».

Саме космічні програми стали найбільшим реальним успіхом СРСР у період правління Хрущова. Перша людина в космосі була неабияким пропагандистським козирем для радянського керівництва. Про політ Юрія Гагаріна в космос у квітні 1961 року писали усі світові газети, найкращі поети складали оди, а білосніжна посмішка першого космонавта не сходила з численних радянських плакатів. Політ Гагаріна став справді грандіозним успіхом. Він немовби легітимізував радянську владу та соціалістичний устрій, підтвердивши його правильність та успішність. Усі ці фактори так чи інакше створювали атмосферу оптимістичного очікування, нових початків. А люди молодшого покоління відчували, що живуть «в переддень космічної доби», як написав в одному зі своїх віршів Василь Симоненко.

Саме у цьому «керованому хаосі» хрущовської «відлити» почало робити перші дорослі кроки покоління шістдесятників. Покоління з травматичним досвідом пережитої війни, здеформованим радянською освітою світоглядом, але водночас покоління талановитих ідеалістів, які були сповнені рішучості змінити не лише свою країну, але й увесь світ на краще. «Доба поезії» однозначно сприяла молодим талантам. Ірина Жиленко цей генераційний «поетичний вибух» згодом пояснювала таким чином:

«Кінець 1950-х – початок 1960-х — це були не просто роки. Це була „Країна поезія”. Не лише Київ (і Україна), а й увесь Радянський Союз раптово вибухнув поезією. […] Загальновідомо, що поезія була єдиною формою протесту. Вона заповнювала собою порожню нішу душі радянської людини, спраглої інформації і правди, тієї „правди”, яка, як нам здавалось, є десь. Люди спрагло вбирали в себе поезію, музику, кіно, статті з історії та філософії, нашорошено вслухалися (ночами, прикривши ковдрою приймачі) в кожен звук звідти. А що там?».

В одній зі своїх книг історик Сергій Плохій влучно зазначив, що Радянський Союз був конгломератом національностей, який Москва утримувала завдяки комбінації брутальної сили та культурних поступок та яким керувала залізною рукою протягом майже усього радянського періоду. Справді, в різні періоди існування Радянського Союзу політика його керівництва в культурному плані різнилася: від українізації, впровадженої В. Леніним, — до брутальних масових вбивств національної інтелігенції Сталіним, від хрущовської «відлиги» — до брежнєвського застою. Однак, так чи інакше, політика Москви щодо периферійних культур завжди мала на меті сформувати з них єдину «радянську культуру». Така «гібридна культура» повʼязувалася з творенням у громадян Радянського Союзу нової, радянської, класової ідентичності, яка б поступово замінила всі інші ідентичності, притаманні людині — національну, релігійну й будь-яку іншу. Зрештою мав сформуватися homo sovieticus — «радянська людина», яка була б віддана правлячій партії, підпорядковувалась би партійним осередкам і єдиною своєю метою вважала б побудову світлого комуністичного майбутнього.

Формування такої штучної ідентичності та культури, без сумніву, не могло увінчатися успіхом. Напередодні розпаду СРСР це визнали навіть на офіційному рівні. Однак риторика про «єдиний радянський народ» не вщухала практично до самого падіння імперії. Насправді ж цей тиск у національному питанні спричинював лише постійну фрустрацію радянських громадян, поставлених перед вибором між ідентичностями, який не мав «правильного» вирішення. Тому протягом історії СРСР виникали «гібридні культури», у принципі нежиттєздатні, бо неможливо поєднати непоєднуване: національну культуру та соціалістичну культуру, «наднаціональну» за своїм визначенням. Таку культуру намагалися створити, наприклад, українські «націонал-комуністи» в час розквіту покоління Розстріляного Відродження.

Попри постійні запевнення радянського керівництва про «рівність» та «братерство» всіх народів, цілком очевидно, що один народ — а саме народ російський —- був «рівнішим серед рівних». Недарма Микола Рябчук стверджує, що радянська імперія була насправді «російською радянською імперією».

В основу широкого підходу до визначення терміна «шістдесятництво» покладено, передусім, хронологічний принцип. До шістдесятників, таким чином, відносять письменників, поетів, музикантів, діячів театру і кіно, художників, перекладачів і навіть науковців. Якщо звузити цей підхід до літературного процесу, тоді до українських шістдесятників можна зарахувати, наприклад, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса, Віталія Коротича, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Юрія Мушкетика, Валерія Шевчука, Дмитра Павличка, Бориса Олійника та багатьох інших. Однак поступово набував пріоритетності підхід, який передбачав визначення шістдесятників на основі їхніх особистих позицій, світоглядної спорідненості та взаємних звʼязків. Із плином часу науковці дедалі більше звертали увагу на роль шістдесятників як «культурної опозиції» в часи «відлиги» та участь окремих шістдесятників у дисидентському русі після 1965 року. Зрозуміло, що такий підхід звузив коло шістдесятників.

Підвалини цієї тенденції заклав ще Василь Стус, коли у вірші памʼяті Алли Горської 1970 року сформулював сьогодні вже хрестоматійне «Жменька нас. Малесенька щопта..» Саме на світоглядній спорідненості шістдесятників наголошував Євген Сверстюк, стверджуючи, що вони були «поєднані юнацьким ідеалізмом, пошуком правди та запереченням офіційної культури». Цю тезу Сверстюка підтримує й Іван Дзюба: на його думку, шістдесятниками були ті, хто «послідовно несли етичний протест, котрий почасти переходив у політичну площину».

Не менш промовисто про відносини між шістдесятниками говорять і присвяти віршів, чи то «Перехожий» Василя Симоненка із присвятою Ліні Костенко, чи то вірш, який написав Василь Стус після арешту Івана Світличного:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив…

… Така манера спілкування між молодими людьми до сьогодні подекуди провокує безпідставні спекуляції про романтичні відносини поміж ними: чи то про закоханість Василя Симоненка в Ліну Костенко, чи то про стосунки між Василем Стусом та Аллою Горською. Без сумніву, між молодими людьми, та ще й у «богемній» атмосфері поезії, театрів, літературних вечорів та дружніх посиденьок, могли виникати і виникали романтичні відносини. Але треба памʼятати, що шістдесятникам були притаманні щире захоплення талантами друзів, взаємопідтримка та тонке сприймання світу. Тому в цьому питанні варто уникати будь-яких спекуляцій.

Зрештою, саме переживання історичної травми сталінського терору, вбивства цілого покоління української інтелігенції в міжвоєнний період, стало одним зі спільних знаменників шістдесятництва. Ліна Костенко через багато років пояснювала:

«Одним із найяскравіших спектрів гуманітарної аури нації є література. Це моя постійна ідея фікс: література — це високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки. В одному з моїх віршів у 1960-х я писала про “високовольтну лінію Голгоф”. Автентична культура живе духом опору. Камю сказав, що світ ділиться на чуму та її жертв. І наш людський обовʼязок — не стати на бік чуми. Коли в Україні була ота високовольтна лінія духу, коли був справжній опір системі, рух опору? Завжди. Опір системі був і в часи Шевченка. Він був і в наші часи. Я хочу насамперед сказати про шістдесятників: ми підхопили цю високовольтну лінію духу від „Розстріляного відродження” 1920-х і хотіли передати її наступним поколінням».

Зрештою, попри те, що спадок Розстріляного Відродження часто потрапляв до шістдесятників у здеформованому вигляді, він відобразився у творчості молодого покоління, у їхньому світобаченні. Покоління Розстріляного Відродження і шістдесятників були поєднані…

Справді, багато мотивів у діяльності (в широкому сенсі, не лише в літературних текстах) були спільними для творців двох поколінь. Спорідненості генерацій, очевидно, сприяв і історичний контекст — кілька років «коренізації» і НЕП для міжвоєнного покоління й так само нетривала хрущовська «відлига» для шістдесятників. Прикметно: як тільки радянська тоталітарна система робила найменші послаблення — українська культура одразу ж прямувала до Європи: чи то у вигляді хвильовізму та його «Геть від Москви!», авангардного театру, модерної літератури Розстріляного Відродження, чи то у вигляді Симоненкового гуманізму («Ти знаєш, що ти людина?»), екзистенційних пошуків шістдесятників та, знову ж таки, модерного та авангардного спрямування їхньої творчості — від літератури до образотворчого мистецтва. Оксана Пахльовська визначає три домінанти, на основі яких перетинались інтелектуальні пошуки шістдесятників і покоління Розстріляного Відродження: інтелектуалізм, елітарність, європеїзм. «Завдяки цим своїм трьом основним ідейним і психологічним векторам шістдесятництво народжувалось як новітнє відображення культурного синтезу 20-х років і як вияв іманентної енергії модерного оновлення. Шістдесятники інтегрували естетичний час українського Модернізму 20-х в українську культуру 60-х, відтворивши динаміку літератури художнього пошуку, виклику, експерименту».

… в одній з наших розмов Іван Дзюба ствердив, що саме «усві-домлення трагічного становища української мови» стало чи не головним обʼєднавчим фактором для шістдесятників. У час «відлиги» русифікація ще не набрала такого відкритого шовіністичного розмаху, як у пізніший період брежнєвського «застою». Однак основні механізми масованої русифікації України були запроваджені під час правління Хрущова. Саме це 1965 року спонукало Івана Дзюбу написати маніфест дисидентського руху «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Русифікацію України за правління Хрущова можна позначити як «повзучу»: мовна політика характеризувалася не різкими радикальними кроками, а поступовим і планомірним вичавлюванням української мови із суспільного простору.

Виразно посилилась цензура — якщо ще в 1962 році шістдесятники були постійними гостями на шпальтах газет і журналів, то вже на зламі 1963/1964 років їхні тексти переважно «забраковувались» цензурою. Про це у своїх листах та щоденниках писали Василь Стус і Василь Симоненко. Ще раніше розсипали верстку книги Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», що було досі практично нечуваним жестом цензури.

Ірина Жиленко в цей час влучно написала у щоденнику, що живе «серед звірів і маленької купки дон-кіхотів»». «Дон Кіхоти» справді не здавалися. Саме в цей час активно поширився «самвидав». Оскільки офіційна цензура забороняла твори шістдесятників, молоді люди взялися самотужки за виготовлення і «видавання» власних творів. Особливо діяльними у цьому плані були Іван Світличний і Богдан Горинь. Тексти —- як вірші, так і проза — друкувалися на тонкому цигарковому папері під копірку, декілька примірників водночас. У 1963-1964 роки лише починалася епоха самвидаву, який згодом стане одним із ключових видів діяльності дисидентів. У той період до самвидаву потрапляли передусім заборонені тексти самих шістдесятників та віднайдені чи заборонені художні твори письменників попереднього покоління. Але вже незабаром самвидав зосередився на гострополітичних текстах. Окремий його пласт склали магнітофонні плівки —- записи шістдесятників, які робив Іван Світличний. Богдан Горинь розповідав:

«Самвидавом дуже захопився Світличний —- він став просто фанатиком тих творів. І зокрема магнітофонних плівок. У листах до мене постійно писав — пришлю тобі ті і ті плівки, хочу ще ось ці наштампувати. Самвидав поступово пішов в люди. Початковий період — це була поезія. Але злам стався у 1964 році, коли побили вітраж, зроблений Горською, Заливахою, Севрук і Семикіною».

Рефлексія

Поміркуй: чому та чим нам цікаве покоління шістдесятників сьогодні?

З чим можна попрацювати ще

4 вересня 1965 у київському кінотеатрі “Україна” мала відбутися премʼєра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменним твором Михайла Коцюбинського. На премʼєрі було багато шістдесятників. Проте напередодні заарештували Івана Світличного. Цей епізод відтворено у фрагменті фільму про Василя Стуса “Заборонений” (реж. Роман Бровко, 2019).

Переглянь фрагмент фільму від 17:09 до 21:35. Спираючись на знання про покоління шістдесятників, поміркуй: чи міг Василь Стус вчинити інакше?

Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=wC_oImXATzc
У останньому фрагменті з книжки “Бунт проти імперії” Богдан Горинь розповідає, що злам стався у 1964-му році, коли побили вітраж групи художників — Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук і Людмили Семикіної. Подивись фрагмент екскурсії мистецтвознавиці та співкураторки виставки «Алла Горська. Боривітер» Олени Грозовської, де відтворено фрагменти вітража. Дай відповідь на питання: чому знищили скляний макет вітража?

Відео від 43:35 до 48:03.
Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=MYRPMBYcsDQ

Джерела

Завантажити матеріал (PDF)

Ділись та обговорюй важливе