Урок 33. Тема. Світ навколо. Подорожі 

Тема. Світ навколо. Подорожі 

Урок 33

---

Маркіян Прохасько «Мрія про Антарктиду» (фрагмент).
Макс Кідрук «Мексиканські хроніки» (фрагмент).
«Книжечка-мандрівочка. Харків» (фрагмент).
Юрій Ніколишин «Львів. Путівник» (фрагмент).

• Тревелог
• Подорож
• Мрія
• Мандрівка

---

Розглянь філософську карикатуру Женільдо Ронкі, яку автор згодом доповнив написом «Обери щасливу сторону життя». Поміркуй, про що вона?

---

Завдання 1

Сьогодні ми поговоримо про подорожі. На цьому уроці ми ознайомимося зокрема з книжками про подорожі, або тревелогами. Передовсім нам потрібно зібрати всі можливі поняття, повʼязані з подорожами. Випиши довгий перелік усіх слів, які виникають як асоціації до слова “подорож”. Протягом уроку цей перелік поповнюватиметься. 

Дружня порада вчителю

Це завдання може бути як індивідуальним, так і груповим, чи спільним для всього класу, а вчитель — фіксує всі слова на дошці. Важливо памʼятати, що це лише довгий перелік, згодом всі слова доведеться погрупувати в ментальну карту. 

Завдання 2

Розглянь обкладинки різних книжок українських авторів й авторок, поміркуй і запиши припущення, про що ця книжка? У наступних завданнях ти ознайомишся із фрагментами цих книжок і зможеш записати більш точне формулювання, про що цей текст і кому він би міг бути цікавим. 

Завдання 3

Виконуючи це завдання, не забувай виписувати слова, повʼязані з подорожами, яких досі немає у твоєму довгому списку з першого завдання. 

Прочитай вступ до книжки Маркіяна Прохаська «Мрія про Антарктиду». Дай відповідь на запитання, звідки виростає мрія автора і в чому саме вона полягає?  

Якось батькова товаришка написала мені невеличке привітання. Вона нагадала, що коли мені було пʼять років, то я брав зі собою в гори атлас світу. Саме цього епізоду я не памʼятаю. Проте точно пригадую, що карти я люблю з дитинства. Мені подобалося роздивлятися сотні маленьких містечок і сіл на давніх німецьких мапах, що зображали Європу ще до Першої світової війни. Водити пальцем по залізницях між станціями. Врешті, я люблю ходити просмоленими деревʼяними шпалами залізниць, які проклали ще італійці в часи імперій.

На картах морів і океанів ми з братом шукали найвіддаленіші острови. Я сподівався, що вони досі нікому не відомі, а просто в мене — унікальна мапа світу, яка їх показує. Інколи тато ставив крапочку в раритетному столітньому атласі, щоб дати нам не відомий нікому іншому клаптик суші. А згодом я малював мапи таємних островів, і декотрі з тих мап ще можна знайти в дитячих записниках. Та хто тільки цього не робив.

Але Антарктиду я відкрив для себе вже у школі, коли ми вивчали материки та океани. Пригадую своє здивування, що взагалі існує такий білий незвіданий континент, на якому ніхто не живе. А також те, що там є дослідні станції. Ми вдивлялися в шкільний атлас. І за настановами першої вчительки з географії — Марʼяни Шубер — знаходили цілорічні, сезонні, чинні й покинуті науково-дослідні станції в Антарктиці — і на континенті, і на островах довкола нього. Тоді я дізнався, що й Україна має станцію. Моїм найбільшим розчаруванням було те, що вона дуже-дуже далеко від Південного полюса.

Та за багато років я зʼясую, що це зовсім не погано, а радше навпаки — має безліч своїх переваг. І річ тут не в менш суворому кліматі та кращій доступності. Річ — у потенціалі, який дає розташування станції «Академік Вернадський» для наукових досліджень.

У 10 класі я пішов у Малу академію наук на секцію географії. Микола Назарук вів одну з перших лекцій із фізичної географії. Та лекція була про воду. Коли ти дивишся на гігантську річку, уявляєш, якими потужними мають бути Ніл й Амазонка, то важко уявити, що це — лише одна краплинка від усієї прісної води. На тій лекції Микола Миколайович зазначив, що більшість прісної води міститься в льоді. На географії — багато цікавого. Але Антарктида знову захопила мою увагу. От коли ти знаєш про існування якогось місця, але несподівано довідуєшся про нього щось таке, що заворожує твій розум: якусь маленьку деталь, банальну цифру, що натискає на спусковий гачок фантазії. Думка полетіла до континенту й намагалася осягнути масштаб, обшир, площу, тоннаж води, скутої на мільйони років у куточку світу, про який в історичній перспективі дізналися буквально позавчора. Антарктида вабила мене ще тоді.

Потім я вчився в Школі журналістики Українського католицького університету, саме в її теплій та інноваційній атмосфері в мене зародилася ідея поїхати до Антарктиди. Це був вибух, якому передувало наростання чогось усередині. Ми говорили про Антарктиду, аж раптом тіло наче наелектризувалося, напружилося, мені перехопило подих, зненацька шкірою від ніг до голови «пробіглися мурашки», я видихнув непромовленим звуком «вау!». Після таких митей ти вже не можеш бути таким, як був до цього. Тоді мене осінило: «Якщо я колись потраплю в Антарктиду, то обовʼязково напишу про неї книгу». Вийшло точнісінько навпаки: якщо я напишу про Антарктиду книгу, тоді я зможу в неї потрапити». 

7 жовтня 2018 року я гуляв парком. То був вихідний, і ми з Євгеном Диким — очільником Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) — домовилися про телефонний дзвінок. Коли я телефонував йому вперше кілька днів до того — то мої руки тремтіли. Страх здушував так, що я задихався. Це саме той страх, який не дає нам змоги здійснювати мрії: «А якщо він відмовить? Якщо кине трубку?». Страшно. Але якщо раптом він погодиться? Уся подальша траєкторія розвитку життєвого сюжету залежить від того, чи натисну я на зелену кнопку.

Та він не відповів. Але я вже так «розкочегарився», що написав йому повідомлення. І він відповів із-за кордону. Тож 7 жовтня він уже здогадувався, що я за фрик. Але попросив мене докладно розповісти суть моєї ідеї. Я не придумав нічого кращого, як сказати: «Маю мрію потрапити до Антарктиди». Він усміхнувся й відповів, що «здійснювати мрії коштом платників податків не дуже доречно». Тож ми перейшли до ділової частини. Я зобовʼязався написати нонфікшн про Антарктиду, не очікуючи від держави ні гонорарів, ні зарплат. Мав сам знайти гроші на те, аби туди потрапити. Від НАНЦу мені потрібно було лише одне — щоб мені дозволили перебувати на станції. Так почалися чотири місяці напруженої та виснажливої підготовки до експедиції, яка кілька разів ледь не зірвалася. Але врешті-решт її головним результатом стала ця книга.

Прочитай фрагмент вступу до книжки Макса Кідрука «Мексиканські хроніки». Дай відповідь на запитання, звідки виростає мрія автора і у чому саме вона полягає? Чим шлях до мрії Кідрука відрізняється від шляху до мрії Прохаська? 

Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаґгарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і дотримуватися істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку уславленого роману, зʼявився її перший вʼялий пупʼянок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не у манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у памʼяті після прочитання книжки, — це опис навіженого та зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі з хоробрим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала прочухана багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.

Хаґґард — неперевершений романіст. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків із поневолювачами, здобривши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли дійшло до підлого забиття Монтесуми, мене тіпало від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того на кілька днів навіть перехотілося дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, всі оті амурні фіглі-міглі та любовні шури-мури відійшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.

Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи, бува, не є вигадкою написане про Монтесуму, імперію ацтеків і Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де в тому місиві з пригод проходить межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.

Так воно все і закрутилось. Із прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів і цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем невпорядковані уривки й епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних і кривавих сторінок в історії людства — шикувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували все чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків і майя, а слідом за ними — десятки грандіозних памʼяток культури, недосяжно далеких і таємничих. Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання пʼятнадцятирічного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалої сили розладом шлунка. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слома, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить із погодою та вітром упродовж усього маршруту).

Але то вже не мало значення. Мрія жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорі простори долини Анауак, хоч навіть думка про можливість опинитися там навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля. Іноді дорогою до школи подих сирого вітру, який виплигував на мене із проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На всіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, вабила, мовби кароока східна красуня своїми розкішними принадами.

І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, імʼя якій — Мексика.

Розглянь сторінку книжки «Книжечка-мандрівочка. Харків». Сформулюй своє припущення, за яким принципом побудована ця книжка? Про що саме вона розповідає?

Щоб пересвідчитися в правильності власних міркувань, прочитай анотацію до книжки: 

Привіт! Я — книжечка про місто великих людей — Харків. Про непохитну козацьку фортецю, що колись захищала своїм тілом від набігів татар, а тепер — від росіян. Харків’яни Сергій Жадан та авторка проєкту «Книга-мандрівка» Ірина Тараненко ретельно допитали старенькі вулички, що пам’ятають і перших студентів університету Каразіна, і безстрашних митців будинку «Слово». Так і народилася перша абетка про Харків. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його історія.

А щоб Харкову не було самотньо, команда «Книги-мандрівки» створила цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Розглянь зміст і перші сторінки путівника Львовом від Юрія Ніколишина, не вчитуйся, проглянь по діагоналі, зверни увагу на візуальні елементи. Сформулюй, яке призначення цієї книжки? 

Завдання 4

Кожна із книжок пропонує інший підхід до подорожі: науковий, авантюрний, абетковий, ознайомчий. Повернись до таблички із другого завдання і сформулюй висновок: кому така книжка була би цікавою чи потрібною, хто є її цільовою аудиторією? 

Завдання 5

Повернись до свого довгого переліку слів із першого завдання. Спробуй їх згрупувати і створи ментальну карту, де навколо теми подорожей утворюється коло базових або ж ключових слів, а від нього — розгалуження слів, які уточнюють й деталізують ключові, позначають нюанси й відтінки. 

---

Поміркуй:

1. Чому люди вирушають у подорожі?
2. Що подорожі дають мандрівникам?
3. Чому аудиторії цікаво читати про подорожі? 

На наступному уроці ми розглянемо, у яких ще форматах можна працювати із темою подорожей. І зупинимося на прикладі «Мрії про Антарктиду» Маркіяна Прохаська. Прочитай статтю «Найвіддаленіший куточок України. Маркіян Прохасько про Антарктиду» письменника і мандрівника у медіа «Локальна історія». 

Джерело: https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/naividdalenishii-kutochok-ukrayini/

Поміркуй, чи є у тебе мрія побувати в якійсь земній точці? Чи є в тебе історія захоплення якимись територіями, як у Макса Кідрука чи Маркіяна Прохаська? 

Ілюстрація Женільдо Ронкі: https://tab.uol.com.br/noticias/redacao/2021/12/04/lado-feliz-da-vida-brasileiro-viraliza-fora-do-pais-com-cartum-otimista.htm

Тема. Світ навколо. Подорожі 

Урок 33

---

Маркіян Прохасько «Мрія про Антарктиду» (фрагмент).
Макс Кідрук «Мексиканські хроніки» (фрагмент).
«Книжечка-мандрівочка. Харків» (фрагмент).
Юрій Ніколишин «Львів. Путівник» (фрагмент).

• Тревелог
• Подорож
• Мрія
• Мандрівка

---

Розглянь філософську карикатуру Женільдо Ронкі, яку автор згодом доповнив написом «Обери щасливу сторону життя». Поміркуй, про що вона?

---

Завдання 1

Сьогодні ми поговоримо про подорожі. На цьому уроці ми ознайомимося зокрема з книжками про подорожі, або тревелогами. Передовсім нам потрібно зібрати всі можливі поняття, повʼязані з подорожами. Випиши довгий перелік усіх слів, які виникають як асоціації до слова “подорож”. Протягом уроку цей перелік поповнюватиметься. 

Завдання 2

Розглянь обкладинки різних книжок українських авторів й авторок, поміркуй і запиши припущення, про що ця книжка? У наступних завданнях ти ознайомишся із фрагментами цих книжок і зможеш записати більш точне формулювання, про що цей текст і кому він би міг бути цікавим. 

Завдання 3

Виконуючи це завдання, не забувай виписувати слова, повʼязані з подорожами, яких досі немає у твоєму довгому списку із першого завдання. 

Прочитай вступ до книжки Маркіяна Прохаська «Мрія про Антарктиду». Дай відповідь на запитання, звідки виростає мрія автора і у чому саме вона полягає? 

Якось батькова товаришка написала мені невеличке привітання. Вона нагадала, що коли мені було пʼять років, то я брав зі собою в гори атлас світу. Саме цього епізоду я не памʼятаю. Проте точно пригадую, що карти я люблю з дитинства. Мені подобалося роздивлятися сотні маленьких містечок і сіл на давніх німецьких мапах, що зображали Європу ще до Першої світової війни. Водити пальцем по залізницях між станціями. Врешті, я люблю ходити просмоленими деревʼяними шпалами залізниць, які проклали ще італійці в часи імперій.

На картах морів і океанів ми з братом шукали найвіддаленіші острови. Я сподівався, що вони досі нікому не відомі, а просто в мене — унікальна мапа світу, яка їх показує. Інколи тато ставив крапочку в раритетному столітньому атласі, щоб дати нам не відомий нікому іншому клаптик суші. А згодом я малював мапи таємних островів, і декотрі з тих мап ще можна знайти в дитячих записниках. Та хто тільки цього не робив.

Але Антарктиду я відкрив для себе вже у школі, коли ми вивчали материки та океани. Пригадую своє здивування, що взагалі існує такий білий незвіданий континент, на якому ніхто не живе. А також те, що там є дослідні станції. Ми вдивлялися в шкільний атлас. І за настановами першої вчительки з географії — Марʼяни Шубер — знаходили цілорічні, сезонні, чинні й покинуті науково-дослідні станції в Антарктиці — і на континенті, і на островах довкола нього. Тоді я дізнався, що й Україна має станцію. Моїм найбільшим розчаруванням було те, що вона дуже-дуже далеко від Південного полюса.

Та за багато років я зʼясую, що це зовсім не погано, а радше навпаки — має безліч своїх переваг. І річ тут не в менш суворому кліматі та кращій доступності. Річ — у потенціалі, який дає розташування станції «Академік Вернадський» для наукових досліджень.

У 10 класі я пішов у Малу академію наук на секцію географії. Микола Назарук вів одну з перших лекцій із фізичної географії. Та лекція була про воду. Коли ти дивишся на гігантську річку, уявляєш, якими потужними мають бути Ніл й Амазонка, то важко уявити, що це — лише одна краплинка від усієї прісної води. На тій лекції Микола Миколайович зазначив, що більшість прісної води міститься в льоді. На географії — багато цікавого. Але Антарктида знову захопила мою увагу. От коли ти знаєш про існування якогось місця, але несподівано довідуєшся про нього щось таке, що заворожує твій розум: якусь маленьку деталь, банальну цифру, що натискає на спусковий гачок фантазії. Думка полетіла до континенту й намагалася осягнути масштаб, обшир, площу, тоннаж води, скутої на мільйони років у куточку світу, про який в історичній перспективі дізналися буквально позавчора. Антарктида вабила мене ще тоді.

Потім я вчився в Школі журналістики Українського католицького університету, саме в її теплій та інноваційній атмосфері в мене зародилася ідея поїхати до Антарктиди. Це був вибух, якому передувало наростання чогось усередині. Ми говорили про Антарктиду, аж раптом тіло наче наелектризувалося, напружилося, мені перехопило подих, зненацька шкірою від ніг до голови «пробіглися мурашки», я видихнув непромовленим звуком «вау!». Після таких митей ти вже не можеш бути таким, як був до цього. Тоді мене осінило: «Якщо я колись потраплю в Антарктиду, то обовʼязково напишу про неї книгу». Вийшло точнісінько навпаки: якщо я напишу про Антарктиду книгу, тоді я зможу в неї потрапити». 

7 жовтня 2018 року я гуляв парком. То був вихідний, і ми з Євгеном Диким — очільником Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) — домовилися про телефонний дзвінок. Коли я телефонував йому вперше кілька днів до того — то мої руки тремтіли. Страх здушував так, що я задихався. Це саме той страх, який не дає нам змоги здійснювати мрії: «А якщо він відмовить? Якщо кине трубку?». Страшно. Але якщо раптом він погодиться? Уся подальша траєкторія розвитку життєвого сюжету залежить від того, чи натисну я на зелену кнопку.

Та він не відповів. Але я вже так «розкочегарився», що написав йому повідомлення. І він відповів із-за кордону. Тож 7 жовтня він уже здогадувався, що я за фрик. Але попросив мене докладно розповісти суть моєї ідеї. Я не придумав нічого кращого, як сказати: «Маю мрію потрапити до Антарктиди». Він усміхнувся й відповів, що «здійснювати мрії коштом платників податків не дуже доречно». Тож ми перейшли до ділової частини. Я зобовʼязався написати нонфікшн про Антарктиду, не очікуючи від держави ні гонорарів, ні зарплат. Мав сам знайти гроші на те, аби туди потрапити. Від НАНЦу мені потрібно було лише одне — щоб мені дозволили перебувати на станції. Так почалися чотири місяці напруженої та виснажливої підготовки до експедиції, яка кілька разів ледь не зірвалася. Але врешті-решт її головним результатом стала ця книга.

Прочитай фрагмент вступу до книжки Макса Кідрука «Мексиканські хроніки». Дай відповідь на запитання: звідки виростає мрія автора і у чому саме вона полягає? Чим шлях до мрії Кідрука відрізняється від шляху до мрії Прохаська? 

Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаґгарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і дотримуватися істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку уславленого роману, зʼявився її перший вʼялий пупʼянок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не у манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у памʼяті після прочитання книжки, — це опис навіженого та зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі з хоробрим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала прочухана багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.

Хаґґард — неперевершений романіст. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків із поневолювачами, здобривши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли дійшло до підлого забиття Монтесуми, мене тіпало від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того на кілька днів навіть перехотілося дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, всі оті амурні фіглі-міглі та любовні шури-мури відійшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.

Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи, бува, не є вигадкою написане про Монтесуму, імперію ацтеків і Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де в тому місиві з пригод проходить межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.

Так воно все і закрутилось. Із прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів і цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем невпорядковані уривки й епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних і кривавих сторінок в історії людства — шикувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували все чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків і майя, а слідом за ними — десятки грандіозних памʼяток культури, недосяжно далеких і таємничих. Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання пʼятнадцятирічного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалої сили розладом шлунка. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слома, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить із погодою та вітром упродовж усього маршруту).

Але то вже не мало значення. Мрія жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорі простори долини Анауак, хоч навіть думка про можливість опинитися там навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля. Іноді дорогою до школи подих сирого вітру, який виплигував на мене із проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На всіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, вабила, мовби кароока східна красуня своїми розкішними принадами.

І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, імʼя якій — Мексика.

Розглянь сторінку книжки «Книжечка-мандрівочка. Харків». Сформулюй своє припущення, за яким принципом побудована ця книжка? Про що саме вона розповідає?

Щоб пересвідчитися в правильності власних міркувань, прочитай анотацію до книжки: 

Привіт! Я — книжечка про місто великих людей — Харків. Про непохитну козацьку фортецю, що колись захищала своїм тілом від набігів татар, а тепер — від росіян. Харків’яни Сергій Жадан та авторка проєкту «Книга-мандрівка» Ірина Тараненко ретельно допитали старенькі вулички, що пам’ятають і перших студентів університету Каразіна, і безстрашних митців будинку «Слово». Так і народилася перша абетка про Харків. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його історія.

А щоб Харкову не було самотньо, команда «Книги-мандрівки» створила цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Розглянь зміст і перші сторінки путівника Львовом від Юрія Ніколишина, не вчитуйся, проглянь по діагоналі, зверни увагу на візуальні елементи. Сформулюй, яке призначення цієї книжки? 

Завдання 4

Кожна із книжок пропонує інший підхід до подорожі: науковий, авантюрний, абетковий, ознайомчий. Повернись до таблички із другого завдання і сформулюй висновок: кому така книжка була би цікавою чи потрібною, хто є її цільовою аудиторією? 

Завдання 5

Повернись до свого довгого переліку слів із першого завдання. Спробуй їх згрупувати і створи ментальну карту, де навколо теми подорожей утворюється коло базових або ж ключових слів, а від нього — розгалуження слів, які уточнюють й деталізують ключові, позначають нюанси й відтінки. 

---

Поміркуй:

1. Чому люди вирушають у подорожі?
2. Що подорожі дають мандрівникам?
3. Чому аудиторії цікаво читати про подорожі? 

На наступному уроці ми розглянемо, у яких ще форматах можна працювати із темою подорожей. І зупинимося на прикладі «Мрії про Антарктиду» Маркіяна Прохаська. Прочитай статтю «Найвіддаленіший куточок України. Маркіян Прохасько про Антарктиду» письменника і мандрівника у медіа «Локальна історія». 

Джерело: https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/naividdalenishii-kutochok-ukrayini/

Поміркуй, чи є у тебе мрія побувати в якійсь земній точці? Чи є у тебе історія захоплення якимись територіями, як у Макса Кідрука чи Маркіяна Прохаська? 

Ілюстрація Женільдо Ронкі: https://tab.uol.com.br/noticias/redacao/2021/12/04/lado-feliz-da-vida-brasileiro-viraliza-fora-do-pais-com-cartum-otimista.htm