Урок 49. Тема. Саморозвиток. Що таке час?
Матеріал
Тема. Саморозвиток. Що таке час?
Урок 49
Перший розділ книжки Олівера Беркмена «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних».
- Час
- Тайм-менеджмент
- Конспект
Розглянь мем. Чи знайоме тобі таке запитання й така відповідь?
Як тобі здається, чи можливо в наш пришвидшений час встигати все?
Завдання 1
На попередньому уроці тобі вдалося пізнати й опанувати нові види конспектування. Пригадай ці види, обери один з них, прочитай фрагмент першого розділу книжки Олівера Беркмена «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» та законспектуй його.
Життя за правилами обмеженості
Cправжня проблема не в тому, що наш час обмежений. Справжня проблема — я сподіваюся вас у цьому переконати — криється в тому, що ми прийняли на віру недоладний набір ідей про організацію часу, які лише погіршують ситуацію. Щоб зрозуміти, як це сталося та як побудувати кращі стосунки з часом, нам варто перевести стрілки годинника назад до моменту, коли годинників ще не було.
Загалом, ви маєте радіти, що не народилися селянином у середньовічній Англії, бо навряд чи дотягнули б до зрілого віку. Та якби й дотягнули, ви б усе життя були в ярмі. Каторжні дні минали б за обробітком землі, на якій місцевий лорд дозволив вам жити в обмін на здирницьку частку врожаю чи прибутку від нього. Церква також вимагала б постійних пожертвувань, і під загрозою вічного прокляття вам би забракло духу не скоритися. Ночували б ви в тісній хижі разом з усім сімейством (яке, як і ви, рідко коли милося чи чистило зуби) та курками й поросятами, яких на ніч заганяли всередину: тоді в лісах чигали ведмеді й вовки, що залюбки ласували тваринами, яких після заходу сонця залишили надворі. Вас повсякчас переслідували б хвороби: від кору та грипу до бубонної чуми та «полумʼя святого Антонія» — форми харчового отруєння, спричиненого поцвілим житом, яке супроводжувалося галюцинаціями, ніби ваша шкіра горить або її кусають невидимі зуби.
Дорозпорядкова епоха
Та з одним різновидом проблем ви б точно не стикнулися: з проблемами часу. Навіть у найбільш виснажливі дні вам не спало б на думку, що у вас «купа роботи», що треба поквапитися, що життя спливає надто швидко і тим паче, що у вас порушений баланс між роботою і домом. Окрім того, у менш завантажені дні ви б не нудьгували. І хоча тоді смерть підстерігала людей на кожному кроці, а життя обривалися значно раніше, ніж тепер, ви б не відчували браку часу й не намагалися б його зекономити. До того ж ви б не карталися, що марнуєте його: якби замість молотьби зерна ви пішли подивитися на бої півнів на вигоні, то не почувалися б, ніби байдикуєте. І це не через те, що тоді дні збігали повільніше чи середньовічні селяни жили розслабленіше та легше мирилися з долею. Причина в тому, що вони взагалі не усвідомлювали час як якусь абстрактну сутність, як річ.
Якщо це збиває з пантелику, то лише тому, що сучасне уявлення про час так глибоко вкоренилося, що ми забули про те, що його можна сприймати інакше: ми наче та рибка, яка гадки не має про воду, бо вона навколо. Подумки відійдіть на кілька кроків — і ситуація відразу ж проясниться. Ми уявляємо час, як щось окреме від нас та від природи, «як самостійний світ математичних послідовностей», як казав американський соціолог Льюїс Мамфорд. Щоб зрозуміти його слова, запитайте себе про щось, повʼязане з часом, — що ви плануєте робити завтра ввечері чи чого досягли за минулий рік — і ви, радше несвідомо, почнете уявляти календар, рулетку, циферблат чи якесь інше мірило часу. Потім ви станете міряти своє реальне життя цим уявним мірилом. Едвард Хол мав на увазі те ж саме, коли говорив про конвеєр, що невпинно рухається повз нас. Кожна година, день чи рік — це наче ящик на конвеєрі, який ми маємо заповнити, щоб не відчувати, ніби гаємо час. Коли нагромаджується забагато роботи, яка не вміщається в ящик, ми почуваємося заклопотаними, а коли її замало — нам нудно. Якщо ми встигаємо наповнювати ящики, то хвалимо себе за те, що «тримаємо все під контролем», і відчуваємо, що в нашому житті є сенс; якщо забагато ящиків лишаються порожніми, нам здається, що ми їх змарнували. Якщо ящики з написом «робота» ми використаємо для дозвілля, наш роботодавець може розлютитися. (Це ж він за них заплатив, вони належать йому!)
Середньовічному селянину зайвим було забивати голову такими чудернацькими думками. Він просинався зі сходом сонця й лягав після його заходу, а тривалість днів для нього залежала від пори року. Не було сенсу мислити час як щось абстрактне та окреме від життя: ви доїли корів, коли їх треба було доїти, і збирали врожаї, коли наставала пора. Ніхто не намагався привʼязати це до якогось розкладу: спроби пришвидшити достигання врожаю чи за один день видоїти місячну норму молока, щоб скоріше впоратися з цими справами, правомірно списали б на божевілля. Не було тиску строків, адже робота селянина ніколи не закінчиться: молоко та врожай нікуди не дінуться, тому немає сенсу гнатися за ефемерним моментом закінчення роботи. Науковці називають такий спосіб життя «орієнтованістю на виконання завдання», бо його ритм диктують завдання, а не спроби угібгати їх в абстрактні часові рамки, що стало для нас другою натурою. (Спокусливо думати, що в середньовіччі життя бігло повільно, але варто сказати, що концепція «повільного життя» багатьом видалася б безглуздою. Повільне порівняно з чим?) У догодинникову еру, коли вам треба було пояснити, скільки часу займе якась справа, ви могли хіба що порівняти її з іншою справою. Тогочасні люди могли описати тривалість роботи як «милостиву» — тобто приблизний час, за який можна прочитати псалом 50 «Помилуй мене, Боже», — або «сцикливу», що пояснень не потребує.
Таке життя здається розлогим, пливким і наповненим тим, що без перебільшення можна назвати магією. Незважаючи на доволі злиденне існування, наш селянин, напевно, відчував барвистість і чарівність навколишнього світу. Без турбот про дні, що постійно збігають, він глибше усвідомлював яскравість світу — це захопливе відчуття безчасовості, яке сучасний французький автор та священник Річард Рор назвав «життям у глибинному часі». На світанку він міг чути, як у лісі шепочуть духи та крадуться ведмеді й вовки; обробляючи землю, він міг відчувати себе маленькою краплею в океані історії, де давні предки були такими ж реальними, як і його діти. Ми можемо з упевненістю це стверджувати, бо навіть сьогодні подекуди натрапляємо на острівці глибинного часу: у ті моменти, коли, як казав письменник Гері Еберле, ми прослизаємо «у царство, де всього вдосталь, де ми не намагаємося заповнити порожнечу в собі чи у світі»?. Грань між нами та рештою світу розмивається, а час завмирає. «Звісно, годинник не зупиняється, але ми не чуємо його цокання», — пише Еберле.
Це трапляється з деякими людьми під час молебнів, медитації чи споглядання мальовничих пейзажів. Я цілком упевнений, що мій син усе дитинство провів у цьому стані й лише починає з нього виходити. (Поки дітям не намагаються навʼязати певний розпорядок, вони повністю «зорієнтовані на виконання завдання», що, разом із недосипанням, може пояснити деяку химерність перших кількох місяців поруч із новонародженим: батьків проти їхньої волі переводять з астрономічного часу в глибинний.) У 1925 році в Кенії швейцарський психолог Карл Юнг, удосвіта збираючись у похід, також неочікувано для себе поринув у позачасовість:
З невеликого пагорба посеред безкрайньої савани нам відкрився величний пейзаж. Аж до краю горизонту ми бачили незліченні стада газелей, антилоп гну, зебр, бородавочників і т.д. Тварини пощипували траву та пливли, наче повільна ріка. Тишу порушували хіба поодинокі тужливі скрики хижих птахів. Це була незворушність вічного початку, світ, яким він завжди був у стані небуття… Я відійшов від моїх товаришів, поки вони не зникли з поля зору, та насолодився відчуттям абсолютної самоти.
Кінець вічності
Однак відсутність абстрактної ідеї часу має один суттєвий недолік: це накладає жорсткі обмеження на те, чого ви можете досягти. Ви можете бути дрібним фермером, якому за розклад правлять пори року, але ви можете бути лише ним (або дитиною). Щойно у вас виникає потреба скоординувати дії дюжини людей, вам необхідний надійний та загальноприйнятий метод виміру часу. Тому середньовічні монахи й винайшли перші механічні годинники: їхні молебні починалися затемна, і вони мали вигадати, як розбудити весь монастир у конкретний час. (Попервах вони доручали котромусь монаху всю ніч пильнувати рух зір, але ця стратегія працювала лише за безхмарної погоди та коли монах не засинав.) Зробивши час стандартизованим і видимим, люди неминуче почали мислити його як абстрактну річ, що існує незалежно від справ, на які його можна використати. Відтепер час — це те, що спливає разом із ходом стрілок по циферблату. Індустріальну революцію часто ототожнюють із винайденням парового двигуна, але Льюїс Мамфорд у видатній праці «Техніка та цивілізація» доводить, що вона навряд чи сталася б без годинника. Наприкінці XVIII століття англійські селяни ринулися в міста, щоб влаштуватися на заводи й фабрики, а це вимагало координації сотень людей, які працювали за чітким графіком по шість днів на тиждень, аби підтримувати роботу машин.
З абстрактної категорії час перетворився на ресурс, який можна було купувати, продавати та ефективно використовувати, як вугілля, залізо та іншу сировину. Раніше робітникам платили або за відпрацьований день, або за відрядною моделлю — тобто конкретну суму за копицю сіна чи зарізану свиню. Проте згодом набула поширення погодинна оплата, і власник фабрики, який ефективно використовував час робітників, вичавлюючи з них усе до останньої краплі, заробляв більше, ніж його гуманніші конкуренти. Деякі галасливі промисловці нарікали, що ті, хто працював недостатньо важко, буквально вчиняли крадіжку. «Мене жахливо ошукали ниці люди», — лютував залізний магнат Емброуз Кроулі зі Стаурбриджа. У 1790 році він видав меморандум, яким запровадив політику урізання платні за «куріння, співи, читання газет, дискутування та інші речі, які не стосуються роботи або нагадують байдикування». На думку Кроулі, ледачі працівники крали час, використовуючи ящики з його конвеєрної стрічки часу.
Не обовʼязково вірити, як інколи натякає Мамфорд, у те, що всі наші часові біди повʼязані з винайденням годинника. (І я точно не виступатиму за повернення до способу життя середньовічних селян.) Але межу перетнуто. Раніше час був лише середовищем, у якому виникало життя, його матерією. Опісля, коли в людській свідомості «час» і «життя» розділилися, він перетворився на річ, якою можна користуватися, і саме ця ідея лежить в основі всіх сучасних часових гризот. А якщо час — це ресурс, ви починаєте відчувати тиск, чи то ззовні, чи то зсередини, щодо його раціонального використання, і картаєте себе, коли його марнуєте. Стикнувшись із великою кількістю вимог, легко припустити, що єдиним виходом має бути краще використання часу: ви маєте стати продуктивнішими, працювати важче й довше, наче машина в часи індустріальної революції, а не замислюватися над обґрунтованістю цих вимог. Надзвичайно спокусливою починає здаватися ідея багатозадачності — тобто одночасного виконання кількох завдань. На це одним із перших звернув увагу німецький філософ Фрідріх Ніцше. У статті від 1887 року він жалівся: «Людина думає з годинником у руці, поки обідає та читає про останні біржові новини». Ви починаєте інтуїтивно проєктувати думки на уявне майбутне та непокоїтися, чи станеться все так, як ви того хочете. Невдовзі ваша самооцінка стає цілком залежною від того, як ви використовуєте час: він більше не водойма, в якій ви плаваєте, а річ, яку треба повністю собі підпорядкувати, щоб не відчувати вини, паніки чи заклопотаності. Заголовок книжки, яку я отримав кілька днів тому, чудово підсумовує сказане: «ОПАНУЙТЕ ЧАС, ОПАНУЙТЕ ЖИТТЯ».
Основна проблема полягає в тому, що таке ставлення до часу змушує вас грати в гру, в якій ви ніяк не можете показати хороший результат. Замість того щоб просто проживати життя, що розгортається в часі, або ж бути часом, нам стає важко не оцінювати кожен момент з погляду його внеску в досягнення цілі чи якогось оазису відпочинку, куди ми сподіваємося дістатися, коли розберемося з роботою. На поверхні це здається розумним рішенням, особливо в надзвичайно конкурентному економічному середовищі, де ви змушені розважливо використовувати час, якщо хочете залишитися на плаву. (Це також відображає те, як нас виховували в дитинстві: орієнтували на майбутні здобутки, а не на одномоментні насолоди.) Але це має зворотний наслідок: нас виштовхують із теперішнього і змушують гнатися за майбутнім. Ми постійно переживаємо, чи все нам вдасться, і дивимося на речі крізь призму пізнішої та бажаної вигоди, тому не маємо душевного спокою. Через це ми не можемо відчути «глибинний час», ту позачасовість, для досягнення якої треба забути про абстрактну рулетку та повністю поринути в яскраву реальність.
З укоріненням такого світогляду, як писав Льюїс Мамфорд, «вічність перестала бути мірилом та ціллю для людей». Її місце посіла диктатура годинників, розкладів і нагадувань ґуглівського календаря, «безрадісна метушня» Мерілін Робінсон і постійне відчуття, що ви маєте встигати більше. Спроби «опанувати час» закінчуються тим, що він сам вас опановує.
Крижаний дотик реальності
З практичного погляду, визнання обмеженості часу означає, що ви плануватимете дні з повним розумінням того, що на все часу точно забракне, тому ви хоча б не картатиметеся через невдачу. Оскільки від важкого вибору не сховатися, важливо навчитися робити його свідомо, а не пускати все на самоплив чи обманюватися думкою, що завдяки наполегливій праці та правильному тайм-менеджменту вам вдасться його уникнути. Також треба привчитися опиратися спокусі «не робити різких рухів», що насправді є ще одним способом втримати контроль, а натомість приймати серйозні, відповідальні та безповоротні рішення, які зрештою принесуть вам задоволення. Визнання обмеженості також допоможе перебороти «страх щось пропустити», адже ви зрозумієте, що такий сценарій неминучий. Проте насправді це не проблема, адже саме це надає нашому вибору ваги: кожним рішенням витратити на щось певну кількість часу ви жертвуєте всіма іншими способами, у які могли б ним скористатися. А така добровільна жертва чітко демонструє, що для вас найважливіше. Я мушу зізнатися, що досі не досягнув досконалості в жодному з цих аспектів. Цю книжку я написав не тільки для інших, а й для себе, повіривши в слова письменника Річарда Баха: «Найкраще ми навчаємо того, що самі хочемо пізнати.
Усвідомлення обмежень також оприявнює істину про те, що іноді свободу треба шукати не в підкоренні власного розпорядку, а у взаємодії з громадою, у різних формах соціального життя, де не вам вирішувати, що та коли робити. Це веде до розуміння того, що продуктивність часто криється не в поспіху, а в тому, щоб витрачати на певні речі стільки часу, скільки потрібно; у німецькій мові це називається «айґенцайт» — час, що належить самому процесу. Мабуть, найдалекосяжнішим наслідком усвідомлення нашої обмеженої влади над часом буде переосмислення його як речі, яку використовують. Але є альтернатива: непопулярна, однак дієва концепція «стати знаряддям часу», коли ви дивитеся на життя не як на можливість для втілення продуманих карʼєрних планів, а як на нагоду посприяти своїй країні та історичній епосі.
Я хочу уточнити, що не вважаю, ніби всі наші часові проблеми надумані та зникнуть від простої зміни перспективи. Найчастіше вони виникають із незалежних від нас причин: через надзвичайно конкурентну економіку; через недієву систему соціальної допомоги, яка в минулому полегшувала тягар роботи та піклування про дітей; через сексистські очікування, що жінки мають будувати карʼєру, виконуючи водночас більшість хатніх обовʼязків. Ніщо з цього самовдосконаленням не виправити; як написала журналістка Енн Гелен Петерсен у відомій статті про емоційне вигорання міленіалів, ці проблеми не розвʼязати «відпусткою, розмальовкою для дорослих, “куховарством для тривожних”, методом Pomodoro чи романтичним вечором на природі». Та я стверджую, що хоч яке привілейоване або безнадійне ваше становище, прийняття дійсності неодмінно піде вам на користь. Допоки ви витрачатимете час на виконання неможливих завдань, переконуючи себе, що колись вам усе-таки вдасться здійснити нездійсненне, то лише гратимете їм на руку. Проте щойно ви усвідомите, що ці цілі марні, а спроби їх досягти приречені на провал, то отримаєте силу їм опиратися та зможете наповнити життя сенсом, хай би в якій ситуації ви перебували.
Давньогрецьких і давньоримських філософів навряд чи здивувало б те, що радість варто шукати не в запереченні нашої часової обмеженості, а в її прийнятті. Вони вважали безмежність вотчиною богів, і найблагороднішою метою для людини було не стати богом, а осягнути людяність. У кожному разі, реальність саме така, і її прийняття може неабияк підбадьорити. У 1950-х ексцентричний британський автор Чарльз Гарфілд Лотт Дюкан написав невеличку книжку «Навчіть себе жити», в якій обстоював визнання наших обмежень і їдко заперечував гнітючість своїх порад. «Гнітючі? Аж ніяк, — жартував він. — Вони такі ж гнітючі, як і холодний душ. Ілюзії про життя більше не затуманюватимуть і не бентежитимуть вас, як більшість людей». Саме з таким піднесеним настроєм варто підходити до проблеми раціонального використання обмеженого часу. Жоден із нас не зможе самотужки повалити суспільство, що йде шляхом безмірної продуктивності, неуважності та швидкості. Але саме тут і саме зараз ви можете зіскочити з гачка, який обіцяє, ніби ці речі зроблять вас щасливими. Ви можете подивитися фактам у вічі й відмовитися бути «затуманеними та збентеженими». Ви можете увімкнути душ, морально приготуватися до бадьорливої холодної води та стати під неї.
Дружня порада вчителю
У межах цього завдання учні а) застосувують і закріплюють здобуту на попередньому уроці навичку конспектування, б) ще раз повертаються до теми часу і планування та поглиблюють розуміння цих понять. Важливо не лише законспектувати фрагмент книжки, але й відрефлексувати: досвід конспектування, міркування про час.
Що таке «час»? Як ти розумієш це поняття і як його розуміє Олівер Беркмен?
Яка ідея для автора книжки «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена є головною?
Яку найважливішу думку з опрацьованого фрагмента ти хочеш забрати?
Поміркуй, якою могла би бути обкладинка для книжки «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»? Що на ній мало би бути зображене? Намалюй цю обкладинку і поясни свою концепцію обкладинки.
Подивись, під якими обкладинками ця книжка виходила в різних країнах. Яка тобі видається набільш влучною, а яка найменш? Спробуй пояснити задум авторів, які створили обкладинку до українського видання.
Олівер Беркмен «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних».
Тема. Саморозвиток. Що таке час?
Урок 49
Перший розділ книжки Олівера Беркмена «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних».
- Час
- Тайм-менеджмент
- Конспект
Розглянь мем. Чи знайоме тобі таке запитання й така відповідь?
Як тобі здається, чи можливо в наш пришвидшений час встигати все?
Завдання 1
На попередньому уроці тобі вдалося пізнати й опанувати нові види конспектування. Пригадай ці види, обери один з них, прочитай фрагмент першого розділу книжки Олівера Беркмена «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» та законспектуй його.
Життя за правилами обмеженості
Cправжня проблема не в тому, що наш час обмежений. Справжня проблема — я сподіваюся вас у цьому переконати — криється в тому, що ми прийняли на віру недоладний набір ідей про організацію часу, які лише погіршують ситуацію. Щоб зрозуміти, як це сталося та як побудувати кращі стосунки з часом, нам варто перевести стрілки годинника назад до моменту, коли годинників ще не було.
Загалом, ви маєте радіти, що не народилися селянином у середньовічній Англії, бо навряд чи дотягнули б до зрілого віку. Та якби й дотягнули, ви б усе життя були в ярмі. Каторжні дні минали б за обробітком землі, на якій місцевий лорд дозволив вам жити в обмін на здирницьку частку врожаю чи прибутку від нього. Церква також вимагала б постійних пожертвувань, і під загрозою вічного прокляття вам би забракло духу не скоритися. Ночували б ви в тісній хижі разом з усім сімейством (яке, як і ви, рідко коли милося чи чистило зуби) та курками й поросятами, яких на ніч заганяли всередину: тоді в лісах чигали ведмеді й вовки, що залюбки ласували тваринами, яких після заходу сонця залишили надворі. Вас повсякчас переслідували б хвороби: від кору та грипу до бубонної чуми та «полумʼя святого Антонія» — форми харчового отруєння, спричиненого поцвілим житом, яке супроводжувалося галюцинаціями, ніби ваша шкіра горить або її кусають невидимі зуби.
Дорозпорядкова епоха
Та з одним різновидом проблем ви б точно не стикнулися: з проблемами часу. Навіть у найбільш виснажливі дні вам не спало б на думку, що у вас «купа роботи», що треба поквапитися, що життя спливає надто швидко і тим паче, що у вас порушений баланс між роботою і домом. Окрім того, у менш завантажені дні ви б не нудьгували. І хоча тоді смерть підстерігала людей на кожному кроці, а життя обривалися значно раніше, ніж тепер, ви б не відчували браку часу й не намагалися б його зекономити. До того ж ви б не карталися, що марнуєте його: якби замість молотьби зерна ви пішли подивитися на бої півнів на вигоні, то не почувалися б, ніби байдикуєте. І це не через те, що тоді дні збігали повільніше чи середньовічні селяни жили розслабленіше та легше мирилися з долею. Причина в тому, що вони взагалі не усвідомлювали час як якусь абстрактну сутність, як річ.
Якщо це збиває з пантелику, то лише тому, що сучасне уявлення про час так глибоко вкоренилося, що ми забули про те, що його можна сприймати інакше: ми наче та рибка, яка гадки не має про воду, бо вона навколо. Подумки відійдіть на кілька кроків — і ситуація відразу ж проясниться. Ми уявляємо час, як щось окреме від нас та від природи, «як самостійний світ математичних послідовностей», як казав американський соціолог Льюїс Мамфорд. Щоб зрозуміти його слова, запитайте себе про щось, повʼязане з часом, — що ви плануєте робити завтра ввечері чи чого досягли за минулий рік — і ви, радше несвідомо, почнете уявляти календар, рулетку, циферблат чи якесь інше мірило часу. Потім ви станете міряти своє реальне життя цим уявним мірилом. Едвард Хол мав на увазі те ж саме, коли говорив про конвеєр, що невпинно рухається повз нас. Кожна година, день чи рік — це наче ящик на конвеєрі, який ми маємо заповнити, щоб не відчувати, ніби гаємо час. Коли нагромаджується забагато роботи, яка не вміщається в ящик, ми почуваємося заклопотаними, а коли її замало — нам нудно. Якщо ми встигаємо наповнювати ящики, то хвалимо себе за те, що «тримаємо все під контролем», і відчуваємо, що в нашому житті є сенс; якщо забагато ящиків лишаються порожніми, нам здається, що ми їх змарнували. Якщо ящики з написом «робота» ми використаємо для дозвілля, наш роботодавець може розлютитися. (Це ж він за них заплатив, вони належать йому!)
Середньовічному селянину зайвим було забивати голову такими чудернацькими думками. Він просинався зі сходом сонця й лягав після його заходу, а тривалість днів для нього залежала від пори року. Не було сенсу мислити час як щось абстрактне та окреме від життя: ви доїли корів, коли їх треба було доїти, і збирали врожаї, коли наставала пора. Ніхто не намагався привʼязати це до якогось розкладу: спроби пришвидшити достигання врожаю чи за один день видоїти місячну норму молока, щоб скоріше впоратися з цими справами, правомірно списали б на божевілля. Не було тиску строків, адже робота селянина ніколи не закінчиться: молоко та врожай нікуди не дінуться, тому немає сенсу гнатися за ефемерним моментом закінчення роботи. Науковці називають такий спосіб життя «орієнтованістю на виконання завдання», бо його ритм диктують завдання, а не спроби угібгати їх в абстрактні часові рамки, що стало для нас другою натурою. (Спокусливо думати, що в середньовіччі життя бігло повільно, але варто сказати, що концепція «повільного життя» багатьом видалася б безглуздою. Повільне порівняно з чим?) У догодинникову еру, коли вам треба було пояснити, скільки часу займе якась справа, ви могли хіба що порівняти її з іншою справою. Тогочасні люди могли описати тривалість роботи як «милостиву» — тобто приблизний час, за який можна прочитати псалом 50 «Помилуй мене, Боже», — або «сцикливу», що пояснень не потребує.
Таке життя здається розлогим, пливким і наповненим тим, що без перебільшення можна назвати магією. Незважаючи на доволі злиденне існування, наш селянин, напевно, відчував барвистість і чарівність навколишнього світу. Без турбот про дні, що постійно збігають, він глибше усвідомлював яскравість світу — це захопливе відчуття безчасовості, яке сучасний французький автор та священник Річард Рор назвав «життям у глибинному часі». На світанку він міг чути, як у лісі шепочуть духи та крадуться ведмеді й вовки; обробляючи землю, він міг відчувати себе маленькою краплею в океані історії, де давні предки були такими ж реальними, як і його діти. Ми можемо з упевненістю це стверджувати, бо навіть сьогодні подекуди натрапляємо на острівці глибинного часу: у ті моменти, коли, як казав письменник Гері Еберле, ми прослизаємо «у царство, де всього вдосталь, де ми не намагаємося заповнити порожнечу в собі чи у світі»?. Грань між нами та рештою світу розмивається, а час завмирає. «Звісно, годинник не зупиняється, але ми не чуємо його цокання», — пише Еберле.
Це трапляється з деякими людьми під час молебнів, медитації чи споглядання мальовничих пейзажів. Я цілком упевнений, що мій син усе дитинство провів у цьому стані й лише починає з нього виходити. (Поки дітям не намагаються навʼязати певний розпорядок, вони повністю «зорієнтовані на виконання завдання», що, разом із недосипанням, може пояснити деяку химерність перших кількох місяців поруч із новонародженим: батьків проти їхньої волі переводять з астрономічного часу в глибинний.) У 1925 році в Кенії швейцарський психолог Карл Юнг, удосвіта збираючись у похід, також неочікувано для себе поринув у позачасовість:
З невеликого пагорба посеред безкрайньої савани нам відкрився величний пейзаж. Аж до краю горизонту ми бачили незліченні стада газелей, антилоп гну, зебр, бородавочників і т.д. Тварини пощипували траву та пливли, наче повільна ріка. Тишу порушували хіба поодинокі тужливі скрики хижих птахів. Це була незворушність вічного початку, світ, яким він завжди був у стані небуття… Я відійшов від моїх товаришів, поки вони не зникли з поля зору, та насолодився відчуттям абсолютної самоти.
Кінець вічності
Однак відсутність абстрактної ідеї часу має один суттєвий недолік: це накладає жорсткі обмеження на те, чого ви можете досягти. Ви можете бути дрібним фермером, якому за розклад правлять пори року, але ви можете бути лише ним (або дитиною). Щойно у вас виникає потреба скоординувати дії дюжини людей, вам необхідний надійний та загальноприйнятий метод виміру часу. Тому середньовічні монахи й винайшли перші механічні годинники: їхні молебні починалися затемна, і вони мали вигадати, як розбудити весь монастир у конкретний час. (Попервах вони доручали котромусь монаху всю ніч пильнувати рух зір, але ця стратегія працювала лише за безхмарної погоди та коли монах не засинав.) Зробивши час стандартизованим і видимим, люди неминуче почали мислити його як абстрактну річ, що існує незалежно від справ, на які його можна використати. Відтепер час — це те, що спливає разом із ходом стрілок по циферблату. Індустріальну революцію часто ототожнюють із винайденням парового двигуна, але Льюїс Мамфорд у видатній праці «Техніка та цивілізація» доводить, що вона навряд чи сталася б без годинника. Наприкінці XVIII століття англійські селяни ринулися в міста, щоб влаштуватися на заводи й фабрики, а це вимагало координації сотень людей, які працювали за чітким графіком по шість днів на тиждень, аби підтримувати роботу машин.
З абстрактної категорії час перетворився на ресурс, який можна було купувати, продавати та ефективно використовувати, як вугілля, залізо та іншу сировину. Раніше робітникам платили або за відпрацьований день, або за відрядною моделлю — тобто конкретну суму за копицю сіна чи зарізану свиню. Проте згодом набула поширення погодинна оплата, і власник фабрики, який ефективно використовував час робітників, вичавлюючи з них усе до останньої краплі, заробляв більше, ніж його гуманніші конкуренти. Деякі галасливі промисловці нарікали, що ті, хто працював недостатньо важко, буквально вчиняли крадіжку. «Мене жахливо ошукали ниці люди», — лютував залізний магнат Емброуз Кроулі зі Стаурбриджа. У 1790 році він видав меморандум, яким запровадив політику урізання платні за «куріння, співи, читання газет, дискутування та інші речі, які не стосуються роботи або нагадують байдикування». На думку Кроулі, ледачі працівники крали час, використовуючи ящики з його конвеєрної стрічки часу.
Не обовʼязково вірити, як інколи натякає Мамфорд, у те, що всі наші часові біди повʼязані з винайденням годинника. (І я точно не виступатиму за повернення до способу життя середньовічних селян.) Але межу перетнуто. Раніше час був лише середовищем, у якому виникало життя, його матерією. Опісля, коли в людській свідомості «час» і «життя» розділилися, він перетворився на річ, якою можна користуватися, і саме ця ідея лежить в основі всіх сучасних часових гризот. А якщо час — це ресурс, ви починаєте відчувати тиск, чи то ззовні, чи то зсередини, щодо його раціонального використання, і картаєте себе, коли його марнуєте. Стикнувшись із великою кількістю вимог, легко припустити, що єдиним виходом має бути краще використання часу: ви маєте стати продуктивнішими, працювати важче й довше, наче машина в часи індустріальної революції, а не замислюватися над обґрунтованістю цих вимог. Надзвичайно спокусливою починає здаватися ідея багатозадачності — тобто одночасного виконання кількох завдань. На це одним із перших звернув увагу німецький філософ Фрідріх Ніцше. У статті від 1887 року він жалівся: «Людина думає з годинником у руці, поки обідає та читає про останні біржові новини». Ви починаєте інтуїтивно проєктувати думки на уявне майбутне та непокоїтися, чи станеться все так, як ви того хочете. Невдовзі ваша самооцінка стає цілком залежною від того, як ви використовуєте час: він більше не водойма, в якій ви плаваєте, а річ, яку треба повністю собі підпорядкувати, щоб не відчувати вини, паніки чи заклопотаності. Заголовок книжки, яку я отримав кілька днів тому, чудово підсумовує сказане: «ОПАНУЙТЕ ЧАС, ОПАНУЙТЕ ЖИТТЯ».
Основна проблема полягає в тому, що таке ставлення до часу змушує вас грати в гру, в якій ви ніяк не можете показати хороший результат. Замість того щоб просто проживати життя, що розгортається в часі, або ж бути часом, нам стає важко не оцінювати кожен момент з погляду його внеску в досягнення цілі чи якогось оазису відпочинку, куди ми сподіваємося дістатися, коли розберемося з роботою. На поверхні це здається розумним рішенням, особливо в надзвичайно конкурентному економічному середовищі, де ви змушені розважливо використовувати час, якщо хочете залишитися на плаву. (Це також відображає те, як нас виховували в дитинстві: орієнтували на майбутні здобутки, а не на одномоментні насолоди.) Але це має зворотний наслідок: нас виштовхують із теперішнього і змушують гнатися за майбутнім. Ми постійно переживаємо, чи все нам вдасться, і дивимося на речі крізь призму пізнішої та бажаної вигоди, тому не маємо душевного спокою. Через це ми не можемо відчути «глибинний час», ту позачасовість, для досягнення якої треба забути про абстрактну рулетку та повністю поринути в яскраву реальність.
З укоріненням такого світогляду, як писав Льюїс Мамфорд, «вічність перестала бути мірилом та ціллю для людей». Її місце посіла диктатура годинників, розкладів і нагадувань ґуглівського календаря, «безрадісна метушня» Мерілін Робінсон і постійне відчуття, що ви маєте встигати більше. Спроби «опанувати час» закінчуються тим, що він сам вас опановує.
Крижаний дотик реальності
З практичного погляду, визнання обмеженості часу означає, що ви плануватимете дні з повним розумінням того, що на все часу точно забракне, тому ви хоча б не картатиметеся через невдачу. Оскільки від важкого вибору не сховатися, важливо навчитися робити його свідомо, а не пускати все на самоплив чи обманюватися думкою, що завдяки наполегливій праці та правильному тайм-менеджменту вам вдасться його уникнути. Також треба привчитися опиратися спокусі «не робити різких рухів», що насправді є ще одним способом втримати контроль, а натомість приймати серйозні, відповідальні та безповоротні рішення, які зрештою принесуть вам задоволення. Визнання обмеженості також допоможе перебороти «страх щось пропустити», адже ви зрозумієте, що такий сценарій неминучий. Проте насправді це не проблема, адже саме це надає нашому вибору ваги: кожним рішенням витратити на щось певну кількість часу ви жертвуєте всіма іншими способами, у які могли б ним скористатися. А така добровільна жертва чітко демонструє, що для вас найважливіше. Я мушу зізнатися, що досі не досягнув досконалості в жодному з цих аспектів. Цю книжку я написав не тільки для інших, а й для себе, повіривши в слова письменника Річарда Баха: «Найкраще ми навчаємо того, що самі хочемо пізнати.
Усвідомлення обмежень також оприявнює істину про те, що іноді свободу треба шукати не в підкоренні власного розпорядку, а у взаємодії з громадою, у різних формах соціального життя, де не вам вирішувати, що та коли робити. Це веде до розуміння того, що продуктивність часто криється не в поспіху, а в тому, щоб витрачати на певні речі стільки часу, скільки потрібно; у німецькій мові це називається «айґенцайт» — час, що належить самому процесу. Мабуть, найдалекосяжнішим наслідком усвідомлення нашої обмеженої влади над часом буде переосмислення його як речі, яку використовують. Але є альтернатива: непопулярна, однак дієва концепція «стати знаряддям часу», коли ви дивитеся на життя не як на можливість для втілення продуманих карʼєрних планів, а як на нагоду посприяти своїй країні та історичній епосі.
Я хочу уточнити, що не вважаю, ніби всі наші часові проблеми надумані та зникнуть від простої зміни перспективи. Найчастіше вони виникають із незалежних від нас причин: через надзвичайно конкурентну економіку; через недієву систему соціальної допомоги, яка в минулому полегшувала тягар роботи та піклування про дітей; через сексистські очікування, що жінки мають будувати карʼєру, виконуючи водночас більшість хатніх обовʼязків. Ніщо з цього самовдосконаленням не виправити; як написала журналістка Енн Гелен Петерсен у відомій статті про емоційне вигорання міленіалів, ці проблеми не розвʼязати «відпусткою, розмальовкою для дорослих, “куховарством для тривожних”, методом Pomodoro чи романтичним вечором на природі». Та я стверджую, що хоч яке привілейоване або безнадійне ваше становище, прийняття дійсності неодмінно піде вам на користь. Допоки ви витрачатимете час на виконання неможливих завдань, переконуючи себе, що колись вам усе-таки вдасться здійснити нездійсненне, то лише гратимете їм на руку. Проте щойно ви усвідомите, що ці цілі марні, а спроби їх досягти приречені на провал, то отримаєте силу їм опиратися та зможете наповнити життя сенсом, хай би в якій ситуації ви перебували.
Давньогрецьких і давньоримських філософів навряд чи здивувало б те, що радість варто шукати не в запереченні нашої часової обмеженості, а в її прийнятті. Вони вважали безмежність вотчиною богів, і найблагороднішою метою для людини було не стати богом, а осягнути людяність. У кожному разі, реальність саме така, і її прийняття може неабияк підбадьорити. У 1950-х ексцентричний британський автор Чарльз Гарфілд Лотт Дюкан написав невеличку книжку «Навчіть себе жити», в якій обстоював визнання наших обмежень і їдко заперечував гнітючість своїх порад. «Гнітючі? Аж ніяк, — жартував він. — Вони такі ж гнітючі, як і холодний душ. Ілюзії про життя більше не затуманюватимуть і не бентежитимуть вас, як більшість людей». Саме з таким піднесеним настроєм варто підходити до проблеми раціонального використання обмеженого часу. Жоден із нас не зможе самотужки повалити суспільство, що йде шляхом безмірної продуктивності, неуважності та швидкості. Але саме тут і саме зараз ви можете зіскочити з гачка, який обіцяє, ніби ці речі зроблять вас щасливими. Ви можете подивитися фактам у вічі й відмовитися бути «затуманеними та збентеженими». Ви можете увімкнути душ, морально приготуватися до бадьорливої холодної води та стати під неї.
Що таке «час»? Як ти розумієш це поняття і як його розуміє Олівер Беркмен?
Яка ідея для автора книжки «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена є головною?
Яку найважливішу думку з опрацьованого фрагмента ти хочеш забрати?
Поміркуй, якою могла би бути обкладинка для книжки «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних»? Що на ній мало би бути зображене? Намалюй цю обкладинку і поясни свою концепцію обкладинки.
Подивись, під якими обкладинками ця книжка виходила в різних країнах. Яка тобі видається набільш влучною, а яка найменш? Спробуй пояснити задум авторів, які створили обкладинку до українського видання.
Олівер Беркмен «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних».
Ділись та обговорюй важливе