Урок 7. Тема. Невигадані життя. Що можна і що не можна писати в щоденнику?
Матеріал
Тема. Невигадані життя. Що можна і що не можна писати в щоденнику?
Урок 7
- Фрагмент статті Наталі Колегіної «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць».
- Фрагмент із книжки Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка».
- Фрагмент статті Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?»
- Щоденник
- Творчий щоденник
- Щоденник митця
Як ти себе почуваєш? Як твій настрій? Чи сталось сьогодні щось таке, що тебе порадувало чи засмутило? Свою відповідь не записуй реченнями, використай інші засоби для фіксування. Наприклад, намалюй.
Що на твоєму малюнку? Чи можна вважати твій малюнок щоденниковим?
Завдання 1. Ознайомлюємося з фрагментом
На минулому уроці ми почали заповнювати табличку про щоденники, де ділились власними міркуваннями і доповнювали їх думками українських інтелектуалів й інтелектуалок. На цьому уроці ми продовжимо читати фрагменти статті Наталії Колегіної «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць» та заповнювати табличку.
Дружня порада вчителю
На наступному уроці ми знову повернемося до цієї таблички, щоб її розширити й поглибити.
| Мої ідеї | Ідеї українських інтелектуалів |
| Що таке щоденник? | |
| Навіщо ведуть щоденник? | |
| Що можна і що не можна писати в щоденнику? | |
| Чим щоденник відрізняється від інших видів письма? | |
Фіксація досвідів мешканців тилового міста
До довгого списку цьогорічної Премії імені Юрія Шевельова ввійшла книжка журналістки й письменниці Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». У ній немає дат, лише назви есеїв. Припускаємо, що для авторки важлива прив’язка саме до подій, що відбулися, — трагедій, загальних мікроперемог та особистих перемог. Славінська зазначає, що есеї створені спеціально для цієї книжки впродовж осені 2022—2023 років. Тексти містять автобіографічний компонент, але не є щоденником. Для письменниці це письмо не календарне, тобто прив’язане не до конкретних днів, а до досвідів. Водночас є певні тексти, які говорять про пережиті моменти, як-от 31 грудня 2022 року — особлива для Києва дата, коли столиця зазнавала суттєвих обстрілів з російського боку вдень і вночі.
«“Повітряна й тривожна книжка” прикидається книжкою про щось суто побутове: помаду, сукні, речі, які довелося залишити вдома. Але за першим шаром ховається щось, що говорить про українську культуру повсякденності, наші історії та досвід, який ми спільно пережили. Зокрема в книжці я підкреслюю досвід так званих мирних тилових міст, одним із яких, на перший погляд, видається Київ».
Славінська розповідає, що не веде щоденника з підліткового віку. Протягом перших двох тижнів з початку вторгнення письменниця робила щоденникові записи, фіксувала щось побутове: чи поїла, скільки часу вела ефір. Для неї така «писанина» виконувала утилітарну функцію: допомагала структурувати пережиті дні.
Важливими текстами з автобіографічним мотивом для письменниці є «Проби» Мішеля Монтеня як родоначальника жанру есеїстики та книжка «Позивний для Йова» Олександра Михеда.
Завдання 2. Ознайомлюємося з фрагментом
Прочитай фрагмент із книжки Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». Дай відповіді на запитання після тексту. Доповни міркуваннями Ірини Славінської табличку з попереднього завдання.
Дружня порада вчителю
У фрагменті тексту Ірини Славінської йдеться про «Царя Едіпа» та Антігону. Вірогідно варто нагадати учням ці сюжети, переказавши їх чи надавши візуальні матеріали.
24 лютого у квартирі залишилася найбільш непотрібна річ — книжка на столику біля ліжка. Так сталося, що це «Після війни» Тоні Джадта в чудовому українському перекладі. Цей томик я змогла взяти до рук лиш у травні, коли в голові трохи розвиднилося, коли виникла думка, що без читання тексту з назвою «Після війни» час «після війни» може й не настати. Читання вийшло дуже помічним, особливо останні розділи, де вже висвітлено тему постання громадянських суспільств і глобальної системи справедливості та правосуддя, а також тему пам’яті про складні й трагічні сторінки історії. Коли бачиш, скільки років знадобилося умовній Франції, щоб сформувати нормальну історичну пам’ять, скажімо, про Голокост, розумієш, чому та в якому напрямі рухається Україна протягом тридцяти років незалежності — і далі. Без адекватної пам’яті про трагедії та геноциди XX століття навряд чи вдасться претендувати на адекватну пам’ять про геноцид українців росіянами — у 1920-ті, 1930-ті, у період від 2014 року. Без адекватної пам’яті «після війни» не настане. Та це вже інша історія.
А з книжками сталося так, що від першого дня повномасштабного вторгнення я втратила можливість концентруватися на сторінці, щільно наповненій рядками тексту. Щось більше за обсяг твітів або дописів на фейсбуці було майже недоступним, а написання тексту на декілька абзаців — майже неможливим. Тільки в березні я змогла написати першу колонку — французькою, тому що для текстів українською дистанція ще була замала, мова ще занадто боліла, тож іноземна, хоча й дуже рідна та близька мені мова натомість давала можливість ніби не присуватися заблизько до того, чим цілодобово було наповнене все моє життя. Французькою мовою мені вдалося говорити про себе як про когось іншого, описувати власне життя дещо відсторонено і тому — не кричати.
За мить до того мені вдалося прочитати аж дві поезії. До рук потрапила антологія Івана Малковича, книжка сама розгорнулася на сторінці з Плужником, а потім на іншій — з Тичиною «Замість сонетів і октав» — важлива в моєму житті поетична збірка, котру раніше я читала радше теоретично. Та виявилося, що ці рядки — про моє життя та про мій Київ. А за деякий час я знайшла збірку п’єс Миколи Куліша. Драму мені вдавалося читати. Хоча й гомеопатичними дозами, по сторінці на день, та й то не щодня. Текст, наповнений репліками персонажів і ремарками, надрукованими петитом, був достатньо розріджений, аби я нарешті змогла його осягнути, аби голова не вибухала від багатослів’я. А ось із прозою все було непросто. Микола Куліш приніс розраду й емоційне вивільнення. По-перше, він з Херсонщини, і я багато думала про Олешки та інші тамтешні міста, де ми бували, прямуючи далі й далі на південь. Я почала читання з «Патетичної сонати», у якій звучить місто у війні, а також Бетховен, якого я знову й знову вмикала, згадуючи ефіри “Радіо Культури” та серію концертів у Будинку звукозапису із бетховенівськими сонатами в програмі. У п’єсі Куліша, як мені здалося в ті вечори, досі можна помітити справжню історію, попри всі правки й обачності радянської цензури. Кохання й тендітна музика, постріли та зрада, навіть тема української незалежності. Навряд чи це моя улюблена п’єса, та мені стало цікаво побути з нею в діалозі. Наступна — «Мина Мазайло», яку я читала вже десятки разів і до розмови з головним героєм якої чомусь стало важливо повернутися. Ця п’єса про стосунки з українською мовою та викриття радянської колоніальної політики допомогла згадати, як це — любити й цінувати своє. А також сміятися. Так, навіть у час війни. Ця п’єса також допомогла мені думати про Харків.
Чимало моїх знайомих у ці місяці війни не читають — важко зосередитися. Мені теж читати непросто, я обираю кожну книжку довго, а потім легко кидаю читання, якщо настрій і тон не ті, що мені підходять. Скажімо, несподівано ефектно вигравав у моєму новому читацькому світлі «Любий друг» у філігранному перекладі Валеріана Підмогильного — можливо, мандрівка в Париж XIX століття стала для мене актом ескапізму, кращим за всі фентезі-фільми. Але насправді важко читати про художні світи в час, коли реальність навколо така інтенсивна.
З тих самих причин не всім вдається писати. Слово, як гостра криця, працює на два боки — ним можна рубати воріженьків, але важливо й себе не поранити.
Воєнні часи відкрили новий бік читання — діалог із твором і автором. Ніколи не забуду, як у літаку під час першої з 24 лютого поїздки за кордон я відкрила електронну книжку й заходилася обирати щось на час польоту. Гортала тексти, переважно перекладний non-fiction, відкривала, бралася читати й закривала. Усе було неймовірно нудним. З цими текстами мені не було про що говорити, не було про що думати. Відкрила папку з класикою різними мовами — така собі бібліотека, завбачливо завантажена виробником, тобто «читалка» мені дісталася вже з певною готовою до вжитку книжковою полицею. Саме там я знайшла розраду — «Бояриня» та «Кассандра» Лесі Українки допомогли відчути більше сенсів, ніж уся мотиваційна література, куплена в «чорну п’ятницю» часів довоєнної реальності.
Як бачите, справжню розраду мені дарують п’єси, але не всі. Міркую, що пора наново взятися до Шекспіра, тим часом тепер читаю античні трагедії. Кожну з них із 17 років я прочитала вже багато разів, але в непрості дні життя знову й знову повертаюся до цих творів. Хто б раніше мені сказав, що про війну та страждання, про пам’ять і близьких стільки зможе розповісти література, якій уже понад дві тисячі років. Есхіла, Софокла й Евріпіда читаю в блискучих перекладах Бориса Тена, і це трохи скидається на повернення додому: вишуканий стиль, з одного боку, та знайомі напам’ять репліки, у яких зручно «перебувати», ніби в домашніх капцях. Але, з іншого, крім комфорту, знаходжу там іще багато потрібних саме тепер слів.
Есхілів закутий Прометей терпить страшні муки, не приймаючи обіцяної пощади в обмін на угоду із Зевсом, бо знає пророцтво та майбутню розв’язку: тиран паде. І особиста доля має менше значення, ніж справедливість, яка таки запанує. Мені подобається спойлер, який для глядачів (і читачів) залишає в тексті Есхіл, — це сцена розмови Прометея з проклятою теличкою Іо, яка чує пророцтво та дізнається, чим усе насправді закінчиться. Шлях непростий і небезпечний, але все буде так, як треба. Можливо, чимало українок і українців нині відчувають саме це — готовність почекати, попри важку працю й, на жаль, втрати і страждання. Ці робота й солідарність неуникно приведуть до правильної розв’язки — повалення ката.
Усе ж таки в античному фаталізмі є свій шарм.
Софокл — мій улюбленець завдяки «Царю Едіпу» й «Антігоні». Історія Едіпа страшна, та чимало людей знає про неї лиш фройдівське словосполучення «едіпів комплекс», що позначає хворобливу любов сина до матері. Якби ж ця трагедія була такою простою! Сьогодні я бачу в ній кілька неоціненних сюжетних ліній. Одна з них стосується почуття обов’язку та відповідальності перед громадою — навіть ціною власного життя, зору, долі. У часи, коли громада Фів страждає від моровиці, а віщуни оголошують, що для порятунку треба покарати злочинця, котрий убив колишнього царя Лая, Едіп, як володар, виголошує бажання відновити справедливість: відплатити за давнє вбивство. Так би мовити, бандитам — тюрми. Ми знаємо, хто вбивця. Тодішні глядачі знали, хто вбивця. Йокаста знала, хто вбивця чи здогадувалася, до чого призведе викриття правди? Едіп не знає, і саме процес пізнавання ним істини є головною лінією цієї трагедії. Я люблю ці сторінки між незнанням і знанням, вони можуть скласти конкуренцію класичним whodunit Аґати Крісті. Лейтмотивом звучать заклики Йокасти припинити пошуки й не прагнути дізнатися всієї правди, облишити все як є. Згодом цариця зникає зі сцени й десь там, «за кадром», накладає на себе руки за мить до того, як Едіп відкриває те, чого не знав. Її постать для мене є чимось про усвідомлене — пам’ять, відмову осмислити та прийняти повну картину минулого — навіть ціною власного життя. Я перечитую її репліки знову і знову, намагаючись збагнути, чим саме вона переймалася. Певно, тим, щоби зберегти сталість. Її смерть відбулася ще в тому світі, де всієї правди досі не знають, і саме в цьому світі вона воліє залишитися назавжди. Непогане нагадування про те, що не вся сталість корисна і що пам’ять іноді болить.
Едіп, дізнавшись, якого батька сином він є насправді, говорить про те, як добре було б нічого не сприймати — не бачити, не чути, не відчувати дотиків, — опинитися в коконі, що оберігатиме від болю. Проте такого кокона не існувало тоді, як не існує й тепер, навіть для тих, кому дуже потрібна анестезія від болю, що завдала війна.
Софоклова Антігона мені видається цікавою антитезою до Йокасти. Антігона добре знає, чия вона донька і які гріхи та злочини супроводжують історію її родини. Мені подобається думати, що вона відчуває цей тягар родоводу й навіть власну відповідальність. Але водночас вона знає любов до своїх потреб у вищій справедливості — праві оплакувати мертвих. Креонт як тиран забороняє ховати Полініка, брата Антігони, називаючи його зрадником. Але дівчина впевнена, що в смерті всі рівні, тобто мають право перейти Стікс і потрапити в царство мертвих, щоб уже там знайти свою відплату. Антігона обирає пам’ять і життя в сучасності, що вміщує в собі знання про минуле. Її смерть настала у світі, де від минулого відмахнулися, де Антігона мусить пожертвувати своїм майбутнім, аби подбати про пам’ять, аби показати тирану його помилку в найбільш наочний спосіб. А сьогодні чого нам коштує пам’ять про звитяги? Сьогодні чого нам коштує пам’ять про чи не найбільш достойні сторінки власної історії? В ідеальній реальності для володіння правом знати своє минуле не потрібно ставати Антігоною та помирати. Але реальність не ідеальна, і в умовах російської окупації чимало людей загинуло від рук креонтів, які готові кулями й тортурами карати тих, хто має відвагу пам’ятати про свою ідентичність — українську, кримськотатарську, грецьку тощо.
У часи навчання в університеті ці тексти приваблювали мене як цікавий конструкт про фатум і дидактичні античні послання про те, що індивідуальна воля не має значення на тлі загального контексту, а також про небезпеку надмірних пристрастей та емоцій. Та в дні війни антична трагедія дала мені на диво багато підстав для роздумів про сьогодення. Есхіл, Софокл і Евріпід краще, ніж чимало сучасників, змогли поговорити зі мною про складні часи, родини й людські долі на тлі великих перетворень.
Цей розділ я пишу з думкою про Бориса Дабо-Ніколаєва, викладача, який відкрив мені дивовижний світ «Іліади», «Одіссеї», трагедії та комедії. Нині я поверталася додому з думкою про те, що не змогла прийти на його похорон через повітряні тривоги й острах опинитися не на тому березі Дніпра в кризовій ситуації обстрілів. Ішла парком додому і плакала з жалю та власної нерішучості. Старе видання збірки «Давньогрецька трагедія» в моїх руках стало ніби прощанням із нашими нескінченними розмовами. Та обіцянкою зустрічі — якщо не на берегах Стіксу, то в текстах, про які ми свого часу стільки говорили.
Словничок
- Твіти — дописи у соціальній мережі «Х» (раніше — Твіттер);
- …надрукованими петитом — надрукований дрібним шрифтом;
- whodunit — різновид детективної літератури, у якій головна увага зосереджена на постаті злочинця;
- фатум — доля;
- дидактичний — повчальний.
Чи важливо зазначати дати в щоденнику?
Для Ірини Славінської важливіші події, аніж дати, письменниця маркує події метафоричними підписами-образами.
Чи вела Ірина Славінська свій щоденник щодня?
Ми не знаємо, бо тексти створювалися навмисне, із думкою про те, що вони ввійдуть у книжку.
Що фіксувала авторка у своїх есеях — побут чи суспільні зміни?
Суспільні зміни через побут, вона писала про особисті речі чи побутові дії й через них розкривала суспільно-культурні теми.
Ведення щоденника — це завжди про високі ідеї?
Ні, це також про побутові, повсякденні речі, які допомагають структурувати пережиті дні.
Про що Ірині Славінській було важливо думати під час повернення до читання? Випиши ці ідеї.
Про памʼять після геноциду; про рідне місто — Київ; про міста півдня, де авторка бувала; про приватний досвід прослуховування музики Бетховена, читання «Патетичної сонати» Миколи Куліша, названої за твором Бетховена; про стосунки з українською мовою; про місто Харків, де жив і працював драматург Микола Куліш; про втечу (ескапізм) від реальності (у Париж ХІХ століття); діалог із авторами, яких читаєш; пошук відповідей на питання війни і страждання в античній літературі; гріхи та злочини родини; знання свого минулого; перечитування текстів — повернення до попередніх читацьких досвідів та людей, які в цих досвідах супроводжували.
Яка головна, наскрізна, ідея цього щоденникового есею? Про що він?
Зокрема про пошук відповідей у літературних текстах — добре знайомих, беззаперечній класиці, яка не втрачає актуальності й, навпаки, звучить виразніше, коли змінюються життєві обставини.
Яку назву ти даси цьому есею?
Завдання 3. Читаємо статтю
Прочитайте фрагмент статті Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?» та розглянь різні творчі щоденники. Поміркуй: що їх обʼєднує й чим вони відрізняються?
Дружня порада вчителю
Цим завданням можна рухатись у будь-якому порядку: спершу подивитись щоденники, створити хмару припущень про те, кому вони належать, митцям якої країни, що було у фокусі інтересів цих митців, а потім почитати статтю. Або навпаки — спершу тексти описів, а потім щоденники. Чи у третій спосіб: спершу прочитати статтю про всі щоденники, а потім спробувати зіставити: де який.
Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?
Читати чи не читати творчий щоденник — ось у чому питання. З одного боку, хто краще може описати власні душевні стани, де ще можна знайти замальовки відомих полотен чи плани геніальних творів? З іншого — митець і не підозрював, що через роки хтось побачить його особисті записи.
Проте проходить час, і такі щоденники виявляються опублікованими, і всі можуть дізнатися, про що думають творчі люди перед сном, як проводять свої дні, як ловлять натхнення, сумують і радіють.
І ми з вами таки спробуємо заглянути в їхні сокровенні записи, щоб зрозуміти улюблених митців ще краще!
Почнемо із мексиканської художниці Фріди Кало: її стиль став своєрідним брендом, про неї знімають фільми, ставлять вистави, намагаються зрозуміти її полотна.
Художниця вела свій щоденник десять років — з 1944 до 1954 року, до самої смерті. Це унікальне свідчення життя і творчості мисткині, адже на сторінках творчого щоденника Кало можна зустріти як звичайні записи, так і вірші, задуми картин, унікальні акварельні роботи, зарисовки, роздуми про життя, політику та творчість.
Нижче ви можете переглянути творчий щоденник Фріди Кало, деякі його сторінки. Він був опублікований у 2005 році.
- Щоденник Фріди Кало.
Джерело: https://www.amazon.com/Diary-Frida-Kahlo-Intimate-Self-Portrait/dp/0810959542 - Відео, на якому гортають щоденник Фріди Кало. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=Ync_4VWIrFI
Відео
А от творчий щоденник Енді Воргола не зовсім схожий на класичний щоденник митця, адже творець попарту записував туди буквально все: що їв, де був, хто прийшов на вечірку, скільки він заплатив за телефон.
Парадоксально, але саме такі детальні записи, а Воргол вів їх 11 років з 1976 до 1987 року, дають повну картину життя художника. Після його смерті Пет Хекетт, асистентка та подруга Енді Воргола, щоденник видала. Там 800 сторінок записів, уявляєте?
А ось, що він записав за рік до смерті: «Підійти впритул до смерті – це все одно, що підійти впритул до життя. Тому що життя – це ніщо».
Щоденник Енді Вогола.
Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/The_Andy_Warhol_Diaries
Звернемось і до щоденників письменників, наприклад, Франца Кафки. Він став однією із найвизначніших постатей літератури всього ХХ століття, символом складної епохи, пошуку себе та страждань.
Кафка почав вести щоденник у 27 років, записуючи свої роздуми та болі. Тут можна прочитати не тільки про внутрішні переживання митця, а й відчути атмосферу його часу, ритм епохи. Творчий щоденник, як і інші твори письменника, по смерті видав найближчий друг Франца, Макс Брод.
Зараз щоденник можна почитати в українському перекладі, і зрозуміти, чи принаймні спробувати зрозуміти, який він, один з найвидатніших німецькомовних письменників.
Щоденник Франца Кафки.
Джерело: https://archive.org/details/in.ernet.dli.2015.499492/page/n327/mode/2up
І наостанок варто згадати про Поля Гогена, що також активно вів так званий таїтянський щоденник. На його основі було створено фільм «Дикун». Творчий щоденник, звісно, видали. У ньому художник не тільки описує побут Таїті, свої враження та роздуми, а й створює замальовки майбутніх робіт.
До речі, одну зі сторінок щоденника з акварельним зображенням пари леопардів та ескізом одного з полотен митця, продали за 675 тисяч доларів!
Щоденник Поля Гогена.
Джерело: https://archive.org/details/paulgaug00gaug/page/38/mode/2up
Повернися до свого малюнку із початку уроку. Чи хочеш його змінити наприкінці?
- Прочитайте про проєкт «Дорожній щоденник» українського художника Матвія Вайсберга. Джерело: https://antikvar.ua/dorozhnij-shhodennyk-matviya-vajsberga/
Які цілі ставив собі художник? Що йому вдалося реалізувати? Прослідкуйте взаємозвʼязки між зображеннями одного циклу.
- Стаття «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць»: https://sensormedia.com.ua/books/shchodennyk-iak-forma-dokumentuvannia-viyny-dumky-shesty-pysmennykiv-ta-pysmennyts/
- Ірина Славінська «Повітряна й тривожна книжка»: https://www.yakaboo.ua/ua/povitrjana-j-trivozhna-knizhka.html
- Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?»: https://gallery101.com.ua/art-diary/
Тема. Невигадані життя. Що можна і що не можна писати в щоденнику?
Урок 7
- Фрагмент статті Наталі Колегіної «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць».
- Фрагмент із книжки Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка».
- Фрагмент статті Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?».
- Щоденник
- Творчий щоденник
- Щоденник митця
Як ти себе почуваєш? Як твій настрій? Чи сталось сьогодні щось таке, що тебе порадувало чи засмутило? Свою відповідь не записуй реченнями, використай інші засоби для фіксування. Наприклад, намалюй.
Що зображено на твоєму малюнку? Чи можна вважати твій малюнок — щоденниковим?
Завдання 1. Ознайомлюємося з фрагментом
На минулому уроці ми почали заповнювати табличку про щоденники, де ділились власними міркуваннями й доповнювали їх думками українських інтелектуалів й інтелектуалок. На цьому уроці ми продовжимо читати фрагменти статті Наталії Колегіної «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць» та заповнювати табличку.
| Мої ідеї | Ідеї українських інтелектуалів |
| Що таке щоденник? | |
| Навіщо ведуть щоденник? | |
| Що можна і що не можна писати в щоденнику? | |
| Чим щоденник відрізняється від інших видів письма? | |
Фіксація досвідів мешканців тилового міста
До довгого списку цьогорічної Премії імені Юрія Шевельова увійшла книжка журналістки й письменниці Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». У ній немає дат, лише назви есеїв. Припускаємо, що для авторки важлива прив’язка саме до подій, що відбулися, — трагедій, загальних мікроперемог та особистих перемог. Славінська зазначає, що есеї створені спеціально для цієї книжки впродовж осені 2022—2023 років. Тексти містять автобіографічний компонент, але не є щоденником. Для письменниці це письмо не календарне, тобто прив’язане не до конкретних днів, а до досвідів. Водночас є певні тексти, які говорять про пережиті моменти, як-от 31 грудня 2022 року — особлива для Києва дата, коли столиця зазнавала суттєвих обстрілів з російського боку вдень і вночі.
«“Повітряна й тривожна книжка” прикидається книжкою про щось суто побутове: помаду, сукні, речі, які довелося залишити вдома. Але за першим шаром ховається щось, що говорить про українську культуру повсякденності, наші історії та досвід, який ми спільно пережили. Зокрема в книжці я підкреслюю досвід так званих мирних тилових міст, одним із яких, на перший погляд, видається Київ».
Славінська розповідає, що не веде щоденника з підліткового віку. Протягом перших двох тижнів з початку вторгнення письменниця робила щоденникові записи, фіксувала щось побутове: чи поїла, скільки часу вела ефір. Для неї така «писанина» виконувала утилітарну функцію: допомагала структурувати пережиті дні.
Важливими текстами з автобіографічним мотивом для письменниці є «Проби» Мішеля Монтеня як родоначальника жанру есеїстики та книжка «Позивний для Йова» Олександра Михеда.
Завдання 2. Ознайомлюємося з фрагментом
Прочитай фрагмент із книжки Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». Дай відповіді на запитання після тексту. Доповни міркуваннями Ірини Славінської табличку з попереднього завдання.
24 лютого у квартирі залишилася найбільш непотрібна річ — книжка на столику біля ліжка. Так сталося, що це «Після війни» Тоні Джадта в чудовому українському перекладі. Цей томик я змогла взяти до рук лиш у травні, коли в голові трохи розвиднилося, коли виникла думка, що без читання тексту з назвою «Після війни» час «після війни» може й не настати. Читання вийшло дуже помічним, особливо останні розділи, де вже висвітлено тему постання громадянських суспільств і глобальної системи справедливості та правосуддя, а також тему пам’яті про складні й трагічні сторінки історії. Коли бачиш, скільки років знадобилося умовній Франції, щоб сформувати нормальну історичну пам’ять, скажімо, про Голокост, розумієш, чому та в якому напрямі рухається Україна протягом тридцяти років незалежності — і далі. Без адекватної пам’яті про трагедії та геноциди XX століття навряд чи вдасться претендувати на адекватну пам’ять про геноцид українців росіянами — у 1920-ті, 1930-ті, у період від 2014 року. Без адекватної пам’яті «після війни» не настане. Та це вже інша історія.
А з книжками сталося так, що від першого дня повномасштабного вторгнення я втратила можливість концентруватися на сторінці, щільно наповненій рядками тексту. Щось більше за обсяг твітів або дописів на фейсбуці було майже недоступним, а написання тексту на декілька абзаців — майже неможливим. Тільки в березні я змогла написати першу колонку — французькою, тому що для текстів українською дистанція ще була замала, мова ще занадто боліла, тож іноземна, хоча й дуже рідна та близька мені мова натомість давала можливість ніби не присуватися заблизько до того, чим цілодобово було наповнене все моє життя. Французькою мовою мені вдалося говорити про себе як про когось іншого, описувати власне життя дещо відсторонено і тому — не кричати.
За мить до того мені вдалося прочитати аж дві поезії. До рук потрапила антологія Івана Малковича, книжка сама розгорнулася на сторінці з Плужником, а потім на іншій — з Тичиною «Замість сонетів і октав» — важлива в моєму житті поетична збірка, котру раніше я читала радше теоретично. Та виявилося, що ці рядки — про моє життя та про мій Київ. А за деякий час я знайшла збірку п’єс Миколи Куліша. Драму мені вдавалося читати. Хоча й гомеопатичними дозами, по сторінці на день, та й то не щодня. Текст, наповнений репліками персонажів і ремарками, надрукованими петитом, був достатньо розріджений, аби я нарешті змогла його осягнути, аби голова не вибухала від багатослів’я. А ось із прозою все було непросто. Микола Куліш приніс розраду й емоційне вивільнення. По-перше, він з Херсонщини, і я багато думала про Олешки та інші тамтешні міста, де ми бували, прямуючи далі й далі на південь. Я почала читання з «Патетичної сонати», у якій звучить місто у війні, а також Бетховен, якого я знову й знову вмикала, згадуючи ефіри Радіо Культура та серію концертів у Будинку звукозапису із бетховенівськими сонатами в програмі. У п’єсі Куліша, як мені здалося в ті вечори, досі можна помітити справжню історію, попри всі правки й обачності радянської цензури. Кохання й тендітна музика, постріли та зрада, навіть тема української незалежності. Навряд чи це моя улюблена п’єса, та мені стало цікаво побути з нею в діалозі. Наступна — «Мина Мазайло», яку я читала вже десятки разів і до розмови з головним героєм якої чомусь стало важливо повернутися. Ця п’єса про стосунки з українською мовою та викриття радянської колоніальної політики допомогла згадати, як це — любити й цінувати своє. А також сміятися. Так, навіть у час війни. Ця п’єса також допомогла мені думати про Харків.
Чимало моїх знайомих у ці місяці війни не читають — важко зосередитися. Мені теж читати непросто, я обираю кожну книжку довго, а потім легко кидаю читання, якщо настрій і тон не ті, що мені підходять. Скажімо, несподівано ефектно вигравав у моєму новому читацькому світлі «Любий друг» у філігранному перекладі Валеріана Підмогильного — можливо, мандрівка в Париж XIX століття стала для мене актом ескапізму, кращим за всі фентезі-фільми. Але насправдіважко читати про художні світи в час, коли реальність навколо така інтенсивна.
З тих самих причин не всім вдається писати. Слово, як гостра криця, працює на два боки — ним можна рубати воріженьків, але важливо й себе не поранити.
Воєнні часи відкрили новий бік читання — діалог із твором і автором. Ніколи не забуду, як у літаку під час першої з 24 лютого поїздки за кордон я відкрила електронну книжку й заходилася обирати щось на час польоту. Гортала тексти, переважно перекладний non-fiction, відкривала, бралася читати й закривала. Усе було неймовірно нудним. З цими текстами мені не було про що говорити, не було про що думати. Відкрила папку з класикою різними мовами — така собі бібліотека, завбачливо завантажена виробником, тобто «читалка» мені дісталася вже з певною готовою до вжитку книжковою полицею. Саме там я знайшла розраду — «Бояриня» та «Кассандра» Лесі Українки допомогли відчути більше сенсів, ніж уся мотиваційна література, куплена в «чорну п’ятницю» часів довоєнної реальності.
Як бачите, справжню розраду мені дарують п’єси, але не всі. Міркую, що пора наново взятися до Шекспіра, тим часом тепер читаю античні трагедії. Кожну з них із 17 років я прочитала вже багато разів, але в непрості дні життя знову й знову повертаюся до цих творів. Хто б раніше мені сказав, що про війну та страждання, про пам’ять і близьких стільки зможе розповісти література, якій уже понад дві тисячі років. Есхіла, Софокла й Евріпіда читаю в блискучих перекладах Бориса Тена, і це трохи скидається на повернення додому: вишуканий стиль, з одного боку, та знайомі напам’ять репліки, у яких зручно «перебувати», ніби в домашніх капцях. Але, з іншого, крім комфорту, знаходжу там іще багато потрібних саме тепер слів.
Есхілів закутий Прометей терпить страшні муки, не приймаючи обіцяної пощади в обмін на угоду із Зевсом, бо знає пророцтво та майбутню розв’язку: тиран паде. І особиста доля має менше значення, ніж справедливість, яка таки запанує. Мені подобається спойлер, який для глядачів (і читачів) залишає в тексті Есхіл, — це сцена розмови Прометея з проклятою теличкою Іо, яка чує пророцтво та дізнається, чим усе насправді закінчиться. Шлях непростий і небезпечний, але все буде так, як треба. Можливо, чимало українок і українців нині відчувають саме це — готовність почекати, попри важку працю й, на жаль, втрати і страждання. Ці робота й солідарність неуникно приведуть до правильної розв’язки — повалення ката.
Усе ж таки в античному фаталізмі є свій шарм.
Софокл — мій улюбленець завдяки «Царю Едіпу» й «Антігоні». Історія Едіпа страшна, та чимало людей знає про неї лиш фройдівське словосполучення «едіпів комплекс», що позначає хворобливу любов сина до матері. Якби ж ця трагедія була такою простою! Сьогодні я бачу в ній кілька неоціненних сюжетних ліній. Одна з них стосується почуття обов’язку та відповідальності перед громадою — навіть ціною власного життя, зору, долі. У часи, коли громада Фів страждає від моровиці, а віщуни оголошують, що для порятунку треба покарати злочинця, котрий убив колишнього царя Лая, Едіп, як володар, виголошує бажання відновити справедливість: відплатити за давнє вбивство. Так би мовити, бандитам — тюрми. Ми знаємо, хто вбивця. Тодішні глядачі знали, хто вбивця. Йокаста знала, хто вбивця чи здогадувалася, до чого призведе викриття правди? Едіп не знає, і саме процес пізнавання ним істини є головною лінією цієї трагедії. Я люблю ці сторінки між незнанням і знанням, вони можуть скласти конкуренцію класичним whodunit Аґати Крісті. Лейтмотивом звучать заклики Йокасти припинити пошуки й не прагнути дізнатися всієї правди, облишити все як є. Згодом цариця зникає зі сцени й десь там, «за кадром», накладає на себе руки за мить до того, як Едіп відкриває те, чого не знав. Її постать для мене є чимось про усвідомлене — пам’ять, відмову осмислити та прийняти повну картину минулого — навіть ціною власного життя. Я перечитую її репліки знову і знову, намагаючись збагнути, чим саме вона переймалася. Певно, тим, щоби зберегти сталість. Її смерть відбулася ще в тому світі, де всієї правди досі не знають, і саме в цьому світі вона воліє залишитися назавжди. Непогане нагадування про те, що не вся сталість корисна і що пам’ять іноді болить.
Едіп, дізнавшись, якого батька сином він є насправді, говорить про те, як добре було б нічого не сприймати — не бачити, не чути, не відчувати дотиків, — опинитися в коконі, що оберігатиме від болю. Проте такого кокона не існувало тоді, як не існує й тепер, навіть для тих, кому дуже потрібна анестезія від болю, що завдала війна.
Софоклова Антігона мені видається цікавою антитезою до Йокасти. Антігона добре знає, чия вона донька і які гріхи та злочини супроводжують історію її родини. Мені подобається думати, що вона відчуває цей тягар родоводу й навіть власну відповідальність. Але водночас вона знає любов до своїх потреб у вищій справедливості — праві оплакувати мертвих. Креонт як тиран забороняє ховати Полініка, брата Антігони, називаючи його зрадником. Але дівчина впевнена, що в смерті всі рівні, тобто мають право перейти Стікс і потрапити в царство мертвих, щоб уже там знайти свою відплату. Антігона обирає пам’ять і життя в сучасності, що вміщує в собі знання про минуле. Її смерть настала у світі, де від минулого відмахнулися, де Антігона мусить пожертвувати своїм майбутнім, аби подбати про пам’ять, аби показати тирану його помилку в найбільш наочний спосіб. А сьогодні чого нам коштує пам’ять про звитяги? Сьогодні чого нам коштує пам’ять про чи не найбільш достойні сторінки власної історії? В ідеальній реальності для володіння правом знати своє минуле не потрібно ставати Антігоною та помирати. Але реальність не ідеальна, і в умовах російської окупації чимало людей загинуло від рук креонтів, які готові кулями й тортурами карати тих, хто має відвагу пам’ятати про свою ідентичність — українську, кримськотатарську, грецьку тощо.
У часи навчання в університеті ці тексти приваблювали мене як цікавий конструкт про фатум і дидактичні античні послання про те, що індивідуальна воля не має значення на тлі загального контексту, а також про небезпеку надмірних пристрастей та емоцій. Та в дні війни антична трагедія дала мені на диво багато підстав для роздумів про сьогодення. Есхіл, Софокл і Евріпід краще, ніж чимало сучасників, змогли поговорити зі мною про складні часи, родини й людські долі на тлі великих перетворень.
Цей розділ я пишу з думкою про Бориса Дабо-Ніколаєва, викладача, який відкрив мені дивовижний світ «Іліади», «Одіссеї», трагедії та комедії. Нині я поверталася додому з думкою про те, що не змогла прийти на його похорон через повітряні тривоги й острах опинитися не на тому березі Дніпра в кризовій ситуації обстрілів. Ішла парком додому і плакала з жалю та власної нерішучості. Старе видання збірки «Давньогрецька трагедія» в моїх руках стало ніби прощанням із нашими нескінченними розмовами. Та обіцянкою зустрічі — якщо не на берегах Стіксу, то в текстах, про які ми свого часу стільки говорили.
- Чи важливо зазначати дати в щоденнику?
- Чи вела Ірина Славінська свій щоденник щодня?
- Що фіксувала авторка у своїх есеях — побут чи суспільні зміни?
- Ведення щоденника — це завжди про високі ідеї?
- Про що Ірині Славінській було важливо думати під час повернення до читання? Випиши ці ідеї.
- Яка головна, наскрізна, ідея цього щоденникового есею? Про що він?
- Яку назву ти даси цьому есею?
Завдання 3. Читаємо статтю
Прочитайте фрагмент статті Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?» та розглянь різні творчі щоденники. Поміркуй: що їх обʼєднує й чим вони відрізняються?
Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?
Читати чи не читати творчий щоденник — ось у чому питання. З одного боку, хто краще може описати власні душевні стани, де ще можна знайти замальовки відомих полотен чи плани геніальних творів? З іншого — митець і не підозрював, що через роки хтось побачить його особисті записи.
Проте проходить час, і такі щоденники виявляються опублікованими, і всі можуть дізнатися, про що думають творчі люди перед сном, як проводять свої дні, як ловлять натхнення, сумують і радіють.
І ми з вами таки спробуємо заглянути в їхні сокровенні записи, щоб зрозуміти улюблених митців ще краще!
Почнемо із мексиканської художниці Фріди Кало: її стиль став своєрідним брендом, про неї знімають фільми, ставлять вистави, намагаються зрозуміти її полотна.
Художниця вела свій щоденник десять років — з 1944 до 1954 року, до самої смерті. Це унікальне свідчення життя і творчості мисткині, адже на сторінках творчого щоденника Кало можна зустріти як звичайні записи, так і вірші, задуми картин, унікальні акварельні роботи, зарисовки, роздуми про життя, політику та творчість.
Нижче ви можете переглянути творчий щоденник Фріди Кало, деякі його сторінки. Він був опублікований у 2005 році.
- Щоденник Фріди Кало.
Джерело: https://www.amazon.com/Diary-Frida-Kahlo-Intimate-Self-Portrait/dp/0810959542 - Відео, на якому гортають щоденник Фріди Кало. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=Ync_4VWIrFI
Відео
А от творчий щоденник Енді Воргола не зовсім схожий на класичний щоденник митця, адже творець попарту записував туди буквально все: що їв, де був, хто прийшов на вечірку, скільки він заплатив за телефон.
Парадоксально, але саме такі детальні записи, а Воргол вів їх 11 років з 1976 до 1987 року, дають повну картину життя художника. Після його смерті Пет Хекетт, асистентка та подруга Енді Воргола, щоденник видала. Там 800 сторінок записів, уявляєте?
А ось, що він записав за рік до смерті: «Підійти впритул до смерті – це все одно, що підійти впритул до життя. Тому що життя – це ніщо».
Щоденник Енді Вогола.
Джерело: https://en.wikipedia.org/wiki/The_Andy_Warhol_Diaries
Звернемось і до щоденників письменників, наприклад, Франца Кафки. Він став однією із найвизначніших постатей літератури всього 20-го століття, символом складної епохи, пошуку себе та страждань.
Кафка почав вести щоденник у 27 років, записуючи свої роздуми та болі. Тут можна прочитати не тільки про внутрішні переживання митця, а й відчути атмосферу його часу, ритм епохи. Творчий щоденник, як і інші твори письменника, по смерті видав найближчий друг Франца, Макс Брод.
Зараз щоденник можна почитати в українському перекладі, і зрозуміти, чи принаймні спробувати зрозуміти, який він, один з найвидатніших німецькомовних письменників.
Щоденник Франца Кафки.
Джерело: https://archive.org/details/in.ernet.dli.2015.499492/page/n327/mode/2up
І наостанок варто згадати про Поля Гогена, що також активно вів так званий таїтянський щоденник. На його основі було створено фільм «Дикун». Творчий щоденник, звісно, видали. У ньому художник не тільки описує побут Таїті, свої враження та роздуми, а й створює замальовки майбутніх робіт.
До речі, одну зі сторінок щоденника з акварельним зображенням пари леопардів та ескізом одного з полотен митця, продали за 675 тисяч доларів!
Щоденник Поля Гогена.
Джерело: https://archive.org/details/paulgaug00gaug/page/38/mode/2up
Повернися до свого малюнку із початку уроку. Чи хочеш його змінити наприкінці?
- Прочитайте про проєкт «Дорожній щоденник» українського художника Матвія Вайсберга. Джерело: https://antikvar.ua/dorozhnij-shhodennyk-matviya-vajsberga/
Які цілі ставив собі художник? Що йому вдалося реалізувати? Прослідкуйте взаємозвʼязки між зображеннями одного циклу.
- Стаття «Щоденник як форма документування війни: думки шести письменників та письменниць»: https://sensormedia.com.ua/books/shchodennyk-iak-forma-dokumentuvannia-viyny-dumky-shesty-pysmennykiv-ta-pysmennyts/
- Ірина Славінська «Повітряна й тривожна книжка»: https://www.yakaboo.ua/ua/povitrjana-j-trivozhna-knizhka.html
- Лесі Зеліско «Творчий щоденник митця: що ховається між сторінками?»: https://gallery101.com.ua/art-diary/
Ділись та обговорюй важливе