Урок 8. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Контекст літературної дискусії 1925-1928 років
Матеріал
Урок 8. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Контекст літературної дискусії 1925-1928 років
- Літературна дискусія 1925-1928 рр.
- Літературні угрупування
- Часописи 1920-х
Прочитай гасло з плакату. Як ти його розумієш?
Чи актуальне його сьогодні?
Чи знаєш ти, кого називають автором цього гасла? В який історичний період воно постало?
Дружня порада вчителю
Щоб одразу налаштувати учнівство на контекст 1920-х, можна звернутися увагу на правопис слова «дайош». У сучасному контексті воно було б радше суржиком чи розмовною мовою, однак це не корелює із серйозністю тези. З цих міркувань можна дійти висновку, що вислів ще з тих часів, коли норми правопису були іншими.
Завдання 1.
Прочитай фрагмент роману «Місто» та поміркуй, навіщо потрібні літературні угруповання, які збирають довкола себе однодумців? Чому Степан Радченко налаштований щодо них скептично?
— А мабуть, таки доведеться до якогось угруповання пристати,— сказав Степан.— Погано молодому без підтримки.
Поет скривився.
— З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?
— Правду сказати,— мовив хлопець,— я звик до громадської праці. То в сільбуді був, то в старостаті студентському…
— То вступайте до МОДРу,— роздратовано відповів поет.— Ідіть до Авіохему, Товариства допомоги дітям, калікам, безробітним, але при чому ж тут література?
Він нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива.
— Признаюсь щиро, я не розумію, навіщо ці угруповання існують. Мені тлумачать, а я не розумію. Не можу зрозуміти. Для мене їхнє існування лишається незбагненною і сумною загадкою. Якщо це милиці для кривих письменників, то ноги ж, здається, у нас цілі.
Дружня порада вчителю
Цей урок стосуватимуться літературний угруповань. Однак не лише як тло доби, в якому жив та писав Валерʼян Підмогильний, а ще й як контексти, в яких живе ще й Степан Радченко.
Підмогильний брав активну участь і в Літературній дискусії, і мав стійку позицію щодо угруповань, саме тому, пишучи роман про персонажа, який занурюється в літературне життя тодішнього Києва він не змін пропустити елементи тодішніх культурно-політичних баталів. Таким чином урок базуватиметься на фрагментах роману, які підкріплюватимуться реальними контекстами тодішнього літературного Києва.
У 1920-ті українське літературне середовище було насичене чималою кількістю літературних організацій.
З одного боку це було повʼязано із загальноєвропейською тенденцією мистецьких угруповань, які збирали довкола себе однодумців щодо певного принципу творення або ж бачення світу. Так, на початку ХХ століття у Франції існувало, скажімо, коло сюрреалістів, чиї художні принципи були окреслені у маніфесті.
Українські митці також обʼєднувалися відповідно до певних спільних поглядів. Наприклад, угруповання «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів) було колом футуристів на чолі з Михайлем Семенком. Бувало й таке, що митці змінювали організації, якщо їхні цінності змінювалися. Так, Микола Бажан перше теж належав до футуристів, але згодом відсторонився від них і став частиною ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) — організації ширшого напрямку, в основі якої була координація української літератури з європейською традицією та здобутками. Її засновником був Микола Хвильовий.
З іншого боку така кількість угруповань була повʼязана із політикою українізації та швидким зростанням кількості писемного населення, яке прибувало у великі міста. Відповідно все більше людей отримали змогу долучитися до письменства. Вони обʼєднувалися, щоб заповнити брак досвіду у письмі та зайняти своє місце у літературному побуті 1920-х. Так на початку 1920-х утворився «Плуг» — спілка селянських письменників. ЇЇ очільником був Сергій Пилипенко, а свою мету вони окреслювати у межах системі цінностей доби: виховання широких мас у дусі пролетарської революції.
Певною опозицією «Плугу» був «Гарт» на чолі з Василем Елланом-Блакитним. Це була група пролетарських письменників, головною умовою до вступу в яку було письмо українською мовою. Після смерті Еллана-Блакитного, у 1925 році, на місці «Гарту» утворилася ВАПЛІТЕ.
Учасники ВАПЛІТЕ. Сидять: Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко.
Стоять: Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський.
Завдання 2.
Пригадай, до якого угруповання належав Валерʼян Підмогильний. Які, на твою думку, були переваги та недоліки невеликої групи літераторів проти більших організацій?
| Переваги | Недоліки |
|---|---|
Крім літературних організацій у 1920-ті було так само чимало часописів: журналів, газет, альманахів. Більшість угруповань мали свої видання, до яких дописували учасники організацій. Редколегії формулювали специфіку видання, давали завдання на певні тексти або ж відбирали найкращі із вже написаних.
Так, футуристи з «Аспанфуту» видавали часопис «Нова генерація», у якому було місце як художнім текстам, так і публіцистичним статтям про культуру. «Гарт», «Плуг» та ВАПЛІТЕ мали однойменні часописи, що друкували текст учасників угруповання.
Завдання 3.
Прочитай фрагмент статті дослідниці Олени Орлик «Журнальні видання 20—30-х років ХХ століття як джерело дослідження видавничої справи в Україні» та дай відповіді на запитання опісля.
У 1928 році розвиток журнальної періодики сягнув своєї найвищої межі. В Україні тоді видавалося 412 її назв, загальним тиражем 18 910 примірників. Це були журнали з найрізноманітніших питань науки і техніки, освіти і культури, літератури та історії, сільського господарства та медицини для різних категорій читачів, враховуючи їхній соціальний статус, освіту, вік, стать.
<…>
Період від 1924 до 1931 років визначається національною політикою радянської влади, відомою під назвою «українізація». На нього припадає переведення багатьох центральних і місцевих органів на українську мову та збільшення їхньої кількості.
Разом з журналами політико-інформаційного характеру українська преса охопила різноманітні галузі культурного і господарського життя, насамперед літературнонаукового характеру.
До цього ж часу належить народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких видань, як «ВАПЛІТЕ» (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом М. Хвильового, а пізніше, як спадкоємець «ВАПЛІТЕ», — знаменитий «Літературний Ярмарок», літературно-критичний журнал «Критика».
Тогочасні ідеологічні реалії відбивали й інші журнали. Так, з 1923 року в Харкові за редакцією Г. Косинки почав виходити двотижневий кооперативний, літературно-мистецький та популярно-науковий селянський журнал «Нова громада», який визначив своє завдання, як «…боротьбу з темрявою, неуцтвом, кооперативною й загальною нашою некультурністю». У 1932 році він припинив своє існування.
<…>
Журнал «Нова генерація», що виходив у 1927—1930 роках, був одним із найґрунтовніших на той час футуристичних літературно-мистецьких видань і представляв погляди лівої формації мистецтв не тільки з України, СРСР, а й з-за кордону. Журнал виходив щомісяця за редакцією М. Семенка в Державному видавництві України. У ньому висвітлювалися питання теорії і демонструвалася практика лівих течій літератури, кіно, малярства, архітектури, театру тощо, вміщувалися вірші, оповідання, романи, статті (теоретичні, полемічні, критичні), памфлети, репортажі, фейлетони тощо.
<…>
Співробітники «Нової генерації» постійно радили своїм читачам: перш ніж приступати до тексту, прочитати зміст і зауваження редакції. Вони також широко використовували трибуну журналу для зведення рахунків із творчими конкурентами — «Гартом», «Молодняком», «Авангардом» («На смітник революції тих, хто в добу переможного наступу пролетаріяту і загостреної клясової боротьби виступає крикливим “Авангардом” дрібного буржуа і міщанина»)
- Назви соціальні, політичні та культурні причини, чому у 1920-ті було так багато періодичних видань?
- Яку мету ставили перед собою творці часописів? Чи можна сказати, що їх усіх обʼєднувало якесь спільне прагнення?
- Чому редакції різних часописів відкрито конкурували і давали про це знати читацтву?
Завдання 4.
Прочитай ще один фрагмент роману «Місто», в якому Степан Радченко вже працює у ролі секретаря. Що входить у коло його обовʼязків?
За тиждень Степан упорядкував архів і дав лад бібліотеці, пораючись коло неї з якоюсь чуттєвою втіхою, бо любив цю справу, любив книжки, як може їх любити той, хто з них почерпнув не тільки перше знання про світ, а й захоплення ним — для того книжка лишається вічним, мінливим і живим добродієм. Він хотів не тільки читати книжку, але й відчувати її коло себе, тому заздрив на всіх, хто бібліотеку має, і десь потай надіявся мати колись і свою, велику, під стелю, складену з тисяч томів, що серед них він житиме. Взагалі, незважаючи на всі пориви, його ніколи не покидала надія на якесь тихе, лагідне життя серед книжок та друзів, і надію цю він хоронив, як запасну частину на випадок різних невдач, як рятівничий пояс, що на ньому плавати хоч і не дуже зручно, але все-таки краще, ніж тонути.
Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий, хоч серце його шукають, чекають, хочуть із ним розмовляти і звертаються до нього з проханнями. Він був певний у обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором. Він пробував у сфері найрізноманітніших перехресних впливів і виробляв під діянням їх власні думки й погляди на літературу. Навіть не погляди, не викінчену систему теоретичного порядку, а живе ставлення до письменства, потяг до нього й пошану, вміння цікавитись ним і вишукувати в ньому золоті зерна пожитку.
- Чому посада секретаря вимагає не лише професійних навичок, але й майстерності комунікації?
- Яку метафору використав Валерʼян Підмогильний, щоб описати, як він має діяти з літераторами, щоб бути корисним на посаді?
- Зістав реальні культурні контексти 1920-х із тим, як їх описав Валерʼян Підмогильний. Чому літератори часто конфліктували?
серед яких був і «Сатана в бочці»)
Літературна дискусія 1924–28 років — це публічна дискусія про місте та шляхи розвитку української літератури в умовах радянського політичного режиму, та ролі письменника у цьому суспільстві.
Її початком заведено вважати статтю Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”». Вона було написана у відповідь на текст письменника-початківця Григорія Якосенка «Про критику і критиків у літературі», у якому він закликає відкинути критику «сивочолих критиків». Натомість він пропонує зробити оцінювання текстів суспільною роботою, до якою долучатимуться голоси молодих пролетарських письменників.
Микола Хвильовий у своїй статті виступає супроти «червоної графоманії», у якій немає нічого цінного, і, відповідно, відстоює потребу у професійних критиках, які здатні покращити рівень натоді сучасних українських текстів.
До дискусії долучилися «Гарт», «Плуг», «Ланка», а згодом, ВАПЛІТЕ та ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Публічними проявами цієї дискусії стали два диспути, які зібрали довкола себе чималу аудиторію: 24 травня 1925 у Всенародній бібліотеці України в Києві та 21 лютого 1928 року в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові.
Дискусія доволі швидко перестала бути суто літературною, а стала також і політичною, адже йшлося про ідеологічність як художніх текстів, так і критичних рецензій. А також про незалежність української літератури від посередництва російською. На неї відреагував і Сталін, який спершу відправив до Києва 1-го Генерального секретаря ЦК Комуністичної партії України Лазара Кагановича, аби той поспостерігав за перебігом дискусії, а тоді написав йому листа за 26 квітня 1926 року, у якому називає українське культурне середовище відчуженим від всесоюзної громадськості.
Гасло «Геть від Москви! Дайош Європу» сформувалося якраз у процесі дискусії, як підсумок бажання українських літераторів, що були на боці Миколи Хвильового, незалежності української літератури від російського посередництва у діалозі з європейськими культурами.
Завдання 5.
Послухай фрагмент (03:10–08:47) відео «Чому самогубство Хвильового стало трагедією цілого покоління?» на каналі «Шалені авторки», в якому літературознавиці Віра Агеєва та Ольга Погинайко говорять про початок Літературної дискусії 1925–1928 року.
https://www.youtube.com/watch?v=iPQJR7QyaKE&t=175s
- Що означає формулювання «закінчення дискусії позалітературними засобами», яке вжила Віра Агеєва?
- Кого називали «сивочолими олімпійцями»?
- Поміркуй, чому нашу націю можна назвати літературною? Які приклаи наводять у відео?
Завдання 6.
Валерʼян Підмогильний у дискусій представляв «Ланку» та виступав на диспуті у Всенародній бібліотеці України у 1925 році. Прочитай фрагмент його промови та сформулюй, якою була його позиція в дискусії.
Тов. Хвильовий порушив питання про факт, не специфічно літературі притаманний. «Сатана в бочці» з’являється в усіх галузях нашого життя. В галузі адміністративній хай це буде голова Сільради, що своїм урядуванням глушить усяку ініціятиву; в галузі господарчії хай це буде господарник, що використовує своє становище ради власної кешені. Скрізь знайомий «кум-мірошник» є, але треба сказати, що ніде, як у літературі, немає таких сприятних умов, щоб цей «кум» появився. Чого так? До цього призводить специфічне становище літератури, як мистецтва. Ії великий плюс полягає на тому, що вона з мистецтв найзрозуміліша, бо за матеріял вона має слово, яким ми користуймося й у повсякденній мові. Але це становить і мінус її, бо сюди «йдуть пробувати сили» всі, хто тільки хоче. Коли-б який товариш «спробував» написати сонату і сказав-би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався-б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто-б тієї сонати не слухав. Коли-б цей товариш узявся-б малювати, маючи такі здібности до малярства, як багато-хто з наших поетів до поезії, то ніхто не ходив-би дивитись на його картини за те, що вони ідеологічно витримані. А в літературі це просто — пиши, коли вмієш писати взагалі.
Тому в літературу дуже багато йде «пробувати», і оці «багато» творять той грунт, шо з нього виростає «кум-мірошник». Взагалі, це не погано, що багато пробує, але в нас це сприяє тому, що з кадру непідготованих, малоталановитих письменників виходять кінець-кінцем «сатани в бочці». Бо становище в нас таке, що людині, коли вона засвоїть певні принципи, що є офіційні, багато й багато прощається за бездарність і надто багато дається їй прав. Це й є основна причина того, що на літературному полі в нас є тертя, яке гальмує розвиток літератури.
Поставимо питання так: чого вимагати від письменника? Найпримітивніша, найпростіша вимога, грубо її формулюючи, це щоб цікаво було читати, щоб твір був хоч мінімально художній. Така вимога є категорична, і ставити її треба до кожного письменника. А в наших умовах її ставити необов’язково, бо матеріял у нас цінують, коли він відповідає чомусь нишому, тільки не літературним вимогам. А саме — у нас всякий твір, коли він абсолютно й категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний. Користуючись цим, «сатана в бочці», засвоївши на примітивах ідеологію, засипає наше письменство макулатурою і починає захоплювати командні в літературі висоти. Підвищити рівень художніх вимог у нашій літературі — це є перший крок на шляху її розвитку
- Поміркуй, що означають формулювання «сатана в бочці» та «кум мирошник»?
- Чому Підмогильний вдається до порівняння із сонатою?
- На твою думку, чи актуальна на сьогодні така позиція Підмогильного?
Якби сьогодні український культурний простір мав так само багато самовизначених угруповань, поміркуй, які способи самовираження вони знаходили б? Чи були б це теж друковані часописи?
Прочитай статтю Ярини Цимбал «”Літературний ярмарок”: гра як спосіб життя» в межах проєкту про часописи 1920-х «Екземпляри ХХ».
https://chytomo.com/ekzempliary-xx/literaturnyj-iarmarok-hra-iak-sposib-zhyttia/
- Чим був особливий «Літературний ярмарок»?
- У чому робота Івана Сенченка була подібна до роботи Степана Радченка?
- Поміркуй, чи працював би такий формат часопису сьогодні? Обґрунтуй свою думку.
- Обкладинки на суперокладинки до «Літературного ярмарку» створював художник Анатоль Петрицький. Однак часом редакція шукала інші способи оформлення номеру, скажімо, розміщала на обкладинці підписи усіх авторів текстів, що ввійшли у випуск. Пошукай у ній знайомі тобі прізвища. Поміркуй, чим процес створення обкладинки 100 років тому відрізняється від сучасного?
- Постер «Геть від Москви!»: https://www.instagram.com/p/DG0P9KxtK0z/
- Орлик О. Журнальні видання 20—30-х років ХХ століття як джерело дослідження видавничої справи в Україні. Вісник Книжкової палати. 2009. № 6. С. 37—40.
- Фото ВАПЛІТЕ:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8 - Обкладинка «Камо грядеши»:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3243056-mikola-hvilovij-2-revolucijnij-konkistador.html - Обкладинки «Плугу»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%83%D0%B3_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB) - Обкладинка «Гарту»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%82_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB_%D0%92%D0%A3%D0%A1%D0%9F%D0%9F) - Обкладинка «Нової генерації»:
https://uartlib.org/nova-generatsiya/?srsltid=AfmBOoqJ9iNsiRptyIA_lH8mHYCCG47t7m6TOnVEcHiNhQxQvEYhveeX - Обкладинка «ВАПЛІТЕ»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%92%D0%90%D0%9F%D0%9B%D0%86%D0%A2%D0%95_%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B0.png
Урок 8. «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Контекст літературної дискусії 1925-1928 років
- Літературна дискусія 1925-1928 рр.
- Літературні угрупування
- Часописи 1920-х
Прочитай гасло з плакату. Як ти його розумієш?
Чи актуальне його сьогодні?
Чи знаєш ти, кого називають автором цього гасла? В який історичний період воно постало?
Завдання 1.
Прочитай фрагмент роману «Місто» та поміркуй, навіщо потрібні літературні угруповання, які збирають довкола себе однодумців? Чому Степан Радченко налаштований щодо них скептично?
— А мабуть, таки доведеться до якогось угруповання пристати,— сказав Степан.— Погано молодому без підтримки.
Поет скривився.
— З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?
— Правду сказати,— мовив хлопець,— я звик до громадської праці. То в сільбуді був, то в старостаті студентському…
— То вступайте до МОДРу,— роздратовано відповів поет.— Ідіть до Авіохему, Товариства допомоги дітям, калікам, безробітним, але при чому ж тут література?
Він нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива.
— Признаюсь щиро, я не розумію, навіщо ці угруповання існують. Мені тлумачать, а я не розумію. Не можу зрозуміти. Для мене їхнє існування лишається незбагненною і сумною загадкою. Якщо це милиці для кривих письменників, то ноги ж, здається, у нас цілі.
У 1920-ті українське літературне середовище було насичене чималою кількістю літературних організацій.
З одного боку це було повʼязано із загальноєвропейською тенденцією мистецьких угруповань, які збирали довкола себе однодумців щодо певного принципу творення або ж бачення світу. Так, на початку ХХ століття у Франції існувало, скажімо, коло сюрреалістів, чиї художні принципи були окреслені у маніфесті.
Українські митці також обʼєднувалися відповідно до певних спільних поглядів. Наприклад, угруповання «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів) було колом футуристів на чолі з Михайлем Семенком. Бувало й таке, що митці змінювали організації, якщо їхні цінності змінювалися. Так, Микола Бажан перше теж належав до футуристів, але згодом відсторонився від них і став частиною ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) — організації ширшого напрямку, в основі якої була координація української літератури з європейською традицією та здобутками. Її засновником був Микола Хвильовий.
З іншого боку така кількість угруповань була повʼязана із політикою українізації та швидким зростанням кількості писемного населення, яке прибувало у великі міста. Відповідно все більше людей отримали змогу долучитися до письменства. Вони обʼєднувалися, щоб заповнити брак досвіду у письмі та зайняти своє місце у літературному побуті 1920-х. Так на початку 1920-х утворився «Плуг» — спілка селянських письменників. ЇЇ очільником був Сергій Пилипенко, а свою мету вони окреслювати у межах системі цінностей доби: виховання широких мас у дусі пролетарської революції.
Певною опозицією «Плугу» був «Гарт» на чолі з Василем Елланом-Блакитним. Це була група пролетарських письменників, головною умовою до вступу в яку було письмо українською мовою. Після смерті Еллана-Блакитного, у 1925 році, на місці «Гарту» утворилася ВАПЛІТЕ.
Учасники ВАПЛІТЕ. Сидять: Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко.
Стоять: Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський.
Завдання 2.
Пригадай, до якого угруповання належав Валерʼян Підмогильний. Які, на твою думку, були переваги та недоліки невеликої групи літераторів проти більших організацій?
| Переваги | Недоліки |
|---|---|
Крім літературних організацій у 1920-ті було так само чимало часописів: журналів, газет, альманахів. Більшість угруповань мали свої видання, до яких дописували учасники організацій. Редколегії формулювали специфіку видання, давали завдання на певні тексти або ж відбирали найкращі із вже написаних.
Так, футуристи з «Аспанфуту» видавали часопис «Нова генерація», у якому було місце як художнім текстам, так і публіцистичним статтям про культуру. «Гарт», «Плуг» та ВАПЛІТЕ мали однойменні часописи, що друкували текст учасників угруповання.
Завдання 3.
Прочитай фрагмент статті дослідниці Олени Орлик «Журнальні видання 20—30-х років ХХ століття як джерело дослідження видавничої справи в Україні» та дай відповіді на запитання опісля.
У 1928 році розвиток журнальної періодики сягнув своєї найвищої межі. В Україні тоді видавалося 412 її назв, загальним тиражем 18 910 примірників. Це були журнали з найрізноманітніших питань науки і техніки, освіти і культури, літератури та історії, сільського господарства та медицини для різних категорій читачів, враховуючи їхній соціальний статус, освіту, вік, стать.
<…>
Період від 1924 до 1931 років визначається національною політикою радянської влади, відомою під назвою «українізація». На нього припадає переведення багатьох центральних і місцевих органів на українську мову та збільшення їхньої кількості.
Разом з журналами політико-інформаційного характеру українська преса охопила різноманітні галузі культурного і господарського життя, насамперед літературнонаукового характеру.
До цього ж часу належить народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких видань, як «ВАПЛІТЕ» (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом М. Хвильового, а пізніше, як спадкоємець «ВАПЛІТЕ», — знаменитий «Літературний Ярмарок», літературно-критичний журнал «Критика».
Тогочасні ідеологічні реалії відбивали й інші журнали. Так, з 1923 року в Харкові за редакцією Г. Косинки почав виходити двотижневий кооперативний, літературно-мистецький та популярно-науковий селянський журнал «Нова громада», який визначив своє завдання, як «…боротьбу з темрявою, неуцтвом, кооперативною й загальною нашою некультурністю». У 1932 році він припинив своє існування.
<…>
Журнал «Нова генерація», що виходив у 1927—1930 роках, був одним із найґрунтовніших на той час футуристичних літературно-мистецьких видань і представляв погляди лівої формації мистецтв не тільки з України, СРСР, а й з-за кордону. Журнал виходив щомісяця за редакцією М. Семенка в Державному видавництві України. У ньому висвітлювалися питання теорії і демонструвалася практика лівих течій літератури, кіно, малярства, архітектури, театру тощо, вміщувалися вірші, оповідання, романи, статті (теоретичні, полемічні, критичні), памфлети, репортажі, фейлетони тощо.
<…>
Співробітники «Нової генерації» постійно радили своїм читачам: перш ніж приступати до тексту, прочитати зміст і зауваження редакції. Вони також широко використовували трибуну журналу для зведення рахунків із творчими конкурентами — «Гартом», «Молодняком», «Авангардом» («На смітник революції тих, хто в добу переможного наступу пролетаріяту і загостреної клясової боротьби виступає крикливим “Авангардом” дрібного буржуа і міщанина»)
- Назви соціальні, політичні та культурні причини, чому у 1920-ті було так багато періодичних видань?
- Яку мету ставили перед собою творці часописів? Чи можна сказати, що їх усіх обʼєднувало якесь спільне прагнення?
- Чому редакції різних часописів відкрито конкурували і давали про це знати читацтву?
Завдання 4.
Прочитай ще один фрагмент роману «Місто», в якому Степан Радченко вже працює у ролі секретаря. Що входить у коло його обовʼязків?
За тиждень Степан упорядкував архів і дав лад бібліотеці, пораючись коло неї з якоюсь чуттєвою втіхою, бо любив цю справу, любив книжки, як може їх любити той, хто з них почерпнув не тільки перше знання про світ, а й захоплення ним — для того книжка лишається вічним, мінливим і живим добродієм. Він хотів не тільки читати книжку, але й відчувати її коло себе, тому заздрив на всіх, хто бібліотеку має, і десь потай надіявся мати колись і свою, велику, під стелю, складену з тисяч томів, що серед них він житиме. Взагалі, незважаючи на всі пориви, його ніколи не покидала надія на якесь тихе, лагідне життя серед книжок та друзів, і надію цю він хоронив, як запасну частину на випадок різних невдач, як рятівничий пояс, що на ньому плавати хоч і не дуже зручно, але все-таки краще, ніж тонути.
Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий, хоч серце його шукають, чекають, хочуть із ним розмовляти і звертаються до нього з проханнями. Він був певний у обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором. Він пробував у сфері найрізноманітніших перехресних впливів і виробляв під діянням їх власні думки й погляди на літературу. Навіть не погляди, не викінчену систему теоретичного порядку, а живе ставлення до письменства, потяг до нього й пошану, вміння цікавитись ним і вишукувати в ньому золоті зерна пожитку.
- Чому посада секретаря вимагає не лише професійних навичок, але й майстерності комунікації?
- Яку метафору використав Валерʼян Підмогильний, щоб описати, як він має діяти з літераторами, щоб бути корисним на посаді?
- Зістав реальні культурні контексти 1920-х із тим, як їх описав Валерʼян Підмогильний. Чому літератори часто конфліктували?
серед яких був і «Сатана в бочці»)
Літературна дискусія 1924–28 років — це публічна дискусія про місте та шляхи розвитку української літератури в умовах радянського політичного режиму, та ролі письменника у цьому суспільстві.
Її початком заведено вважати статтю Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”». Вона було написана у відповідь на текст письменника-початківця Григорія Якосенка «Про критику і критиків у літературі», у якому він закликає відкинути критику «сивочолих критиків». Натомість він пропонує зробити оцінювання текстів суспільною роботою, до якою долучатимуться голоси молодих пролетарських письменників.
Микола Хвильовий у своїй статті виступає супроти «червоної графоманії», у якій немає нічого цінного, і, відповідно, відстоює потребу у професійних критиках, які здатні покращити рівень натоді сучасних українських текстів.
До дискусії долучилися «Гарт», «Плуг», «Ланка», а згодом, ВАПЛІТЕ та ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Публічними проявами цієї дискусії стали два диспути, які зібрали довкола себе чималу аудиторію: 24 травня 1925 у Всенародній бібліотеці України в Києві та 21 лютого 1928 року в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові.
Дискусія доволі швидко перестала бути суто літературною, а стала також і політичною, адже йшлося про ідеологічність як художніх текстів, так і критичних рецензій. А також про незалежність української літератури від посередництва російською. На неї відреагував і Сталін, який спершу відправив до Києва 1-го Генерального секретаря ЦК Комуністичної партії України Лазара Кагановича, аби той поспостерігав за перебігом дискусії, а тоді написав йому листа за 26 квітня 1926 року, у якому називає українське культурне середовище відчуженим від всесоюзної громадськості.
Гасло «Геть від Москви! Дайош Європу» сформувалося якраз у процесі дискусії, як підсумок бажання українських літераторів, що були на боці Миколи Хвильового, незалежності української літератури від російського посередництва у діалозі з європейськими культурами.
Завдання 5.
Послухай фрагмент (03:10–08:47) відео «Чому самогубство Хвильового стало трагедією цілого покоління?» на каналі «Шалені авторки», в якому літературознавиці Віра Агеєва та Ольга Погинайко говорять про початок Літературної дискусії 1925–1928 року.
https://www.youtube.com/watch?v=iPQJR7QyaKE&t=175s
- Що означає формулювання «закінчення дискусії позалітературними засобами», яке вжила Віра Агеєва?
- Кого називали «сивочолими олімпійцями»?
- Поміркуй, чому нашу націю можна назвати літературною? Які приклаи наводять у відео?
Завдання 6.
Валерʼян Підмогильний у дискусій представляв «Ланку» та виступав на диспуті у Всенародній бібліотеці України у 1925 році. Прочитай фрагмент його промови та сформулюй, якою була його позиція в дискусії.
Тов. Хвильовий порушив питання про факт, не специфічно літературі притаманний. «Сатана в бочці» з’являється в усіх галузях нашого життя. В галузі адміністративній хай це буде голова Сільради, що своїм урядуванням глушить усяку ініціятиву; в галузі господарчії хай це буде господарник, що використовує своє становище ради власної кешені. Скрізь знайомий «кум-мірошник» є, але треба сказати, що ніде, як у літературі, немає таких сприятних умов, щоб цей «кум» появився. Чого так? До цього призводить специфічне становище літератури, як мистецтва. Ії великий плюс полягає на тому, що вона з мистецтв найзрозуміліша, бо за матеріял вона має слово, яким ми користуймося й у повсякденній мові. Але це становить і мінус її, бо сюди «йдуть пробувати сили» всі, хто тільки хоче. Коли-б який товариш «спробував» написати сонату і сказав-би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався-б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто-б тієї сонати не слухав. Коли-б цей товариш узявся-б малювати, маючи такі здібности до малярства, як багато-хто з наших поетів до поезії, то ніхто не ходив-би дивитись на його картини за те, що вони ідеологічно витримані. А в літературі це просто — пиши, коли вмієш писати взагалі.
Тому в літературу дуже багато йде «пробувати», і оці «багато» творять той грунт, шо з нього виростає «кум-мірошник». Взагалі, це не погано, що багато пробує, але в нас це сприяє тому, що з кадру непідготованих, малоталановитих письменників виходять кінець-кінцем «сатани в бочці». Бо становище в нас таке, що людині, коли вона засвоїть певні принципи, що є офіційні, багато й багато прощається за бездарність і надто багато дається їй прав. Це й є основна причина того, що на літературному полі в нас є тертя, яке гальмує розвиток літератури.
Поставимо питання так: чого вимагати від письменника? Найпримітивніша, найпростіша вимога, грубо її формулюючи, це щоб цікаво було читати, щоб твір був хоч мінімально художній. Така вимога є категорична, і ставити її треба до кожного письменника. А в наших умовах її ставити необов’язково, бо матеріял у нас цінують, коли він відповідає чомусь нишому, тільки не літературним вимогам. А саме — у нас всякий твір, коли він абсолютно й категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний. Користуючись цим, «сатана в бочці», засвоївши на примітивах ідеологію, засипає наше письменство макулатурою і починає захоплювати командні в літературі висоти. Підвищити рівень художніх вимог у нашій літературі — це є перший крок на шляху її розвитку
- Поміркуй, що означають формулювання «сатана в бочці» та «кум мирошник»?
- Чому Підмогильний вдається до порівняння із сонатою?
- На твою думку, чи актуальна на сьогодні така позиція Підмогильного?
Якби сьогодні український культурний простір мав так само багато самовизначених угруповань, поміркуй, які способи самовираження вони знаходили б? Чи були б це теж друковані часописи?
Прочитай статтю Ярини Цимбал «”Літературний ярмарок”: гра як спосіб життя» в межах проєкту про часописи 1920-х «Екземпляри ХХ».
https://chytomo.com/ekzempliary-xx/literaturnyj-iarmarok-hra-iak-sposib-zhyttia/
- Чим був особливий «Літературний ярмарок»?
- У чому робота Івана Сенченка була подібна до роботи Степана Радченка?
- Поміркуй, чи працював би такий формат часопису сьогодні? Обґрунтуй свою думку.
- Обкладинки на суперокладинки до «Літературного ярмарку» створював художник Анатоль Петрицький. Однак часом редакція шукала інші способи оформлення номеру, скажімо, розміщала на обкладинці підписи усіх авторів текстів, що ввійшли у випуск. Пошукай у ній знайомі тобі прізвища. Поміркуй, чим процес створення обкладинки 100 років тому відрізняється від сучасного?
- Постер «Геть від Москви!»: https://www.instagram.com/p/DG0P9KxtK0z/
- Орлик О. Журнальні видання 20—30-х років ХХ століття як джерело дослідження видавничої справи в Україні. Вісник Книжкової палати. 2009. № 6. С. 37—40.
- Фото ВАПЛІТЕ:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8 - Обкладинка «Камо грядеши»:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3243056-mikola-hvilovij-2-revolucijnij-konkistador.html - Обкладинки «Плугу»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%83%D0%B3_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB) - Обкладинка «Гарту»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%82_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB_%D0%92%D0%A3%D0%A1%D0%9F%D0%9F) - Обкладинка «Нової генерації»:
https://uartlib.org/nova-generatsiya/?srsltid=AfmBOoqJ9iNsiRptyIA_lH8mHYCCG47t7m6TOnVEcHiNhQxQvEYhveeX - Обкладинка «ВАПЛІТЕ»:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%92%D0%90%D0%9F%D0%9B%D0%86%D0%A2%D0%95_%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B0.png
Ділись та обговорюй важливе