Урок 6. Почуття гордості та сорому як складники національної ідентичності
Матеріал
Урок 6. Почуття гордості та сорому як складники національної ідентичності
- Почуття гідності та сорому
- Рідна мова
- 5-8 розділи роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля»
Коли наші олімпійці виборюють золоті медалі, ми страшенно пишаємося, що вони представляють нашу країну. Ми тішимося, коли іноземці дивують, як складно танцювати гопак, рахуємо, скільки памʼятників Тарасу Шевченку стоїть в різних країнах світу, і відстоюємо, щоб поряд із Казимиром Малевичем стояло уточнення «український» художник. Чому?
Бо усі ці люди, вчинки та явища стають причинами, чому ми пишаємося бути частиною цієї культури та історії.
Почуття та емоції є важливим складником національної ідентичності, адже вони перетворюють спільноту, яка і так обʼєднана культурно, історично та політично, на великий гурт, натхненний вірою, що вони здатні разом долати труднощі. Центральними почуттями для нації є Гордість та Сором. Перше з них якраз і підтримується славетними сторінками історії, перемогами співвітчизників у спорті та працям митців та діячів культури. Ми пишаємося приналежністю до саме такої нації і це дає нам підґрунтя відчувати й власну гідність, поважати себе, зокрема, як частину нації. Недарма, Євромайдан 2013 року отримав врешті назву Революція гідності, адже тоді на рівні із цінностями демократії прав людини відстоювалася і наша національна гідність — сотні тисяч людей не хотіли бути частиною нації, яка обирає шлях назад у зону впливу РФ.
Почуття сорому діє навпаки, але не менш ефективно. Воно виникає якраз тоді, коли уражена гідність: як тих, хто скоїв щось ганебне або протиправне, так і тих, хто став жертвою цих вчинків. У чомусь це схоже на почуття провини, проте є все ж вагома різниця. Провина зорієнтована на дію, яку вчинив колектив: у центрі уваги, що саме було скоєно. Тоді як сором зосереджений на колективній ідентичності, мовляв, ось це накоїли саме ми.
Колективний сором, так само як і колективне відчуття гідності, здатний обʼєднувати спільноту, яка його відчуває. І навпаки, якщо сором за певні вчинки відчувають лише поодинокі люди, це стає приводом поступового розпаду спільноти.
Завдання 1.
Поміркуй про ситуації, коли ти робив/робила щось, за що згодом ставало соромно. Пригадай, в який саме момент прийшло відчуття сорому, чи потрібна була оцінка твого вчинку з боку, щоб усвідомити неправильність зробленого? Заповни трикутник відповідно до пунктів.
- У верхню частину трикутника запиши якийсь із власних вчинків, за який тобі було соромно.
- У другу зверху — якийсь з вчинків, які ви з класом робили і за який тепер соромно.
- У третю зверху — вчинок або бездіяльність громади твого міста, за який багатьом тепер соромно.
- У нижню — вчинок або бездіяльність країни, за що може бути соромно.
Дружня порада вчителю
Мета цього завдання — зрозуміти, що сором настає тоді, коли вчинок вже прорефлексовано: власноруч чи за допомогою погляду з боку. А тому, почуття сорому як таке не є чимось негативним, навпаки — це один з етапів покращення себе, громади чи цілої нації Адже після усвідомлення неправильності якихось вчинків легше рухатися далі і не припускатися їх більше.
Відповіді учнів та учениць можуть бути особистими, тому проговорювати записи на кожному з рівнів можна на нейтральних прикладах.
- Наговорив/ла зайвого рідним, коли був/була роздратованим/ою.
- Насміхалися над однокласником/однокласницею
- Не відстояли забудову скверу
- Російський флот базувався в українських портах за часів незалежності
Завдання 2.
Перечитай фрагмент роману «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової та виконай завдання опісля.
Улітку після 8-го класу ми з Інною Іванівною їздили у нововідкритий Русскій культурний центр у Сімферополі — на річницю від дня народження Пушкіна. Літо, в парку на Куйбишатнику дзвенять дитячі голоси, Інна Іванівна купує нам у кіоску по біляшу («Вони тут такі смачні, завжди свєжайші, хай мама не хвилюється!»), далі ми звертаємо на Фрунзе і крокуємо до входу в Русскій культурний центр охайною доріжкою, повз газони з рівно підстриженою травою. <…> Це стається водномить: від краси того, що я бачу і що відчуваю, мені спирає дихання і накочуються сльози. Я точно памʼятаю сльози, суміш вдячності й ще чогось, що годі описати. Благоговіння? Страх? Я опанувала себе тільки коли занурилася в книжки у тамтешній бібліотеці.
Інна Іванівна з кимось мене знайомить, каже, що я — майбутнє кримської та всієї російської літератури, хтось із тамтешніх працівниць дивиться на мене й відповідає голосом Ренати Літвінової: «Приходьте до нас частіше, Росія вміє розвивати таланти».
Потім ми слухаємо доповіді учасників заходу, більшість із них — про Пушкіна. Але я занадто пересичена Пушкіним, я стільки чула про його «Бахчисарайський фонтан», і саме цей твір неабияк розчарував мене, бо ще до читання я знала, що Пушкін написав його за легендою про хана з хутряним серцем і закохався хан, і зійшло з його серця хутро, і стало воно голе й беззахисне, наче камінь, і плакав камінь, і після смерті коханої просив хан майстра Омера: «Зроби так, щоб камінь проніс моє горе крізь віки, щоб камінь плакав, як плаче людське серце».
І що?! У Пушкіна ні слова про камʼяне серце! Про головне, що є у цій казці!
Тож нехай Пушкін вибачає, нехай хтось інший його шанує, хто не читав у дитинстві легенди Криму, кому байдужий образ хана з кам’яним серцем, з якого точаться сльози…. <…>
Тож нехай Пушкін вибачає, нехай хтось інший його шанує, хто не читав у дитинстві легенди Криму, кому байдужий образ хана з кам’яним серцем, з якого точаться сльози…
1. Подумай, як головна героїня ставить до російської культури? Чи дійсно її ставлення всуціль позитивне?
(З одного боку російська культура для неї культивована, вона захоплена можливостями, які може відкрити перед нею русскій культурний центр, з іншого боку — вона не знаходить із нею емоційного звʼязку)
2. У чому полягає різниця між взаємодією з російською та з кримськотатарською культурою в досвідах?
(Російську культуру вона вивчала з типовою вчителькою, які завченими фразами розповідала про велич російських письменників, які, як ми бачимо з історії про камʼяне серце, не такі вже і величні. Тоді як із кримськотатарською культурою вона познайомилася органічно, ніхто не навʼязував їй її цінність, ба більше вищість над іншими культурами. Звідси і емоційна привʼязка)
3. Яку роль у тексту відіграють російські слова (вони подані курсивом), написані транслітерацією? Яке емоційне забарвлення вони дають тексту?
(Вони надають фразам злегка іронічного настрою, адже абсурдну велич, з якою в цьому розділі подані атрибути російської культури неможливо сприймати серйозно. Тому й свєжайший біляш не такий вже і свіжий, а викладачці не варто довіряти в усьому)
Завдання 3.
Перечитай наступний фрагмент роману та виконай завдання опісля.
1.
Олена Василівна геть інакша. Спокійна, повна гідності і, що зовсім не звично, поваги до свого предмету й до нас, дітей. Вона дивує своїми твердженнями, розповідаючи, що нова українська література від початку творилась як гра, у салонах, між куштуванням наливок і розкурюванням сигар. Дівчата перезираються, хлопці підсміюються.
2.
Мені не подобався екстаз Інни Іванівни, ці сльози і ця валерʼянка. Мене дратував її пафос. Мої однокласники теж глузували з її піднесеного стилю, але я не могла їй пробачити ще одного: суперечки з Ельзарою про рідну мову. . <…>
— Ельзаро, як у такому разі ти можеш називати кримськотатарську рідною мовою? Якщо майже вся література, яку ти читаєш змалечку, — російською, якщо ти говориш 1 пишеш переважно російською. І це ще не все, адже це можна було б робити і в еміграції, — але ти навіть мислиш російською!
— Я не відрізняюсь у цьому від інших кримських татар мого віку, — відповідала Ельзара. — Але ж чомусь 92 % мого народу називають кримськотатарську своєю рідною мовою.
— Якщо називають, то мають нею розмовляти, повинні бути різні словники, книжки, передачі кримськотатарською… Де вони?
— Вибачте, на те, що цього всього немає, є причини… В кримських татар пів століття можливість вживати свою мову була тільки в побуті, адже вони жили на чужині, та й зараз, коли повернулись на Батьківщину, не можуть повноцінно використовувати кримськотатарську, бо всі навколо говорять російською.
3.
Машалла, — сказав дядя Бекір. — Українську треба знати, ми ж в Україні живемо. Але нам, кримським татарам, обовʼязково знати і кримськотатарську, це ж наша мова!
1. Чому Олена Василівна одразу полюбилася головній героїні?
(Вона розповідала про літератури цікаво і не штамповано, і найголовніше, показала учням та ученицям приклад поваги до кримських татар та свого предмета і своєї культури)
2. У чому проявилися найбільші відмінності у стратегіях викладання між Оленою Василівною та Інною Іванівною? Можливо, пригадай для цього інші фрагменти з 4-5 розділів.
(Олена Василівна відкривала українську культуру з нового ракурсу, тоді як Інна Іванівна говорила клішованими фразами про велич кожної постаті, яка часто не прочитувала у їхніх текстах. А ще, уроки Олени Василівни були сповнені поваги та паралелей із сучасною суспільною ситуацією, а не відірвані від реальності, як і Інни Іванівни)
3. Чому розмова Інни Іванівни з Ельзарою стала вододілом для головної героїні, після якого вона вже ніколи не ставилася до вчительки з повагою?
(Головна героїня відчувала сором за позицію Інни Іванівни, яка представляла ту націю, до якої нібито було логічно зараховувати себе героїні. Тому вона прагне відділити себе від думки, яку вона вважає неприйнятною, але яка повсякчас виринає в спільнотах, до яких вона, знову ж, нібито має належати.)
4. Порівняй ставлення до мов Інни Іванівни, Ельзари та дяді Бекіра. У чому найбільша відмінність в їхніх поглядах? Які соціальні ролі відведені російській, українській та кримськотатарській мові у реаліях Криму, описаних в цих розділах?
(Інна Іванівна дивиться на ситуацію панування російської мови імперіалістичним поглядом: її влаштовує, що її мова шляхом політичних репресій голову над іншими мовами, які мають значно більше історичних та політичних прав на цій території. Ельзара враховує всі ті роки репресій, які пережили кримські татари, і розуміє, чому попри це її рідна мова не російська, хоч російська їй досі потрібна, щоб жити в тих умовах. А дядя Бекір розуміє обидва контексти, але й враховує, що державна мова — українська і на це треба зважати і її треба знати.)
Рідною мовою часто називають «першу», тобто ту, якою дитина говорила змалечку в родині або ж у перших соціумах: на дитячому майданчику, у садочку, потім — школі тощо. Проте, є ситуації, коли таке визначення непродуктивне. Скажімо, для українців або кримських татар, що зростали у русифікованих середовищах. Для них мовою щоденної комунікації часто була російська, але культура та історія, до яких вони належали і з якими самі себе співвідносили, були українськими або кримськотатарськими відповідно.
Саме через ці складні обставини, коли політичний устрій диктує вибір мови, якою люди говорять за межами дому та родини, постала потреба подивитися на «рідну мову» з іншого ракурсу: рухатися від культури, в якій ми зростаємо до мови, а не навпаки. Тому, «рідна мова» — це мова культури, в яких виховувалась людина, або ж яку вона опанувала у дорослому віці, відповідно до культури, з якою вона себе співвідносить.
Завдання 4
Прочитай фрагменти роману та дай відповідь на питання опісля.
1.
Ким була я поряд із Борею, з Аліє і Халілом, з Ахтемом? Друзі моїх батьків були переважно інженери, податківці, місцеві чиновники, бо тато працював на цементному заводі, мама у податковій, і я не мала чим особливо хвалитись у цій компанії. Також небагато я могла розповісти про дідусів і бабусь — про пермських узагалі нічого, про кримських — мало. Не могла й не хотіла. Про таке у моїй компанії розповідати було соромно.
2.
Перша реакція — думка: «Невже це можливо? Невже щастя поряд?», друга — «А чи маю я право?», третя — «Нарешті!»…
1. Подумай, чому головна героїня вважає, що вона не гідна бути через своїх друзів? Чого їй бракувало і що було в її друзів?
(Вона не відчувала близькості із російською культурою, яка нібито «її», а тому, закономірно, не могла нею пишатися. Натомість кримськотатарська культура, якою вона захоплюється, також не належала їй. А українську культуру вона лише вчить, отож поки не має достатньо підстав, ані щось вважати її свою, ані щоб розповідати про неї. Хоча, пригадайте, відповідати вона все ж обирає українською)
2. Чому, на твою думку, їй так важливо знову бути частиною родини Мамаєвих?
(Бо кримськотатарська культура захоплює її найбільше і водночас з трьох ідентичностей, які її оточують, на неї вона має якнайменше прав. Тому єдина можливість підійти до культури якнайближче — це бути поряд із Мамаєвими)
Завдання 5.
Перечитай фрагмент із роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» та виконай завданням опісля.
Я, власне, не знаю, що розказати. Але згадую, що в мами останнім часом зʼявилася приятелька — кримська татарка, тьотя Мавіле, яка, втім, рекомендується Мариною. Кілька разів вона навіть заходила до нас додому, і батьки до неї приязні, тільки тато називає її Марина, а мама — то Марина, то Мавіле.
1. Поміркуй, чому Мавіле називалася іншим іменем?
2. Чому, на твою думку, мама головної героїні часом зверталася до Мавіле правильно, а батько — називав лише Мариною. Для цього варто пригадати також інші фрагменти роману, де героїня говорила (або була свідком розмови) із мамою та татом про кримських татар.
(Бо мама виказує більше терпимості та поваги до кримських татар)
Поглянь на наступний фрагмент, де батьки Аліє пояснюють головній героїні, чому Мавіле так робила та виконай завдання опісля.
— Вона казала, що в Узбекистані вчилась у російській школі і там постійно спотворювали її імʼя, не могли запамʼятати. їй просто шкода було свого імені. Вона хотіла його зберегти — тому вирішила перед русскіми називатися русскім іменем.
Подивись фрагмент відео (з 30:06 до 33:06), в якому Маріям Наєм та Алім Алієв та Ілля Гладштейн говорять про вимушене адаптування імен.
Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=uisywhrseEo&t=30s
3. Порівняй їхні (та їхніх батьків) причини та рішення із причинами Мавіле. У чому відмінності?
- Пригадай визначні події української історії, успішних спортсменів та важливих діячів культури, якими ти пишаєшся, і поясни свій вибір.
- Подумай, які події нашої історії викликають у тебе сором? Поділись своєю думкою з однокласниками та однокласницями та поясни, чому саме.
Дружня порада вчителю
Тут можна скласти цілу мапу думок або ж заповнити діаграму. Це дасть візуальне підтвердження, як особиста думка та емоція стає колективною.
Можливо, в учнів та учениць виникнуть труднощі із вчинками, за які соромно, адже про такі речі ми зазвичай дізнаємося пізніше, ніж про приводи для гордості. У такому разі можна поговорити про те, які вчинки першим ділом викликають сором (дії проти загальних прав людини, відмова допомогти «слабшому», допомога загарбнику тощо).
Подивись ще один фрагмент відео з 00:52:43 до 01:03:30 про поєднання ідентичності українця і кримського татарина та стереотипи про кримців, які їх дратують. Що нового ти дізнався/дізналася?
Джерело:
https://www.youtube.com/watch?v=uisywhrseEo&t=30s
- Прочитай 8–12 розділи книжки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
- Левкова Анастасія «За Перекопом є земля». Київ. Лабораторія. 2023. 393 с.: https://www.yakaboo.ua/ua/za-perekopom-e-zemlja.html?gad_source=1&gad_campaignid=20887990244&gbraid=0AAAAADoya-a8Hk797wzSbG42jZbFJA9sZ&gclid=CjwKCAjw4efDBhATEiwAaDBpbtpLkdATttoXSxfi7BBYuFF0tLzpx6tbzObTJm8ot_PbkmLvW-TuXRoClLQQAvD_BwE
- Відео «Як це бути кримським татарином в Україні: стереотипи, оточення й переваги» на каналі «Ukraïner»
https://youtu.be/uisywhrseEo?si=qR0OMna-WpkItBKy - Фото Ярослави Магучіх з Олімпіади-2024:
https://suspilne.media/sport/806125-aroslava-magucih-cempionka-olimpiadi-2024-zi-stribkiv-u-visotu-irina-gerasenko-iz-bronzou/
Урок 6. Почуття гордості та сорому як складники національної ідентичності
- Почуття гідності та сорому
- Рідна мова
- 5-8 розділи роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля»
Коли наші олімпійці виборюють золоті медалі, ми страшенно пишаємося, що вони представляють нашу країну. Ми тішимося, коли іноземці дивують, як складно танцювати гопак, рахуємо, скільки памʼятників Тарасу Шевченку стоїть в різних країнах світу, і відстоюємо, щоб поряд із Казимиром Малевичем стояло уточнення «український» художник. Чому?
Бо усі ці люди, вчинки та явища стають причинами, чому ми пишаємося бути частиною цієї культури та історії.
Почуття та емоції є важливим складником національної ідентичності, адже вони перетворюють спільноту, яка і так обʼєднана культурно, історично та політично, на великий гурт, натхненний вірою, що вони здатні разом долати труднощі. Центральними почуттями для нації є Гордість та Сором. Перше з них якраз і підтримується славетними сторінками історії, перемогами співвітчизників у спорті та працям митців та діячів культури. Ми пишаємося приналежністю до саме такої нації і це дає нам підґрунтя відчувати й власну гідність, поважати себе, зокрема, як частину нації. Недарма, Євромайдан 2013 року отримав врешті назву Революція гідності, адже тоді на рівні із цінностями демократії прав людини відстоювалася і наша національна гідність — сотні тисяч людей не хотіли бути частиною нації, яка обирає шлях назад у зону впливу РФ.
Почуття сорому діє навпаки, але не менш ефективно. Воно виникає якраз тоді, коли уражена гідність: як тих, хто скоїв щось ганебне або протиправне, так і тих, хто став жертвою цих вчинків. У чомусь це схоже на почуття провини, проте є все ж вагома різниця. Провина зорієнтована на дію, яку вчинив колектив: у центрі уваги, що саме було скоєно. Тоді як сором зосереджений на колективній ідентичності, мовляв, ось це накоїли саме ми.
Колективний сором, так само як і колективне відчуття гідності, здатний обʼєднувати спільноту, яка його відчуває. І навпаки, якщо сором за певні вчинки відчувають лише поодинокі люди, це стає приводом поступового розпаду спільноти.
Завдання 1.
Поміркуй про ситуації, коли ти робив/робила щось, за що згодом ставало соромно. Пригадай, в який саме момент прийшло відчуття сорому, чи потрібна була оцінка твого вчинку з боку, щоб усвідомити неправильність зробленого? Заповни трикутник відповідно до пунктів.
- У верхню частину трикутника запиши якийсь із власних вчинків, за який тобі було соромно.
- У другу зверху — якийсь з вчинків, які ви з класом робили і за який тепер соромно.
- У третю зверху — вчинок або бездіяльність громади твого міста, за який багатьом тепер соромно.
- У нижню — вчинок або бездіяльність країни, за що може бути соромно.
Завдання 2.
Перечитай фрагмент роману «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової та виконай завдання опісля.
Улітку після 8-го класу ми з Інною Іванівною їздили у нововідкритий Русскій культурний центр у Сімферополі — на річницю від дня народження Пушкіна. Літо, в парку на Куйбишатнику дзвенять дитячі голоси, Інна Іванівна купує нам у кіоску по біляшу («Вони тут такі смачні, завжди свєжайші, хай мама не хвилюється!»), далі ми звертаємо на Фрунзе і крокуємо до входу в Русскій культурний центр охайною доріжкою, повз газони з рівно підстриженою травою. <…> Це стається водномить: від краси того, що я бачу і що відчуваю, мені спирає дихання і накочуються сльози. Я точно памʼятаю сльози, суміш вдячності й ще чогось, що годі описати. Благоговіння? Страх? Я опанувала себе тільки коли занурилася в книжки у тамтешній бібліотеці.
Інна Іванівна з кимось мене знайомить, каже, що я — майбутнє кримської та всієї російської літератури, хтось із тамтешніх працівниць дивиться на мене й відповідає голосом Ренати Літвінової: «Приходьте до нас частіше, Росія вміє розвивати таланти».
Потім ми слухаємо доповіді учасників заходу, більшість із них — про Пушкіна. Але я занадто пересичена Пушкіним, я стільки чула про його «Бахчисарайський фонтан», і саме цей твір неабияк розчарував мене, бо ще до читання я знала, що Пушкін написав його за легендою про хана з хутряним серцем і закохався хан, і зійшло з його серця хутро, і стало воно голе й беззахисне, наче камінь, і плакав камінь, і після смерті коханої просив хан майстра Омера: «Зроби так, щоб камінь проніс моє горе крізь віки, щоб камінь плакав, як плаче людське серце».
І що?! У Пушкіна ні слова про камʼяне серце! Про головне, що є у цій казці!
Тож нехай Пушкін вибачає, нехай хтось інший його шанує, хто не читав у дитинстві легенди Криму, кому байдужий образ хана з кам’яним серцем, з якого точаться сльози…. <…>
Тож нехай Пушкін вибачає, нехай хтось інший його шанує, хто не читав у дитинстві легенди Криму, кому байдужий образ хана з кам’яним серцем, з якого точаться сльози…
1. Подумай, як головна героїня ставить до російської культури? Чи дійсно її ставлення всуціль позитивне?
2. У чому полягає різниця між взаємодією з російською та з кримськотатарською культурою в досвідах?
3. Яку роль у тексту відіграють російські слова (вони подані курсивом), написані транслітерацією? Яке емоційне забарвлення вони дають тексту?
Завдання 3.
Перечитай наступний фрагмент роману та виконай завдання опісля.
1.
Олена Василівна геть інакша. Спокійна, повна гідності і, що зовсім не звично, поваги до свого предмету й до нас, дітей. Вона дивує своїми твердженнями, розповідаючи, що нова українська література від початку творилась як гра, у салонах, між куштуванням наливок і розкурюванням сигар. Дівчата перезираються, хлопці підсміюються.
2.
Мені не подобався екстаз Інни Іванівни, ці сльози і ця валерʼянка. Мене дратував її пафос. Мої однокласники теж глузували з її піднесеного стилю, але я не могла їй пробачити ще одного: суперечки з Ельзарою про рідну мову. . <…>
— Ельзаро, як у такому разі ти можеш називати кримськотатарську рідною мовою? Якщо майже вся література, яку ти читаєш змалечку, — російською, якщо ти говориш 1 пишеш переважно російською. І це ще не все, адже це можна було б робити і в еміграції, — але ти навіть мислиш російською!
— Я не відрізняюсь у цьому від інших кримських татар мого віку, — відповідала Ельзара. — Але ж чомусь 92 % мого народу називають кримськотатарську своєю рідною мовою.
— Якщо називають, то мають нею розмовляти, повинні бути різні словники, книжки, передачі кримськотатарською… Де вони?
— Вибачте, на те, що цього всього немає, є причини… В кримських татар пів століття можливість вживати свою мову була тільки в побуті, адже вони жили на чужині, та й зараз, коли повернулись на Батьківщину, не можуть повноцінно використовувати кримськотатарську, бо всі навколо говорять російською.
3.
Машалла, — сказав дядя Бекір. — Українську треба знати, ми ж в Україні живемо. Але нам, кримським татарам, обовʼязково знати і кримськотатарську, це ж наша мова!
1. Чому Олена Василівна одразу полюбилася головній героїні?
2. У чому проявилися найбільші відмінності у стратегіях викладання між Оленою Василівною та Інною Іванівною? Можливо, пригадай для цього інші фрагменти з 4-5 розділів.
3. Чому розмова Інни Іванівни з Ельзарою стала вододілом для головної героїні, після якого вона вже ніколи не ставилася до вчительки з повагою?
4. Порівняй ставлення до мов Інни Іванівни, Ельзари та дяді Бекіра. У чому найбільша відмінність в їхніх поглядах? Які соціальні ролі відведені російській, українській та кримськотатарській мові у реаліях Криму, описаних в цих розділах?
Рідною мовою часто називають «першу», тобто ту, якою дитина говорила змалечку в родині або ж у перших соціумах: на дитячому майданчику, у садочку, потім — школі тощо. Проте, є ситуації, коли таке визначення непродуктивне. Скажімо, для українців або кримських татар, що зростали у русифікованих середовищах. Для них мовою щоденної комунікації часто була російська, але культура та історія, до яких вони належали і з якими самі себе співвідносили, були українськими або кримськотатарськими відповідно.
Саме через ці складні обставини, коли політичний устрій диктує вибір мови, якою люди говорять за межами дому та родини, постала потреба подивитися на «рідну мову» з іншого ракурсу: рухатися від культури, в якій ми зростаємо до мови, а не навпаки. Тому, «рідна мова» — це мова культури, в яких виховувалась людина, або ж яку вона опанувала у дорослому віці, відповідно до культури, з якою вона себе співвідносить.
Завдання 4
Прочитай фрагменти роману та дай відповідь на питання опісля.
1.
Ким була я поряд із Борею, з Аліє і Халілом, з Ахтемом? Друзі моїх батьків були переважно інженери, податківці, місцеві чиновники, бо тато працював на цементному заводі, мама у податковій, і я не мала чим особливо хвалитись у цій компанії. Також небагато я могла розповісти про дідусів і бабусь — про пермських узагалі нічого, про кримських — мало. Не могла й не хотіла. Про таке у моїй компанії розповідати було соромно.
2.
Перша реакція — думка: «Невже це можливо? Невже щастя поряд?», друга — «А чи маю я право?», третя — «Нарешті!»…
1. Подумай, чому головна героїня вважає, що вона не гідна бути через своїх друзів? Чого їй бракувало і що було в її друзів?
2. Чому, на твою думку, їй так важливо знову бути частиною родини Мамаєвих?
Завдання 5.
Перечитай фрагмент із роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» та виконай завданням опісля.
Я, власне, не знаю, що розказати. Але згадую, що в мами останнім часом зʼявилася приятелька — кримська татарка, тьотя Мавіле, яка, втім, рекомендується Мариною. Кілька разів вона навіть заходила до нас додому, і батьки до неї приязні, тільки тато називає її Марина, а мама — то Марина, то Мавіле.
1. Поміркуй, чому Мавіле називалася іншим іменем?
2. Чому, на твою думку, мама головної героїні часом зверталася до Мавіле правильно, а батько — називав лише Мариною. Для цього варто пригадати також інші фрагменти роману, де героїня говорила (або була свідком розмови) із мамою та татом про кримських татар.
Поглянь на наступний фрагмент, де батьки Аліє пояснюють головній героїні, чому Мавіле так робила та виконай завдання опісля.
— Вона казала, що в Узбекистані вчилась у російській школі і там постійно спотворювали її імʼя, не могли запамʼятати. їй просто шкода було свого імені. Вона хотіла його зберегти — тому вирішила перед русскіми називатися русскім іменем.
Подивись фрагмент відео (з 30:06 до 33:06), в якому Маріям Наєм та Алім Алієв та Ілля Гладштейн говорять про вимушене адаптування імен.
Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=uisywhrseEo&t=30s
3. Порівняй їхні (та їхніх батьків) причини та рішення із причинами Мавіле. У чому відмінності?
- Пригадай визначні події української історії, успішних спортсменів та важливих діячів культури, якими ти пишаєшся, і поясни свій вибір.
- Подумай, які події нашої історії викликають у тебе сором? Поділись своєю думкою з однокласниками та однокласницями та поясни, чому саме.
Подивись ще один фрагмент відео з 00:52:43 до 01:03:30 про поєднання ідентичності українця і кримського татарина та стереотипи про кримців, які їх дратують. Що нового ти дізнався/дізналася?
Джерело:
https://www.youtube.com/watch?v=uisywhrseEo&t=30s
- Прочитай 8–12 розділи книжки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
- Левкова Анастасія «За Перекопом є земля». Київ. Лабораторія. 2023. 393 с.: https://www.yakaboo.ua/ua/za-perekopom-e-zemlja.html?gad_source=1&gad_campaignid=20887990244&gbraid=0AAAAADoya-a8Hk797wzSbG42jZbFJA9sZ&gclid=CjwKCAjw4efDBhATEiwAaDBpbtpLkdATttoXSxfi7BBYuFF0tLzpx6tbzObTJm8ot_PbkmLvW-TuXRoClLQQAvD_BwE
- Відео «Як це бути кримським татарином в Україні: стереотипи, оточення й переваги» на каналі «Ukraïner»
https://youtu.be/uisywhrseEo?si=qR0OMna-WpkItBKy - Фото Ярослави Магучіх з Олімпіади-2024:
https://suspilne.media/sport/806125-aroslava-magucih-cempionka-olimpiadi-2024-zi-stribkiv-u-visotu-irina-gerasenko-iz-bronzou/
Ділись та обговорюй важливе