Урок 9. Роль мови та спогадів у формування національної ідентичності
Матеріал
Урок 9. Роль мови та спогадів у формування національної ідентичності
- Білінгвізм
- Масова двомовність
- 7–11 розділи другої частини роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
Напис на дверях книгарні «Сенс» у Києві
https://chas.news/news/konflikt-cherez-rosiisku-movu-u-kafe-na-cholovika-sklali-adminprotokol
Звертатися до незнайомців українською, навіть якщо у побуті ти (поки) російськомовний/російськомовна, поволі стає суспільним правилом. Так ми не ретравматизуємо тих, хто був у полоні та в окупації, віддаємо шану тим, хто загинув захищаючи, зокрема, українську мову та культуру, відділяємося від спільного мовного поля з росіянами. А якою мовою говорила більшість у твоєму населеному пункті у до початку російської-української війни чи навіть повномасштабного вторгнення? Чи змінилося це сьогодні?
Завдання 1.
Перечитай фрагмент роману «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової та виконай завдання опісля.
У той наш приїзд ми ходили в театр, на виставу «Московіада», і там я вперше почула прізвище Андрухович. Ми натрапили на книгарню, і там я вперше побачила — й купила — книжки цього самого Андруховича, а ще Оксани Забужко. Ми гуляли містом, і воно вражало нас своєю оригінальністю — гля’, гля’, просто на дереві, просто з нього — скульптура — Буратіно, а ще трохи пройти — балерина!.. А там — красивезна брама з химерними візерунками — то це ми знову біля Софії, тільки з іншого боку?
Я захоплювалася містом і глибоко вдихала його свіже повітря, але в той наш приїзд ніяк не могла збагнути, чому Київ говорить російською. Українську ми чули тільки від Зоряни й Назара, і то швидко збагнули, що нею вони спілкуються лише між собою, та ще з рідними по телефону, натомість із зовнішнім світом говорять російською. Ми чули українську лише на виставі в театрі, а ще — від продавчині в книгарні Києво-Могилянської академії, а ще — в метро, коли оголошували станції, і на вокзалі, коли оголошували поїзди.
Може, правий був Боря, коли казав, що це мова купки людей і всі вони тільки й знають балакати про кумів? Я задумалась: а чи говорять українською вдома власники голосів, які оголошують станції метро й поїзди на вокзалі? Може, вдома вони говорять російською? А продавці сувенірів на Андріївському узвозі?
Може, вдома українською, а із зовнішнім світом інакше — як Зоряна й Назар? Як тут усе заплутано… А як говорять письменники, чиї книжки ми купили в книгарні?
1. Які сфери житті у Києві з цього фрагменту обслуговує українська мова?
(Приватне спілкування, культуру (принаймні частково), окремі осередки зі сталими національними цінностями (як книгарня Києво-Могилянської академії, муніципальні оголошення))
2. Чому після цієї поїздки головна героїня передумала переходити на українську в Криму?
(Певною мірою це зневіра, що навіть в столиці української мови дуже мало, а тому її індивідуальний протест у Криму буде недієвий)
А у 2000-х на вулицях багатьох містах України панувала російська. Не тому, що для більшості вона була рідною, а через звичку, витренувану десятиліттями радянського режиму, мовляв, вулиця та й інші громадські простори — це територія, де говорять російською. Так, наприклад, дослідження Тетяни Бурди 2002 року зафіксувало, що російськомовний співрозмовник у 74.8% спричиняв зміну мови діалогу на російську.
Тодішні українські реалії не унікальні, подібне досвіди були і в інших країнах, коли ті виходили зі складу імперій, але імперська культура ще мала відчутний вплив. У такій політичній ситуації утворюються нерівні умови, коли умовно «сильніша» мова колишньої імперії (адже її панування століттями підтримувала політика та економіка імперії) домінує над умовно «слабшою» мовою колонізованого народу. Такі умови спричиняють масову двомовність — перехідний етап, коли носії «слабшої» мови поволі відмовляються від неї, щоб уподібнитися до «сильнішої» культури.
Важливо уточнити, що явище масової двомовності дещо відрізняється від білінгвізму (з англійської, власне, теж двомовність, тільки частіше індивідуальна). Білінгвізм нейтральніше поняття, яке може означати володіння двома рівноправними мовами, скажімо, французькою та німецькою, жодна з яких історично ніколи не панувала над іншою. Тоді як масова (або ж вимушена) двомовність завжди означає рух від «слабшої» мови до «сильнішої». В українському контексті — рух до російської.
Завдання 2.
Подивись фрагмент відео (з 06:48 до кінця) про те, які мільйонам українців навʼязували російську мову протягом століть.
Джерело: https://youtu.be/NRpqxe9Y5Qc?si=IYBglFmC55yM2nTi&t=407
- Якими способами обмежували сфери функціонування української мови?
- Коли сформувався і почав широко вживатися стереотип, що українська — це мова села? Як він потім еволюціонував у 1950-ті?
- У чому проявлялася підступність політики коренізації?
- Якими стереотипами і сьогодні користується Росія у своїй пропаганді? Назви ті, що згадані у відео, а також поміркуйте разом, чи є ще інші, і запишіть на мапу думок.
Завдання 3.
Перечитай фрагменти з роману, що стосуються ролі спогадів в історії
1.
Я неохоче повідомляла Анні Миколаївні про ці фото, посвідчення, мапи — бо вона попросила б узяти їх до музею. Я не почувалась у праві просити в людей їхні реліквії. Та й навіщо? Головне — те, що розказано про ці фото і мапи.
Анна Миколаївна торкалася глечиків і скатертин обережно, ніби гладила по щоці дорогу людину. Вона зворушувалась до сліз, коли бачила черговий килим або рушничок. І байдуже, чи можна це використати в експозиції, — головне, щоб це збереглося, а зберегти це найкраще міг, звичайно, музей.
Чесно кажучи, доти я не знала, що речі можна любити аж так. І я ніколи не зрозуміла, за що їх аж так леліяти. Спершу думала: може, в речах моя викладачка бачить людські історії. Потім збагнула, що в кожній речі вона бачить душу — незалежно від того, хто її в неї вдихнув.
2.
Натомість я збагнула тоді, чому історія така різна — не тільки в підручниках різних епох і країн, а й з уст різних людей, навіть близьких між собою. Бо не інакшим є її прототип, сучасність.
Це сучасність заплутана й суперечлива, із безліччю сліпих і тупих завулків, а з вибитих її вікон росте виноград, а крізь яскраву побілку видніється шерехата цегла — то якої ж ясності, однозначності й однотонності ми хочемо тоді від історії?
3.
Парадокс полягав у тому, що досі, й навіть тут, я ніде і нікому не розповідала про власну родину. Чому? Причина — проста до непристойності: ніхто й ніколи мене про це не питав. Сюди ж мене запросили фасилітаторкою, а не учасницею.
Ба більше, про мою родину не знали ні Аліє, ні Ахтем, ні Боря, ні моя університетська подруга театралка Оля. Це тільки я розпитувала усіх про все, а мене — ніхто ні про що. Чи їм було нецікаво? Чи просто в нас це було не прийнято? Навіть тьотя Айше, яка завше цікавилася моїми справами, ніколи не спитала мене отак руба: а хто були твої дідусь і бабуся? Боялась намацати щось страшне?
1. Чому для головної героїні були такими важливими усні свідчення?
(Головна героїня із дитинства дізнавалася про інші народи через історії, а ще її цікавили історія та культура кримських татар, які вона могла дізнатися переважно з переказів їхніх носіїв)
2. Чому в одних народів більше матеріальних памʼяток, а в інших — усних?
(Таку розкіш, як бережена велика кількість матеріальних памʼяток, не кожен народ міг собі дозволити, адже для цього потрібні більш-менш сталі політичні умови та інституції, які тривалий час оберігають їх. У народів зі складнішою історією, які не мали власної державності та на території яких тривало чимало воєн, мають менше матеріальної спадщини, натомість їхні усні свідчення дуже цінні, адже вони розповідають про ті сторінки історії, які не могли б лишитися у матеріальних свідченнях, бо тоді цього б не допустила політика держави, частиною якої вони вимушено були (спогади про окупацію, депортацію, Голодомор, репресії тощо))
3. У чому найбільша цінність усних свідчень?
(Зазвичай вони стосуються моментів, про які ми не дізнаємося з інших джерел: спогади про кризові досвіди в часи війни, окупації, геноциду, традиції, які характерні для невеличкого регіону або тої групи людей, яких вже лишилося зовсім мало)
4. А у чому їхня небезпека?
(Спогади — це все ж таки субʼєктивне бачення людини. Це геть не означає, що їм не варто довіряти, проте про це варто памʼятати)
5. Чому героїня так переживає, як би до її історії поставилися її друзі?
(Історія її родини ворожа до історії її друзів — кримських татар та українців, через це її беруть сумніви, чи хочуть вони взагалі більше знати про її родину, чи навпаки — бояться її почути. Тому вона й мовчить)
Зазвичай культурну спадщину народу або нації ділять на дві категорії: матеріальну та нематеріальну. Із першою все доволі зрозуміло, до неї зараховують, скажімо, архітектурні будівлі (замки, собори, фортеці), вмісти бібліотек, музейні колекції. Тоді як нематеріальна спадщина — абстрактніша, адже до неї зараховуючи не предмети чи будівлі, а навички, традиції та обряди, що формують культурний звʼязок між поколінням. Наприклад, до переліку культурної спадщини занесено традицію малювання косівської кераміки, а не сам мальований посуд, адже цим промислом займаються не конкретні митці у конкретний проміжок часу, а цілі покоління людей. І у цьому головна цінність цієї традиції.
І хоча друга категорії у першу чергу стосується нематеріального, ми все ж маємо змогу до неї доторкнутися, спробувати на смак, побачити тощо. Спогади ж ще абстрактніші, адже їх ми можемо лише почути чи прочитати і повірити тому баченню ситуації, яким ділиться людина. Водночас спогади — дуже цінні, адже це часто свідчення очевидців страшних і важливих для історії подій, які не можуть бути зафіксовані іншим чином, окрім як в інтервʼю чи розмові.
Завдання 4 .
Поміркуй про приклади матеріальної та нематеріальної спадщини, а також про фізичні речі, які вміщують у себе якнайбільше памʼяті. Впиши у фігуру під номером 1 матеріальні памʼятки, у фігуру 2 — нематеріальну спадщину, а у фігуру 3 — речі, що зберігають памʼять.
Завдання 5.
Ні, не окрема сесія, присвячена родинним історіям, — а розмова за кавою на березі Женевського озера. Ми сиділи на деревʼяних кріслах, і під плюскіт води Йоханна, німкеня зі Штутгарта, розпитувала про мою родину. Вона кивала, часом вигукувала «О, я тебе розумію.».
Ми говорили англійською. Якби російською, українською, кримськотатарською — чи могла б я розповісти їй про діда-гебіста?
— Ти не хочеш подати запит в архіви? — спитала мене Йоханна.
— Його треба подавати в Росію, бо вони переїхали в Крим у 1953 році, до того, як він увійшов до складу УРСР, а доти ніколи не жили в Україні.
Сонце ховалося за горою, я накинула на плечі ковдру, що лежала на третьому — вільному — кріслі. Таку саму я подала Йоханні, вона заперечно хитнула головою. Її лице з невиразними рисами яскріло, під час розмови вона невідривно дивилась на мене, тепер — перед себе, в повітря, наче щось чи когось там бачила. Моя історія стала тепер і її — так, як історії кожного з моїх респондентів ставали моїми. Німкеня Йоханна могла пропустити її крізь себе глибше, ніж англійці або швейцарці.
Недавня історія її батьківщини теж була сповнена каяття.
— Є дослідження, які свідчать, що про минуле воліють мовчати і кати, й жертви, — сказала Йоханна. — Вони ніколи не розповідають про ганебні або страшні події своїм дітям. А діти відчувають, що не варто про це питати. І лише третє покоління — онуки — починають копатися в цих історіях. І говорити.
— Я не певна, що можу про це говорити, — сказала я.
— Але ж ти говориш.
— 3 тобою. Тут, за кордоном. Чужою мені мовою. В Україні не змогла б.
— Це було б небезпечно для тебе?
— Ні, звичайно. Просто не змогла б.
Йоханна кивнула.
В Україні я говорила про це через три роки.
1. Чому головна героїня змогла вперше розповісти свою історію лише іншою мовою?
(Говоріння іншою мовою менш емоційне, міжмовний барʼєр ніби раціоналізує думку і водночас дистанціює від болю, який переживає людина, говорячи про неприємне)
2. Поміркуй, чому саме німкеня стала чудовою співрозмовницею для героїні?
(Бо німці мають схожий досвід дослідження злочинів, скоєних попередніми поколіннями, а тема прийняття та памʼятання цих злочинів — центральна в їхній культурі протягом всього ХХ століття)
3. Подумай, чому героїні було так важко розповісти свою історію?
(Вона звикла себе визначати від зворотного: вона не є етнічною українкою та кримською татаркою, вона не може вважати кримськотатарську культуру своєю, вона не поділяє російські цінності. Але не визнавала навіть самій собі, ким вона є (чи хоче бути). Тому й історію розповісти було важко)
Дружня порада вчителю
У питанні про іншу мову, імовірно, варто дати контекст сьогодення та те, як наші діячі та діячки культури відгукувалися про говоріння про їхні досвіди іншою мовою. Наприклад, Ірина Цілик говорила про іншу мову як про посередницю між травматичною ситуацією і нею самою.
А також нагадати історію про «Ким я є» і «Ким я не є». Головна героїня майстерно навчилася відповідати собі на питання, ким вона не є? А от із самовизначенням у неї були проблеми, бо для цього треба розповісти свою історію, як ми розуміємо, не лише самій собі, а й ще комусь.
- Пошукай власну відповідь на запитання, чому іронічні коментарі Влада дратували та ранили головну героїню, а темний гумор Аліє — ні?
Подивись відео з істориком Сергієм Звілінським про матеріальні памʼятки та усні свідчення з прифронтових територій Запорізької області.
Джерело: https://youtu.be/nrNA5RUEtcc?si=QGcemcJewyepU3E4
Поміркуй, яка вага усних свідчень? І чому їх також необхідно збирати?
1. Прочитай 12–16 розділи другої частини роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
- Левкова Анастасія «За Перекопом є земля». Київ. Лабораторія. 2023. 393 с.: https://www.yakaboo.ua/ua/za-perekopom-e-zemlja.html?gad_source=1&gad_campaignid=20887990244&gbraid=0AAAAADoya-a8Hk797wzSbG42jZbFJA9sZ&gclid=CjwKCAjw4efDBhATEiwAaDBpbtpLkdATttoXSxfi7BBYuFF0tLzpx6tbzObTJm8ot_PbkmLvW-TuXRoClLQQAvD_BwE
- Масенко Л. Мова і суспільство: постколоніальний вимір. Л. Масенко. Київ. КМ Академія, 2004. 164 с.
- Фото напису на дверях книгарні «Сенс»:
https://chas.news/news/konflikt-cherez-rosiisku-movu-u-kafe-na-cholovika-sklali-adminprotokol - Відео «Мовне питання. Як мільйони українців стали російськомовними?» на каналі OLOS-Academy:
https://www.youtube.com/watch?v=NRpqxe9Y5Qc&t=407s - Інтервʼю з істориком Сергієм Звілінським на каналі Суспільне Запоріжжя:
https://www.youtube.com/watch?v=nrNA5RUEtcc - Фото Софії Київської:
https://vechirniy.kyiv.ua/news/73861/ - Фото Петрівського розпису:
https://www.dnipro.libr.dp.ua/Tradytsiyi_ta_suchasnist_petrykivskoho_rozpysu - Історичне фото:
https://localhistory.org.ua/stari-foto/
Урок 9. Роль мови та спогадів у формування національної ідентичності
- Білінгвізм
- Масова двомовність
- 7–11 розділи другої частини роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
Напис на дверях книгарні «Сенс» у Києві
https://chas.news/news/konflikt-cherez-rosiisku-movu-u-kafe-na-cholovika-sklali-adminprotokol
Звертатися до незнайомців українською, навіть якщо у побуті ти (поки) російськомовний/російськомовна, поволі стає суспільним правилом. Так ми не ретравматизуємо тих, хто був у полоні та в окупації, віддаємо шану тим, хто загинув захищаючи, зокрема, українську мову та культуру, відділяємося від спільного мовного поля з росіянами. А якою мовою говорила більшість у твоєму населеному пункті у до початку російської-української війни чи навіть повномасштабного вторгнення? Чи змінилося це сьогодні?
Завдання 1.
Перечитай фрагмент роману «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової та виконай завдання опісля.
У той наш приїзд ми ходили в театр, на виставу «Московіада», і там я вперше почула прізвище Андрухович. Ми натрапили на книгарню, і там я вперше побачила — й купила — книжки цього самого Андруховича, а ще Оксани Забужко. Ми гуляли містом, і воно вражало нас своєю оригінальністю — гля’, гля’, просто на дереві, просто з нього — скульптура — Буратіно, а ще трохи пройти — балерина!.. А там — красивезна брама з химерними візерунками — то це ми знову біля Софії, тільки з іншого боку?
Я захоплювалася містом і глибоко вдихала його свіже повітря, але в той наш приїзд ніяк не могла збагнути, чому Київ говорить російською. Українську ми чули тільки від Зоряни й Назара, і то швидко збагнули, що нею вони спілкуються лише між собою, та ще з рідними по телефону, натомість із зовнішнім світом говорять російською. Ми чули українську лише на виставі в театрі, а ще — від продавчині в книгарні Києво-Могилянської академії, а ще — в метро, коли оголошували станції, і на вокзалі, коли оголошували поїзди.
Може, правий був Боря, коли казав, що це мова купки людей і всі вони тільки й знають балакати про кумів? Я задумалась: а чи говорять українською вдома власники голосів, які оголошують станції метро й поїзди на вокзалі? Може, вдома вони говорять російською? А продавці сувенірів на Андріївському узвозі?
Може, вдома українською, а із зовнішнім світом інакше — як Зоряна й Назар? Як тут усе заплутано… А як говорять письменники, чиї книжки ми купили в книгарні?
1. Які сфери житті у Києві з цього фрагменту обслуговує українська мова?
2. Чому після цієї поїздки головна героїня передумала переходити на українську в Криму?
А у 2000-х на вулицях багатьох містах України панувала російська. Не тому, що для більшості вона була рідною, а через звичку, витренувану десятиліттями радянського режиму, мовляв, вулиця та й інші громадські простори — це територія, де говорять російською. Так, наприклад, дослідження Тетяни Бурди 2002 року зафіксувало, що російськомовний співрозмовник у 74.8% спричиняв зміну мови діалогу на російську.
Тодішні українські реалії не унікальні, подібне досвіди були і в інших країнах, коли ті виходили зі складу імперій, але імперська культура ще мала відчутний вплив. У такій політичній ситуації утворюються нерівні умови, коли умовно «сильніша» мова колишньої імперії (адже її панування століттями підтримувала політика та економіка імперії) домінує над умовно «слабшою» мовою колонізованого народу. Такі умови спричиняють масову двомовність — перехідний етап, коли носії «слабшої» мови поволі відмовляються від неї, щоб уподібнитися до «сильнішої» культури.
Важливо уточнити, що явище масової двомовності дещо відрізняється від білінгвізму (з англійської, власне, теж двомовність, тільки частіше індивідуальна). Білінгвізм нейтральніше поняття, яке може означати володіння двома рівноправними мовами, скажімо, французькою та німецькою, жодна з яких історично ніколи не панувала над іншою. Тоді як масова (або ж вимушена) двомовність завжди означає рух від «слабшої» мови до «сильнішої». В українському контексті — рух до російської.
Завдання 2.
Подивись фрагмент відео (з 06:48 до кінця) про те, які мільйонам українців навʼязували російську мову протягом століть.
Джерело: https://youtu.be/NRpqxe9Y5Qc?si=IYBglFmC55yM2nTi&t=407
- Якими способами обмежували сфери функціонування української мови?
- Коли сформувався і почав широко вживатися стереотип, що українська — це мова села? Як він потім еволюціонував у 1950-ті?
- У чому проявлялася підступність політики коренізації?
- Якими стереотипами і сьогодні користується Росія у своїй пропаганді? Назви ті, що згадані у відео, а також поміркуйте разом, чи є ще інші, і запишіть на мапу думок.
Завдання 3.
Перечитай фрагменти з роману, що стосуються ролі спогадів в історії
1.
Я неохоче повідомляла Анні Миколаївні про ці фото, посвідчення, мапи — бо вона попросила б узяти їх до музею. Я не почувалась у праві просити в людей їхні реліквії. Та й навіщо? Головне — те, що розказано про ці фото і мапи.
Анна Миколаївна торкалася глечиків і скатертин обережно, ніби гладила по щоці дорогу людину. Вона зворушувалась до сліз, коли бачила черговий килим або рушничок. І байдуже, чи можна це використати в експозиції, — головне, щоб це збереглося, а зберегти це найкраще міг, звичайно, музей.
Чесно кажучи, доти я не знала, що речі можна любити аж так. І я ніколи не зрозуміла, за що їх аж так леліяти. Спершу думала: може, в речах моя викладачка бачить людські історії. Потім збагнула, що в кожній речі вона бачить душу — незалежно від того, хто її в неї вдихнув.
2.
Натомість я збагнула тоді, чому історія така різна — не тільки в підручниках різних епох і країн, а й з уст різних людей, навіть близьких між собою. Бо не інакшим є її прототип, сучасність.
Це сучасність заплутана й суперечлива, із безліччю сліпих і тупих завулків, а з вибитих її вікон росте виноград, а крізь яскраву побілку видніється шерехата цегла — то якої ж ясності, однозначності й однотонності ми хочемо тоді від історії?
3.
Парадокс полягав у тому, що досі, й навіть тут, я ніде і нікому не розповідала про власну родину. Чому? Причина — проста до непристойності: ніхто й ніколи мене про це не питав. Сюди ж мене запросили фасилітаторкою, а не учасницею.
Ба більше, про мою родину не знали ні Аліє, ні Ахтем, ні Боря, ні моя університетська подруга театралка Оля. Це тільки я розпитувала усіх про все, а мене — ніхто ні про що. Чи їм було нецікаво? Чи просто в нас це було не прийнято? Навіть тьотя Айше, яка завше цікавилася моїми справами, ніколи не спитала мене отак руба: а хто були твої дідусь і бабуся? Боялась намацати щось страшне?
1. Чому для головної героїні були такими важливими усні свідчення?
2. Чому в одних народів більше матеріальних памʼяток, а в інших — усних?
3. У чому найбільша цінність усних свідчень?
4. А у чому їхня небезпека?
5. Чому героїня так переживає, як би до її історії поставилися її друзі?
Зазвичай культурну спадщину народу або нації ділять на дві категорії: матеріальну та нематеріальну. Із першою все доволі зрозуміло, до неї зараховують, скажімо, архітектурні будівлі (замки, собори, фортеці), вмісти бібліотек, музейні колекції. Тоді як нематеріальна спадщина — абстрактніша, адже до неї зараховуючи не предмети чи будівлі, а навички, традиції та обряди, що формують культурний звʼязок між поколінням. Наприклад, до переліку культурної спадщини занесено традицію малювання косівської кераміки, а не сам мальований посуд, адже цим промислом займаються не конкретні митці у конкретний проміжок часу, а цілі покоління людей. І у цьому головна цінність цієї традиції.
І хоча друга категорії у першу чергу стосується нематеріального, ми все ж маємо змогу до неї доторкнутися, спробувати на смак, побачити тощо. Спогади ж ще абстрактніші, адже їх ми можемо лише почути чи прочитати і повірити тому баченню ситуації, яким ділиться людина. Водночас спогади — дуже цінні, адже це часто свідчення очевидців страшних і важливих для історії подій, які не можуть бути зафіксовані іншим чином, окрім як в інтервʼю чи розмові.
Завдання 4 .
Поміркуй про приклади матеріальної та нематеріальної спадщини, а також про фізичні речі, які вміщують у себе якнайбільше памʼяті. Впиши у фігуру під номером 1 матеріальні памʼятки, у фігуру 2 — нематеріальну спадщину, а у фігуру 3 — речі, що зберігають памʼять.
Завдання 5.
Ні, не окрема сесія, присвячена родинним історіям, — а розмова за кавою на березі Женевського озера. Ми сиділи на деревʼяних кріслах, і під плюскіт води Йоханна, німкеня зі Штутгарта, розпитувала про мою родину. Вона кивала, часом вигукувала «О, я тебе розумію.».
Ми говорили англійською. Якби російською, українською, кримськотатарською — чи могла б я розповісти їй про діда-гебіста?
— Ти не хочеш подати запит в архіви? — спитала мене Йоханна.
— Його треба подавати в Росію, бо вони переїхали в Крим у 1953 році, до того, як він увійшов до складу УРСР, а доти ніколи не жили в Україні.
Сонце ховалося за горою, я накинула на плечі ковдру, що лежала на третьому — вільному — кріслі. Таку саму я подала Йоханні, вона заперечно хитнула головою. Її лице з невиразними рисами яскріло, під час розмови вона невідривно дивилась на мене, тепер — перед себе, в повітря, наче щось чи когось там бачила. Моя історія стала тепер і її — так, як історії кожного з моїх респондентів ставали моїми. Німкеня Йоханна могла пропустити її крізь себе глибше, ніж англійці або швейцарці.
Недавня історія її батьківщини теж була сповнена каяття.
— Є дослідження, які свідчать, що про минуле воліють мовчати і кати, й жертви, — сказала Йоханна. — Вони ніколи не розповідають про ганебні або страшні події своїм дітям. А діти відчувають, що не варто про це питати. І лише третє покоління — онуки — починають копатися в цих історіях. І говорити.
— Я не певна, що можу про це говорити, — сказала я.
— Але ж ти говориш.
— 3 тобою. Тут, за кордоном. Чужою мені мовою. В Україні не змогла б.
— Це було б небезпечно для тебе?
— Ні, звичайно. Просто не змогла б.
Йоханна кивнула.
В Україні я говорила про це через три роки.
1. Чому головна героїня змогла вперше розповісти свою історію лише іншою мовою?
2. Поміркуй, чому саме німкеня стала чудовою співрозмовницею для героїні?
3. Подумай, чому героїні було так важко розповісти свою історію?
- Пошукай власну відповідь на запитання, чому іронічні коментарі Влада дратували та ранили головну героїню, а темний гумор Аліє — ні?
Подивись відео з істориком Сергієм Звілінським про матеріальні памʼятки та усні свідчення з прифронтових територій Запорізької області.
Джерело: https://youtu.be/nrNA5RUEtcc?si=QGcemcJewyepU3E4
Поміркуй, яка вага усних свідчень? І чому їх також необхідно збирати?
1. Прочитай 12–16 розділи другої частини роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля».
- Левкова Анастасія «За Перекопом є земля». Київ. Лабораторія. 2023. 393 с.: https://www.yakaboo.ua/ua/za-perekopom-e-zemlja.html?gad_source=1&gad_campaignid=20887990244&gbraid=0AAAAADoya-a8Hk797wzSbG42jZbFJA9sZ&gclid=CjwKCAjw4efDBhATEiwAaDBpbtpLkdATttoXSxfi7BBYuFF0tLzpx6tbzObTJm8ot_PbkmLvW-TuXRoClLQQAvD_BwE
- Масенко Л. Мова і суспільство: постколоніальний вимір. Л. Масенко. Київ. КМ Академія, 2004. 164 с.
- Фото напису на дверях книгарні «Сенс»:
https://chas.news/news/konflikt-cherez-rosiisku-movu-u-kafe-na-cholovika-sklali-adminprotokol - Відео «Мовне питання. Як мільйони українців стали російськомовними?» на каналі OLOS-Academy:
https://www.youtube.com/watch?v=NRpqxe9Y5Qc&t=407s - Інтервʼю з істориком Сергієм Звілінським на каналі Суспільне Запоріжжя:
https://www.youtube.com/watch?v=nrNA5RUEtcc - Фото Софії Київської:
https://vechirniy.kyiv.ua/news/73861/ - Фото Петрівського розпису:
https://www.dnipro.libr.dp.ua/Tradytsiyi_ta_suchasnist_petrykivskoho_rozpysu - Історичне фото:
https://localhistory.org.ua/stari-foto/
Ділись та обговорюй важливе