Урок 14. Людина і реальність. Знайомство з оповіданням Хуліо Кортасара «Захоплений дім» та його персонажами

Захоплений дім

Нам подобався дім, бо, окрім того, що він був просторий і старовинний (сьогодні, коли старовинні будинки руйнують заради найвигіднішого збуту матеріалів), він зберігав спогади наших предків, діда по батькові, наших батьків і всього нашого дитинства.

Ми призвичаїлись, Ірене і я, перебувати самі в ньому, хоча це і дивно, адже в домі могло вільно жити восьмеро людей. Щоранку, піднявшись о сьомій, ми влаштовували прибирання, і вже близько одинадцятої я залишав на Ірене решту кімнат, а сам йшов на кухню. Обідали опівдні, завжди пунктуально, і більше не мали ніяких справ, хіба крім брудних тарілок. Нам було приємно обідати й думати про дім, величезний і тихий, і про те, як нам удвох вдавалося тримати його в чистоті. Часом ми припускали думку, що саме через нього ми не взяли шлюб ні з ким. Ірене відмовила двом претендентам без особливої причини, а моя Марія Естер померла раніше, ніж ми заручилися. Ми наближалися до сорокарічного віку з невисловленою ідеєю, що наш простий і тихий союз брата й сестри був неминучим завершенням роду, який започаткували наші предки в цьому домі. Ми помремо тут одного дня, дім залишиться на ледачих і невловимих кузенів, які зрівняють його з землею, щоб нажитися на ділянці та цеглі, або краще ми самі, по праву, розвалимо його, поки ще не стало запізно.

Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось; було забавно розглядати в кошику гору скрученої вовни, яка не втрачала форми протягом годин. По суботах я ходив до центру, щоб купити вовни; Ірене довіряла моєму смаку, її влаштовували всі кольори, й мені ніколи не доводилося повертати мотки. Я користався з цих виходів, щоб зробити коло по книгарнях і попитати, — марно, — чи не з’явились якісь новинки французької літератури. Від 1939-го до Арґентини не надходило нічого вартісного.

Але саме про дім мені цікаво говорити, про дім та про Ірене, бо я сам нічим не визначний. Не уявляю, що робила б Ірене без плетення. Може, дехто і перечитує книжки, але повторити готовий пуловер з такою ж легкістю не вийде. Одного дня я виявив внизу комода з камфорового дерева шухляду, заповнену хустками — білими, зеленими, бузковими. Пересипані нафталіном, складені, як у ґалантереї; я так і не наважився запитати Ірене, що вона думала робити з ними. Ми не мусили заробляти на життя, щомісяця нам надходила рента з полів, і наші статки щораз зростали. Але Ірене розважало лише плетення, вона виявляла дивовижну спритність, і в мене минали години за спогляданням її рук, що, наче сріблясті їжаки з голками, снували туди-сюди, і за одним чи двома кошиками на підлозі, де невпинно метушилися клубки. Це було прекрасно.

Як же не згадати планування дому. Їдальня, зала з ґобеленами, бібліотека і три великі спальні розташувались у найвіддаленішій частині, яка виходила на вулицю Родріґеса Пеньї. Лише коридор з масивними дубовими дверима відмежовував цю частину від переднього крила, де були ванна, кухня, наші спальні і центральна living, яка поєднувала спальні з коридором. Входили в дім крізь передпокій, оздоблений майолікою, звідки решітчасті двері вели до living. Тобто коли ви ввійшли до передпокою, відчинили решітку й перемістились у living, ви мали обабіч двері до наших спалень, а навпроти — коридор, який вів до віддаленої частини; просуваючись коридором, минали дубові двері, й далі починалась інша частина дому, або ж ви могли повернути ліворуч точнісінько перед дверима й опинитись у вузькому проході, що вів до кухні та ванної. При відчинених дверях видно було, що дім величезний, коли ж їх зачиняли, він справляв враження квартири, з тих, які будують тепер і в яких так тісно, що не поворухнутися; ми з Ірене завжди жили в цій частині дому й майже ніколи не ходили за дубові двері, тільки щоб прибрати, неймовірно, як хутко меблі припадають пилом. Може, Буенос-Айрес і чисте місто, але це завдяки лише його мешканцям і нічому іншому. Занадто багато піску в повітрі, тільки якийсь шквал — і пил збирається на мармурі консолей та між ромбами серветок з макраме; доводиться добряче попрацювати мітелкою з пір’я, щоб прибрати його, а він висить у повітрі й за мить знову покриває меблі й піаніно.

1 Living (англ.) — вітальня.

Я завжди чітко пам’ятатиму це, бо все відбулося просто і без зайвих сцен. Ірене сиділа за плетенням у своїй спальні, була восьма вечора, і раптом мені спало на думку поставити на вогонь чайничок для мате. Коридором я дійшов до прочинених дубових дверей і вже повертав у прохід на кухню, коли почув шум чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Звук був невиразний і глухий, такий, ніби стілець перекинувся на килим або долетіла приглушена розмова. Також я почув ту саму мить або хвильку пізніше шум у глибині коридору, що вів із тієї частини дому до дверей. Я кинувся до них, поки не стало надто пізно, рвучко захряснув їх і підпер своїм тілом; на щастя, ключ стирчав з нашого боку, і для більшої певності я ще й узяв на великий засув.

Пішов на кухню, скип’ятив води і, коли повернувся з мате на таці, сказав Ірене:

— Мені довелося замкнути двері в коридорі. Захопили дальню частину.

Вона впустила плетення і подивилася на мене серйозними втомленими очима.

— Ти певен? 

Я підтвердив.

— Що ж, — сказала вона, підбираючи спиці, — доведеться нам жити в цій частині.

Я дуже обережно заварював мате, а їй знадобилося трохи часу, щоб повернутися до роботи. Пригадую, вона плела сірий жилет, мені подобався той жилет.

Перші дні здалися нам важкими, тому що в захопленій частині в нас залишилось багато всього, що ми так любили. Мої книжки з французької літератури, наприклад, всі були в бібліотеці. Ірене бракувало кількох серветок і пари пантофель, які зігрівали взимку. Я сумував за своєю люлькою з ялівцю, а Ірене, напевно, згадувала пляшку «Гесперидини» багаторічної витримки.

Часто (але це траплялося лише в перші дні) ми засували якусь шухляду комода і сумно переглядались:

— Ні, це не тут.

І то була ще одна річ із тих, які ми втратили в іншій частині дому.

Але ми мали й переваги. Прибирання спростилося настільки, що, навіть піднявшись дуже пізно, наприклад о пів на десяту, ще до одинадцятої ми вже сиділи склавши руки. Ірене призвичаїлася ходити зі мною на кухню й допомагати мені готувати обід. Ми поміркували й вирішили: поки я готую обід, Ірене лаштує страви, які ми потім з’їмо холодними ввечері. Ми раділи, тому що завжди дратує потреба залишати спальні надвечір і братися за приготування їжі. А тепер нам вистачало стола в спальні Ірене й таці з холодними закусками. Ірене тішилась, що в неї залишалося більше часу на плетення. Я ж почувався трохи пригніченим через книжки, але, щоб не засмучувати сестру, взявся впорядковувати батькову колекцію марок, і це допомагало мені гаяти час. Ми добре розважались, кожен за своїм заняттям, переважно збираючись в спальні Ірене, де було зручніше.

Часом Ірене казала:

— Поглянь-но, яка петля в мене вийшла. Тобі не схоже на конюшину?

А трохи згодом вже я підносив їй до очей паперовий квадратик, щоб вона побачила красу марки з Ейпена і Мальмеді. Нам велося добре, і мало-помалу ми переставали роздумувати. Можна жити й без роздумів.

(Коли Ірене марила вголос, я миттю прокидався. Я ніяк не міг звикнути до цього голосу, схожого на голос статуї або папуги, голосу, що виринає зі снів, а не з горла. Ірене ж казала, що у сні мене так трусило, аж я часом скидав на підлогу ковдру. Наші спальні розділяла living по центру, але вночі чутно було найменший шерех у домі. Ми чули дихання, кашель одне одного, передчували порух руки, що потягнулася до нічника, наше спільне й часте безсоння. Окрім цього, в домі панувала тиша. Вдень простір наповнювався побутовим гамором, металевим тертям спиць, шурхотом від перегортання сторінок альбому для марок. Дубові двері, я це, здається, вже казав, були масивні. В кухні та ванній, які межували із захопленою частиною, ми починали говорити голосніше або Ірене заводила колискових пісень. На кухні досить шуму від фаянсу і скла, тож інші звуки до неї не проникали. Дуже рідко ми дозволяли там запасти тиші, але коли поверталися до спалень й living, дім поринав у спокій та напівтемряву, ми навіть ступали м’якше, щоб не турбувати одне одного. Думаю, саме тому вночі, коли Ірене починала марити вголос, я миттю прокидався.)

Ми б так і повторювали цей сюжет, якби не розв’язка. Ввечері мені завжди хотілось пити, і, перш ніж лягти, я сказав Ірене, що йду на кухню по склянку води. У дверях спальні (вона саме плела) я почув шум на кухні; чи то на кухні, чи то у ванній, бо вигнутий прохід до них приглушав звук. Ірене зауважила, що я різко зупинився, і підійшла до мене, не зронивши ні слова. Ми слухали шуми і чітко розуміли, що вони долинають з цього боку дубових дверей, з кухні і ванни, або з кривого коридорчика, що вів до них, вже майже на нашій частині дому.

Ми навіть не подивились одне на одного. Я стиснув руку Ірене й, не оглядаючись, потягнув її за собою до решітчастих дверей. Шуми за нашими спинами, хоча й досі глухі, лунали чимраз гучніше. Я захряснув решітку, й ми залишились у передпокої. Тепер вже не було чутно нічого.

— Захопили цю частину, — сказала Ірене. 12

Плетення повисло в її руках, нитки тяглися до решітки й зникали за нею. Коли вона побачила, що мотки залишилися з того боку, то випустила плетення, навіть не глянувши на нього.

— Ти мала час взяти якісь речі? — запитав я марно.
— Ні, нічого.

Ми залишились у чому були. Я пригадав про п’ятнадцять тисяч песо в шафі своєї спальні. Та було вже запізно. Оскільки в мене залишився наручний годинник, я зауважив, що була одинадцята вечора. Я обійняв Ірене за талію (здається, вона плакала), і ми вийшли надвір. Мені стало сумно, і, перш ніж піти, я ретельно замкнув вхідні двері й жбурнув ключа в каналізацію. Навряд чи якомусь волоцюзі заманеться лізти грабувати дім цієї пори. Та й дім вже захоплено. 

1. 
Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось.

2.
Герда була трохи не така, як решта, й мала в собі щось дивне, чужинницьке. Вона любила трохи вигадливо зачісувати свої буйні каштанові коси, хоч Зеземі була й невдоволена тим, а дехто вважав за витребеньки її гру на скрипці, — і треба сказати, що в слово “витребеньки” вони вкладали суворий осуд. А проте всі погоджувалися з Тоні, що Герда аристократична дівчина. Все в неї було аристократичне: не по роках розвинена постать, звички, навіть її речі: скажімо, паризьке туалетне приладдя з слонової кістки. Тоні зразу зуміла скласти йому ціну, бо вдома в них також було чимало дрібничок, що їх батьки чи дід з бабою привезли з Парижа й дуже ними дорожили. <…>

Було на що подивитися, коли Томас уперше ввів свою наречену в кімнату з краєвидами, до матері, і пані Елізабет, схиливши набік голову, рушила їй назустріч з розкритими обіймами. Двадцятисемирічна Герда, висока й струнка, ступала по ясному килимі з невимушеною, гордовитою грацією. Важкі темно-руді коси, карі, близько посаджені очі з синюватими тінями під ними, широкі зуби, що блищали в усмішці, рівний великий ніс і напрочуд благородний обрис губ надавали їй особливої, дивної, знадливої і таємничої вроди. Обличчя її було матово-біле і трохи пихате, але вона все ж таки схилила його, коли пані Елізабет схвильовано й ніжно взяла її обома руками за голову й поцілувала в білосніжне, бездоганне чоло. <…>

Герда, чия загадкова, трохи хвороблива врода дивно контрастувала із здорового красою зовиці, зовсім не мала святкового настрою. Мабуть, вона не виспалась. Густий фіалковий колір її сукні дуже своєрідно гармоніював з рудавим відтінком буйних кіс і ще дужче підкреслював матову білість шкіри; синюваті тіні в куточках близько посаджених карих очей здавалися сьогодні ще глибшими й темнішими… Вона холодно підставила свекрусі чоло для поцілунку, з ледь іронічним виразом подала руку панові Перманедеру, а коли пані Грюнліх, побачивши її, ляснула в долоні й голосно вигукнула: “О господи, Гердо, яка ти сьогодні гарна!” — відповіла їй тільки байдужою усмішкою.

Мені щораз більше хотілося заглибитися в царину психології вигаданих мною персонажів, тож переді мною постала низка запитань, які вилились у два романи, бо оповідання ніколи чи майже ніколи не є проблемними: для проблем є романи, які їх ставлять і дуже часто намагаються розвʼязати. Роман є великою битвою, яку письменник веде сам із собою, бо в ньому є цілий світ, цілий всесвіт, в якому обговорюються ключові повороти людської долі, і якщо я вживаю термін «людська доля», то це тому, що саме в цю мить я усвідомив, що не був народжений для того, щоб писати психологічні романи чи психологічні оповідання так, як їх пишуть і, безумовно, пишуть дуже добре. Керувати життєвими обставинами окремих персонажів не приносило мені великого задоволення.

Захоплений дім

Нам подобався дім, бо, окрім того, що він був просторий і старовинний (сьогодні, коли старовинні будинки руйнують заради найвигіднішого збуту матеріалів), він зберігав спогади наших предків, діда по батькові, наших батьків і всього нашого дитинства.

Ми призвичаїлись, Ірене і я, перебувати самі в ньому, хоча це і дивно, адже в домі могло вільно жити восьмеро людей. Щоранку, піднявшись о сьомій, ми влаштовували прибирання, і вже близько одинадцятої я залишав на Ірене решту кімнат, а сам йшов на кухню. Обідали опівдні, завжди пунктуально, і більше не мали ніяких справ, хіба крім брудних тарілок. Нам було приємно обідати й думати про дім, величезний і тихий, і про те, як нам удвох вдавалося тримати його в чистоті. Часом ми припускали думку, що саме через нього ми не взяли шлюб ні з ким. Ірене відмовила двом претендентам без особливої причини, а моя Марія Естер померла раніше, ніж ми заручилися. Ми наближалися до сорокарічного віку з невисловленою ідеєю, що наш простий і тихий союз брата й сестри був неминучим завершенням роду, який започаткували наші предки в цьому домі. Ми помремо тут одного дня, дім залишиться на ледачих і невловимих кузенів, які зрівняють його з землею, щоб нажитися на ділянці та цеглі, або краще ми самі, по праву, розвалимо його, поки ще не стало запізно.

Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось; було забавно розглядати в кошику гору скрученої вовни, яка не втрачала форми протягом годин. По суботах я ходив до центру, щоб купити вовни; Ірене довіряла моєму смаку, її влаштовували всі кольори, й мені ніколи не доводилося повертати мотки. Я користався з цих виходів, щоб зробити коло по книгарнях і попитати, — марно, — чи не з’явились якісь новинки французької літератури. Від 1939-го до Арґентини не надходило нічого вартісного.

Але саме про дім мені цікаво говорити, про дім та про Ірене, бо я сам нічим не визначний. Не уявляю, що робила б Ірене без плетення. Може, дехто і перечитує книжки, але повторити готовий пуловер з такою ж легкістю не вийде. Одного дня я виявив внизу комода з камфорового дерева шухляду, заповнену хустками — білими, зеленими, бузковими. Пересипані нафталіном, складені, як у ґалантереї; я так і не наважився запитати Ірене, що вона думала робити з ними. Ми не мусили заробляти на життя, щомісяця нам надходила рента з полів, і наші статки щораз зростали. Але Ірене розважало лише плетення, вона виявляла дивовижну спритність, і в мене минали години за спогляданням її рук, що, наче сріблясті їжаки з голками, снували туди-сюди, і за одним чи двома кошиками на підлозі, де невпинно метушилися клубки. Це було прекрасно.

Як же не згадати планування дому. Їдальня, зала з ґобеленами, бібліотека і три великі спальні розташувались у найвіддаленішій частині, яка виходила на вулицю Родріґеса Пеньї. Лише коридор з масивними дубовими дверима відмежовував цю частину від переднього крила, де були ванна, кухня, наші спальні і центральна living, яка поєднувала спальні з коридором. Входили в дім крізь передпокій, оздоблений майолікою, звідки решітчасті двері вели до living. Тобто коли ви ввійшли до передпокою, відчинили решітку й перемістились у living, ви мали обабіч двері до наших спалень, а навпроти — коридор, який вів до віддаленої частини; просуваючись коридором, минали дубові двері, й далі починалась інша частина дому, або ж ви могли повернути ліворуч точнісінько перед дверима й опинитись у вузькому проході, що вів до кухні та ванної. При відчинених дверях видно було, що дім величезний, коли ж їх зачиняли, він справляв враження квартири, з тих, які будують тепер і в яких так тісно, що не поворухнутися; ми з Ірене завжди жили в цій частині дому й майже ніколи не ходили за дубові двері, тільки щоб прибрати, неймовірно, як хутко меблі припадають пилом. Може, Буенос-Айрес і чисте місто, але це завдяки лише його мешканцям і нічому іншому. Занадто багато піску в повітрі, тільки якийсь шквал — і пил збирається на мармурі консолей та між ромбами серветок з макраме; доводиться добряче попрацювати мітелкою з пір’я, щоб прибрати його, а він висить у повітрі й за мить знову покриває меблі й піаніно.

1 Living (англ.) — вітальня.

Я завжди чітко пам’ятатиму це, бо все відбулося просто і без зайвих сцен. Ірене сиділа за плетенням у своїй спальні, була восьма вечора, і раптом мені спало на думку поставити на вогонь чайничок для мате. Коридором я дійшов до прочинених дубових дверей і вже повертав у прохід на кухню, коли почув шум чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Звук був невиразний і глухий, такий, ніби стілець перекинувся на килим або долетіла приглушена розмова. Також я почув ту саму мить або хвильку пізніше шум у глибині коридору, що вів із тієї частини дому до дверей. Я кинувся до них, поки не стало надто пізно, рвучко захряснув їх і підпер своїм тілом; на щастя, ключ стирчав з нашого боку, і для більшої певності я ще й узяв на великий засув.

Пішов на кухню, скип’ятив води і, коли повернувся з мате на таці, сказав Ірене:

— Мені довелося замкнути двері в коридорі. Захопили дальню частину.

Вона впустила плетення і подивилася на мене серйозними втомленими очима.

— Ти певен? 

Я підтвердив.

— Що ж, — сказала вона, підбираючи спиці, — доведеться нам жити в цій частині.

Я дуже обережно заварював мате, а їй знадобилося трохи часу, щоб повернутися до роботи. Пригадую, вона плела сірий жилет, мені подобався той жилет.

Перші дні здалися нам важкими, тому що в захопленій частині в нас залишилось багато всього, що ми так любили. Мої книжки з французької літератури, наприклад, всі були в бібліотеці. Ірене бракувало кількох серветок і пари пантофель, які зігрівали взимку. Я сумував за своєю люлькою з ялівцю, а Ірене, напевно, згадувала пляшку «Гесперидини» багаторічної витримки.

Часто (але це траплялося лише в перші дні) ми засували якусь шухляду комода і сумно переглядались:

— Ні, це не тут.

І то була ще одна річ із тих, які ми втратили в іншій частині дому.

Але ми мали й переваги. Прибирання спростилося настільки, що, навіть піднявшись дуже пізно, наприклад о пів на десяту, ще до одинадцятої ми вже сиділи склавши руки. Ірене призвичаїлася ходити зі мною на кухню й допомагати мені готувати обід. Ми поміркували й вирішили: поки я готую обід, Ірене лаштує страви, які ми потім з’їмо холодними ввечері. Ми раділи, тому що завжди дратує потреба залишати спальні надвечір і братися за приготування їжі. А тепер нам вистачало стола в спальні Ірене й таці з холодними закусками. Ірене тішилась, що в неї залишалося більше часу на плетення. Я ж почувався трохи пригніченим через книжки, але, щоб не засмучувати сестру, взявся впорядковувати батькову колекцію марок, і це допомагало мені гаяти час. Ми добре розважались, кожен за своїм заняттям, переважно збираючись в спальні Ірене, де було зручніше.

Часом Ірене казала:

— Поглянь-но, яка петля в мене вийшла. Тобі не схоже на конюшину?

А трохи згодом вже я підносив їй до очей паперовий квадратик, щоб вона побачила красу марки з Ейпена і Мальмеді. Нам велося добре, і мало-помалу ми переставали роздумувати. Можна жити й без роздумів.

(Коли Ірене марила вголос, я миттю прокидався. Я ніяк не міг звикнути до цього голосу, схожого на голос статуї або папуги, голосу, що виринає зі снів, а не з горла. Ірене ж казала, що у сні мене так трусило, аж я часом скидав на підлогу ковдру. Наші спальні розділяла living по центру, але вночі чутно було найменший шерех у домі. Ми чули дихання, кашель одне одного, передчували порух руки, що потягнулася до нічника, наше спільне й часте безсоння. Окрім цього, в домі панувала тиша. Вдень простір наповнювався побутовим гамором, металевим тертям спиць, шурхотом від перегортання сторінок альбому для марок. Дубові двері, я це, здається, вже казав, були масивні. В кухні та ванній, які межували із захопленою частиною, ми починали говорити голосніше або Ірене заводила колискових пісень. На кухні досить шуму від фаянсу і скла, тож інші звуки до неї не проникали. Дуже рідко ми дозволяли там запасти тиші, але коли поверталися до спалень й living, дім поринав у спокій та напівтемряву, ми навіть ступали м’якше, щоб не турбувати одне одного. Думаю, саме тому вночі, коли Ірене починала марити вголос, я миттю прокидався.)

Ми б так і повторювали цей сюжет, якби не розв’язка. Ввечері мені завжди хотілось пити, і, перш ніж лягти, я сказав Ірене, що йду на кухню по склянку води. У дверях спальні (вона саме плела) я почув шум на кухні; чи то на кухні, чи то у ванній, бо вигнутий прохід до них приглушав звук. Ірене зауважила, що я різко зупинився, і підійшла до мене, не зронивши ні слова. Ми слухали шуми і чітко розуміли, що вони долинають з цього боку дубових дверей, з кухні і ванни, або з кривого коридорчика, що вів до них, вже майже на нашій частині дому.

Ми навіть не подивились одне на одного. Я стиснув руку Ірене й, не оглядаючись, потягнув її за собою до решітчастих дверей. Шуми за нашими спинами, хоча й досі глухі, лунали чимраз гучніше. Я захряснув решітку, й ми залишились у передпокої. Тепер вже не було чутно нічого.

— Захопили цю частину, — сказала Ірене. 12

Плетення повисло в її руках, нитки тяглися до решітки й зникали за нею. Коли вона побачила, що мотки залишилися з того боку, то випустила плетення, навіть не глянувши на нього.

— Ти мала час взяти якісь речі? — запитав я марно.
— Ні, нічого.

Ми залишились у чому були. Я пригадав про п’ятнадцять тисяч песо в шафі своєї спальні. Та було вже запізно. Оскільки в мене залишився наручний годинник, я зауважив, що була одинадцята вечора. Я обійняв Ірене за талію (здається, вона плакала), і ми вийшли надвір. Мені стало сумно, і, перш ніж піти, я ретельно замкнув вхідні двері й жбурнув ключа в каналізацію. Навряд чи якомусь волоцюзі заманеться лізти грабувати дім цієї пори. Та й дім вже захоплено. 

1. 
Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось.

2.
Герда була трохи не така, як решта, й мала в собі щось дивне, чужинницьке. Вона любила трохи вигадливо зачісувати свої буйні каштанові коси, хоч Зеземі була й невдоволена тим, а дехто вважав за витребеньки її гру на скрипці, — і треба сказати, що в слово “витребеньки” вони вкладали суворий осуд. А проте всі погоджувалися з Тоні, що Герда аристократична дівчина. Все в неї було аристократичне: не по роках розвинена постать, звички, навіть її речі: скажімо, паризьке туалетне приладдя з слонової кістки. Тоні зразу зуміла скласти йому ціну, бо вдома в них також було чимало дрібничок, що їх батьки чи дід з бабою привезли з Парижа й дуже ними дорожили. <…>

Було на що подивитися, коли Томас уперше ввів свою наречену в кімнату з краєвидами, до матері, і пані Елізабет, схиливши набік голову, рушила їй назустріч з розкритими обіймами. Двадцятисемирічна Герда, висока й струнка, ступала по ясному килимі з невимушеною, гордовитою грацією. Важкі темно-руді коси, карі, близько посаджені очі з синюватими тінями під ними, широкі зуби, що блищали в усмішці, рівний великий ніс і напрочуд благородний обрис губ надавали їй особливої, дивної, знадливої і таємничої вроди. Обличчя її було матово-біле і трохи пихате, але вона все ж таки схилила його, коли пані Елізабет схвильовано й ніжно взяла її обома руками за голову й поцілувала в білосніжне, бездоганне чоло. <…>

Герда, чия загадкова, трохи хвороблива врода дивно контрастувала із здорового красою зовиці, зовсім не мала святкового настрою. Мабуть, вона не виспалась. Густий фіалковий колір її сукні дуже своєрідно гармоніював з рудавим відтінком буйних кіс і ще дужче підкреслював матову білість шкіри; синюваті тіні в куточках близько посаджених карих очей здавалися сьогодні ще глибшими й темнішими… Вона холодно підставила свекрусі чоло для поцілунку, з ледь іронічним виразом подала руку панові Перманедеру, а коли пані Грюнліх, побачивши її, ляснула в долоні й голосно вигукнула: “О господи, Гердо, яка ти сьогодні гарна!” — відповіла їй тільки байдужою усмішкою.

Мені щораз більше хотілося заглибитися в царину психології вигаданих мною персонажів, тож переді мною постала низка запитань, які вилились у два романи, бо оповідання ніколи чи майже ніколи не є проблемними: для проблем є романи, які їх ставлять і дуже часто намагаються розвʼязати. Роман є великою битвою, яку письменник веде сам із собою, бо в ньому є цілий світ, цілий всесвіт, в якому обговорюються ключові повороти людської долі, і якщо я вживаю термін «людська доля», то це тому, що саме в цю мить я усвідомив, що не був народжений для того, щоб писати психологічні романи чи психологічні оповідання так, як їх пишуть і, безумовно, пишуть дуже добре. Керувати життєвими обставинами окремих персонажів не приносило мені великого задоволення.