Урок 15. Людина і реальність. Як читати оповідання і розуміти його

Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось; було забавно розглядати в кошику гору скрученої вовни, яка не втрачала форми протягом годин. По суботах я ходив до центру, щоб купити вовни; Ірене довіряла моєму смаку, її влаштовували всі кольори, й мені ніколи не доводилося повертати мотки. Я користався з цих виходів, щоб зробити коло по книгарнях і попитати, — марно, — чи не з’явились якісь новинки французької літератури. Від 1939-го до Арґентини не надходило нічого вартісного.

Але саме про дім мені цікаво говорити, про дім та про Ірене, бо я сам нічим не визначний. Не уявляю, що робила б Ірене без плетення. Може, дехто і перечитує книжки, але повторити готовий пуловер з такою ж легкістю не вийде. Одного дня я виявив внизу комода з камфорового дерева шухляду, заповнену хустками — білими, зеленими, бузковими. Пересипані нафталіном, складені, як у ґалантереї; я так і не наважився запитати Ірене, що вона думала робити з ними. Ми не мусили заробляти на життя, щомісяця нам надходила рента з полів, і наші статки щораз зростали. Але Ірене розважало лише плетення, вона виявляла дивовижну спритність, і в мене минали години за спогляданням її рук, що, наче сріблясті їжаки з голками, снували туди-сюди, і за одним чи двома кошиками на підлозі, де невпинно метушилися клубки. Це було прекрасно.

Як же не згадати планування дому. Їдальня, зала з ґобеленами, бібліотека і три великі спальні розташувались у найвіддаленішій частині, яка виходила на вулицю Родріґеса Пеньї. Лише коридор з масивними дубовими дверима відмежовував цю частину від переднього крила, де були ванна, кухня, наші спальні і центральна living, яка поєднувала спальні з коридором. Входили в дім крізь передпокій, оздоблений майолікою, звідки решітчасті двері вели до living. Тобто коли ви ввійшли до передпокою, відчинили решітку й перемістились у living, ви мали обабіч двері до наших спалень, а навпроти — коридор, який вів до віддаленої частини; просуваючись коридором, минали дубові двері, й далі починалась інша частина дому, або ж ви могли повернути ліворуч точнісінько перед дверима й опинитись у вузькому проході, що вів до кухні та ванної. При відчинених дверях видно було, що дім величезний, коли ж їх зачиняли, він справляв враження квартири, з тих, які будують тепер і в яких так тісно, що не поворухнутися; ми з Ірене завжди жили в цій частині дому й майже ніколи не ходили за дубові двері, тільки щоб прибрати, неймовірно, як хутко меблі припадають пилом. Може, Буенос-Айрес і чисте місто, але це завдяки лише його мешканцям і нічому іншому. Занадто багато піску в повітрі, тільки якийсь шквал — і пил збирається на мармурі консолей та між ромбами серветок з макраме; доводиться добряче попрацювати мітелкою з пір’я, щоб прибрати його, а він висить у повітрі й за мить знову покриває меблі й піаніно.

У Буенос-Айресі я проживав віддаля, певна річ, перебіг громадянської війни, в якій іспанський народ боровся і захищався від наступу франкізму*, який врешті його придушить. Між 1939-м і 45-м роками я проживав, також в Буенос-Айресі, Другу світову війну. Як ми з моїми друзями проживали ці війни? У першому випадку ми були відданими прибічниками Іспанської республіки, переконаними антифранкістами. У другому — цілком і повністю були на боці союзників і абсолютно проти нацизму. Але в чому виражалися ці позиції: в читанні газет, у добрій поінформованості про те, що діється на фронтах; вони виливалися в дискусії в кавʼярнях, де ми обстоювали наші погляди перед евентуальними антагоністами, можливими супротивниками. Членам маленького гурту, до якого я належав, який своєю чергою був частиною багатьох інших груп, ніколи не спадало на думку, що війна в Іспанії напряму стосується нас — як аргентинців і як індивідів. Нам ніколи не спадало на думку, що Друга світова війна також стосується нас, — попри те, що Аргентина була нейтральною країною. Ми ніколи не здавали собі справи, що місія письменника, який крім того є людиною, не може обмежуватися просто коментарем чи просто симпатією до однієї з  утягнених у протиборство сторін. І саме це, що може бути предметом жорсткої самокритики, на яку я здатен щодо самого себе й усіх мені подібних, значною мірою визначило те, що спершу виходило з-під нашого пера в той час: ми жили у світі, в якому поява значущого роману чи збірки оповідань когось із європейських чи аргентинських авторів мала для нас колосальне значення, у світі, в якому треба було віддати все, що маєш, усі ресурси й усі знання, намагаючись досягти якомога вищого літературного рівня.

Я завжди чітко пам’ятатиму це, бо все відбулося просто і без зайвих сцен. Ірене сиділа за плетенням у своїй спальні, була восьма вечора, і раптом мені спало на думку поставити на вогонь чайничок для мате. Коридором я дійшов до прочинених дубових дверей і вже повертав у прохід на кухню, коли почув шум чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Звук був невиразний і глухий, такий, ніби стілець перекинувся на килим або долетіла приглушена розмова. Також я почув ту саму мить або хвильку пізніше шум у глибині коридору, що вів із тієї частини дому до дверей. Я кинувся до них, поки не стало надто пізно, рвучко захряснув їх і підпер своїм тілом; на щастя, ключ стирчав з нашого боку, і для більшої певності я ще й узяв на великий засув.

Пішов на кухню, скип’ятив води і, коли повернувся з мате на таці, сказав Ірене:

— Мені довелося замкнути двері в коридорі. Захопили дальню частину.

Вона впустила плетення і подивилася на мене серйозними втомленими очима.

— Ти певен? 

Я підтвердив.

— Що ж, — сказала вона, підбираючи спиці, — доведеться нам жити в цій частині.

Я дуже обережно заварював мате, а їй знадобилося трохи часу, щоб повернутися до роботи. Пригадую, вона плела сірий жилет, мені подобався той жилет.

Перші дні здалися нам важкими, тому що в захопленій частині в нас залишилось багато всього, що ми так любили. Мої книжки з французької літератури, наприклад, всі були в бібліотеці. Ірене бракувало кількох серветок і пари пантофель, які зігрівали взимку. Я сумував за своєю люлькою з ялівцю, а Ірене, напевно, згадувала пляшку «Гесперидини» багаторічної витримки.

Часто (але це траплялося лише в перші дні) ми засували якусь шухляду комода і сумно переглядались:

— Ні, це не тут.

І то була ще одна річ із тих, які ми втратилив іншій частині дому.

Але ми мали й переваги. Прибирання спростилося настільки, що, навіть піднявшись дуже пізно, наприклад о пів на десяту, ще до одинадцятої ми вже сиділи склавши руки. Ірене призвичаїлася ходити зі мною на кухню й допомагати мені готувати обід. Ми поміркували й вирішили: поки я готую обід, Ірене лаштує страви, які ми потім з’їмо холодними ввечері. Ми раділи, тому що завжди дратує потреба залишати спальні надвечір і братися за приготування їжі. А тепер нам вистачало стола в спальні Ірене й таці з холодними закусками. Ірене тішилась, що в неї залишалося більше часу на плетення. Я ж почувався трохи пригніченим через книжки, але, щоб не засмучувати сестру, взявся впорядковувати батькову колекцію марок, і це допомагало мені гаяти час. Ми добре розважались, кожен за своїм заняттям, переважно збираючись в спальні Ірене, де було зручніше.

Часом Ірене казала:

— Поглянь-но, яка петля в мене вийшла. Тобі не схоже на конюшину?

А трохи згодом вже я підносив їй до очей паперовий квадратик, щоб вона побачила красу марки з Ейпена і Мальмеді. Нам велося добре, і мало-помалу ми переставали роздумувати. Можна жити й без роздумів.

(Коли Ірене марила вголос, я миттю прокидався. Я ніяк не міг звикнути до цього голосу, схожого на голос статуї або папуги, голосу, що виринає зі снів, а не з горла. Ірене ж казала, що у сні мене так трусило, аж я часом скидав на підлогу ковдру. Наші спальні розділяла living по центру, але вночі чутно було найменший шерех у домі. Ми чули дихання, кашель одне одного, передчували порух руки, що потягнулася до нічника, наше спільне й часте безсоння. Окрім цього, в домі панувала тиша. Вдень простір наповнювався побутовим гамором, металевим тертям спиць, шурхотом від перегортання сторінок альбому для марок. Дубові двері, я це, здається, вже казав, були масивні. В кухні та ванній, які межували із захопленою частиною, ми починали говорити голосніше або Ірене заводила колискових пісень. На кухні досить шуму від фаянсу і скла, тож інші звуки до неї не проникали. Дуже рідко ми дозволяли там запасти тиші, але коли поверталися до спалень й living, дім поринав у спокій та напівтемряву, ми навіть ступали м’якше, щоб не турбувати одне одного. Думаю, саме тому вночі, коли Ірене починала марити вголос, я миттю прокидався.)

Ми б так і повторювали цей сюжет, якби не розв’язка. Ввечері мені завжди хотілось пити, і, перш ніж лягти, я сказав Ірене, що йду на кухню по склянку води. У дверях спальні (вона саме плела) я почув шум на кухні; чи то на кухні, чи то у ванній, бо вигнутий прохід до них приглушав звук. Ірене зауважила, що я різко зупинився, і підійшла до мене, не зронивши ні слова. Ми слухали шуми і чітко розуміли, що вони долинають з цього боку дубових дверей, з кухні і ванни, або з кривого коридорчика, що вів до них, вже майже на нашій частині дому.

Ми навіть не подивились одне на одного. Я стиснув руку Ірене й, не оглядаючись, потягнув її за собою до решітчастих дверей. Шуми за нашими спинами, хоча й досі глухі, лунали чимраз гучніше. Я захряснув решітку, й ми залишились у передпокої. Тепер вже не було чутно нічого.

— Захопили цю частину, — сказала Ірене. 12

Плетення повисло в її руках, нитки тяглися до решітки й зникали за нею. Коли вона побачила, що мотки залишилися з того боку, то випустила плетення, навіть не глянувши на нього.

— Ти мала час взяти якісь речі? — запитав я марно.
— Ні, нічого.

Ми залишились у чому були. Я пригадав про п’ятнадцять тисяч песо в шафі своєї спальні. Та було вже запізно. Оскільки в мене залишився наручний годинник, я зауважив, що була одинадцята вечора. Я обійняв Ірене за талію (здається, вона плакала), і ми вийшли надвір. Мені стало сумно, і, перш ніж піти, я ретельно замкнув вхідні двері й жбурнув ключа в каналізацію. Навряд чи якомусь волоцюзі заманеться лізти грабувати дім цієї пори. Та й дім вже захоплено. 

Ірене була дівчиною, народженою, щоб нікого не турбувати. Окрім ранкових справ, вона проводила решту дня за плетенням на дивані в своїй спальні. Не знаю, чому вона так багато плела, мені здається, жінки плетуть, бо віднайшли в цьому занятті привід нічого не робити. Ірене ж не була такою, вона завжди плела щось потрібне: светри на зиму, шкарпетки для мене, маньянітас і жилети для себе. Бувало, що вона плела жилет, а тоді якоїсь миті розпускала його, бо їй в ньому щось не сподобалось; було забавно розглядати в кошику гору скрученої вовни, яка не втрачала форми протягом годин. По суботах я ходив до центру, щоб купити вовни; Ірене довіряла моєму смаку, її влаштовували всі кольори, й мені ніколи не доводилося повертати мотки. Я користався з цих виходів, щоб зробити коло по книгарнях і попитати, — марно, — чи не з’явились якісь новинки французької літератури. Від 1939-го до Арґентини не надходило нічого вартісного.

Але саме про дім мені цікаво говорити, про дім та про Ірене, бо я сам нічим не визначний. Не уявляю, що робила б Ірене без плетення. Може, дехто і перечитує книжки, але повторити готовий пуловер з такою ж легкістю не вийде. Одного дня я виявив внизу комода з камфорового дерева шухляду, заповнену хустками — білими, зеленими, бузковими. Пересипані нафталіном, складені, як у ґалантереї; я так і не наважився запитати Ірене, що вона думала робити з ними. Ми не мусили заробляти на життя, щомісяця нам надходила рента з полів, і наші статки щораз зростали. Але Ірене розважало лише плетення, вона виявляла дивовижну спритність, і в мене минали години за спогляданням її рук, що, наче сріблясті їжаки з голками, снували туди-сюди, і за одним чи двома кошиками на підлозі, де невпинно метушилися клубки. Це було прекрасно.

Як же не згадати планування дому. Їдальня, зала з ґобеленами, бібліотека і три великі спальні розташувались у найвіддаленішій частині, яка виходила на вулицю Родріґеса Пеньї. Лише коридор з масивними дубовими дверима відмежовував цю частину від переднього крила, де були ванна, кухня, наші спальні і центральна living, яка поєднувала спальні з коридором. Входили в дім крізь передпокій, оздоблений майолікою, звідки решітчасті двері вели до living. Тобто коли ви ввійшли до передпокою, відчинили решітку й перемістились у living, ви мали обабіч двері до наших спалень, а навпроти — коридор, який вів до віддаленої частини; просуваючись коридором, минали дубові двері, й далі починалась інша частина дому, або ж ви могли повернути ліворуч точнісінько перед дверима й опинитись у вузькому проході, що вів до кухні та ванної. При відчинених дверях видно було, що дім величезний, коли ж їх зачиняли, він справляв враження квартири, з тих, які будують тепер і в яких так тісно, що не поворухнутися; ми з Ірене завжди жили в цій частині дому й майже ніколи не ходили за дубові двері, тільки щоб прибрати, неймовірно, як хутко меблі припадають пилом. Може, Буенос-Айрес і чисте місто, але це завдяки лише його мешканцям і нічому іншому. Занадто багато піску в повітрі, тільки якийсь шквал — і пил збирається на мармурі консолей та між ромбами серветок з макраме; доводиться добряче попрацювати мітелкою з пір’я, щоб прибрати його, а він висить у повітрі й за мить знову покриває меблі й піаніно.

У Буенос-Айресі я проживав віддаля, певна річ, перебіг громадянської війни, в якій іспанський народ боровся і захищався від наступу франкізму*, який врешті його придушить. Між 1939-м і 45-м роками я проживав, також в Буенос-Айресі, Другу світову війну. Як ми з моїми друзями проживали ці війни? У першому випадку ми були відданими прибічниками Іспанської республіки, переконаними антифранкістами. У другому — цілком і повністю були на боці союзників і абсолютно проти нацизму. Але в чому виражалися ці позиції: в читанні газет, у добрій поінформованості про те, що діється на фронтах; вони виливалися в дискусії в кавʼярнях, де ми обстоювали наші погляди перед евентуальними антагоністами, можливими супротивниками. Членам маленького гурту, до якого я належав, який своєю чергою був частиною багатьох інших груп, ніколи не спадало на думку, що війна в Іспанії напряму стосується нас — як аргентинців і як індивідів. Нам ніколи не спадало на думку, що Друга світова війна також стосується нас, — попри те, що Аргентина була нейтральною країною. Ми ніколи не здавали собі справи, що місія письменника, який крім того є людиною, не може обмежуватися просто коментарем чи просто симпатією до однієї з  утягнених у протиборство сторін. І саме це, що може бути предметом жорсткої самокритики, на яку я здатен щодо самого себе й усіх мені подібних, значною мірою визначило те, що спершу виходило з-під нашого пера в той час: ми жили у світі, в якому поява значущого роману чи збірки оповідань когось із європейських чи аргентинських авторів мала для нас колосальне значення, у світі, в якому треба було віддати все, що маєш, усі ресурси й усі знання, намагаючись досягти якомога вищого літературного рівня.

Я завжди чітко пам’ятатиму це, бо все відбулося просто і без зайвих сцен. Ірене сиділа за плетенням у своїй спальні, була восьма вечора, і раптом мені спало на думку поставити на вогонь чайничок для мате. Коридором я дійшов до прочинених дубових дверей і вже повертав у прохід на кухню, коли почув шум чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Звук був невиразний і глухий, такий, ніби стілець перекинувся на килим або долетіла приглушена розмова. Також я почув ту саму мить або хвильку пізніше шум у глибині коридору, що вів із тієї частини дому до дверей. Я кинувся до них, поки не стало надто пізно, рвучко захряснув їх і підпер своїм тілом; на щастя, ключ стирчав з нашого боку, і для більшої певності я ще й узяв на великий засув.

Пішов на кухню, скип’ятив води і, коли повернувся з мате на таці, сказав Ірене:

— Мені довелося замкнути двері в коридорі. Захопили дальню частину.

Вона впустила плетення і подивилася на мене серйозними втомленими очима.

— Ти певен? 

Я підтвердив.

— Що ж, — сказала вона, підбираючи спиці, — доведеться нам жити в цій частині.

Я дуже обережно заварював мате, а їй знадобилося трохи часу, щоб повернутися до роботи. Пригадую, вона плела сірий жилет, мені подобався той жилет.

Перші дні здалися нам важкими, тому що в захопленій частині в нас залишилось багато всього, що ми так любили. Мої книжки з французької літератури, наприклад, всі були в бібліотеці. Ірене бракувало кількох серветок і пари пантофель, які зігрівали взимку. Я сумував за своєю люлькою з ялівцю, а Ірене, напевно, згадувала пляшку «Гесперидини» багаторічної витримки.

Часто (але це траплялося лише в перші дні) ми засували якусь шухляду комода і сумно переглядались:

— Ні, це не тут.

І то була ще одна річ із тих, які ми втратилив іншій частині дому.

Але ми мали й переваги. Прибирання спростилося настільки, що, навіть піднявшись дуже пізно, наприклад о пів на десяту, ще до одинадцятої ми вже сиділи склавши руки. Ірене призвичаїлася ходити зі мною на кухню й допомагати мені готувати обід. Ми поміркували й вирішили: поки я готую обід, Ірене лаштує страви, які ми потім з’їмо холодними ввечері. Ми раділи, тому що завжди дратує потреба залишати спальні надвечір і братися за приготування їжі. А тепер нам вистачало стола в спальні Ірене й таці з холодними закусками. Ірене тішилась, що в неї залишалося більше часу на плетення. Я ж почувався трохи пригніченим через книжки, але, щоб не засмучувати сестру, взявся впорядковувати батькову колекцію марок, і це допомагало мені гаяти час. Ми добре розважались, кожен за своїм заняттям, переважно збираючись в спальні Ірене, де було зручніше.

Часом Ірене казала:

— Поглянь-но, яка петля в мене вийшла. Тобі не схоже на конюшину?

А трохи згодом вже я підносив їй до очей паперовий квадратик, щоб вона побачила красу марки з Ейпена і Мальмеді. Нам велося добре, і мало-помалу ми переставали роздумувати. Можна жити й без роздумів.

(Коли Ірене марила вголос, я миттю прокидався. Я ніяк не міг звикнути до цього голосу, схожого на голос статуї або папуги, голосу, що виринає зі снів, а не з горла. Ірене ж казала, що у сні мене так трусило, аж я часом скидав на підлогу ковдру. Наші спальні розділяла living по центру, але вночі чутно було найменший шерех у домі. Ми чули дихання, кашель одне одного, передчували порух руки, що потягнулася до нічника, наше спільне й часте безсоння. Окрім цього, в домі панувала тиша. Вдень простір наповнювався побутовим гамором, металевим тертям спиць, шурхотом від перегортання сторінок альбому для марок. Дубові двері, я це, здається, вже казав, були масивні. В кухні та ванній, які межували із захопленою частиною, ми починали говорити голосніше або Ірене заводила колискових пісень. На кухні досить шуму від фаянсу і скла, тож інші звуки до неї не проникали. Дуже рідко ми дозволяли там запасти тиші, але коли поверталися до спалень й living, дім поринав у спокій та напівтемряву, ми навіть ступали м’якше, щоб не турбувати одне одного. Думаю, саме тому вночі, коли Ірене починала марити вголос, я миттю прокидався.)

Ми б так і повторювали цей сюжет, якби не розв’язка. Ввечері мені завжди хотілось пити, і, перш ніж лягти, я сказав Ірене, що йду на кухню по склянку води. У дверях спальні (вона саме плела) я почув шум на кухні; чи то на кухні, чи то у ванній, бо вигнутий прохід до них приглушав звук. Ірене зауважила, що я різко зупинився, і підійшла до мене, не зронивши ні слова. Ми слухали шуми і чітко розуміли, що вони долинають з цього боку дубових дверей, з кухні і ванни, або з кривого коридорчика, що вів до них, вже майже на нашій частині дому.

Ми навіть не подивились одне на одного. Я стиснув руку Ірене й, не оглядаючись, потягнув її за собою до решітчастих дверей. Шуми за нашими спинами, хоча й досі глухі, лунали чимраз гучніше. Я захряснув решітку, й ми залишились у передпокої. Тепер вже не було чутно нічого.

—Захопили цю частину, — сказала Ірене. 12

Плетення повисло в її руках, нитки тяглися до решітки й зникали за нею. Коли вона побачила, що мотки залишилися з того боку, то випустила плетення, навіть не глянувши на нього.

— Ти мала час взяти якісь речі? — запитав я марно.
— Ні, нічого.

Ми залишились у чому були. Я пригадав про п’ятнадцять тисяч песо в шафі своєї спальні. Та було вже запізно. Оскільки в мене залишився наручний годинник, я зауважив, що була одинадцята вечора. Я обійняв Ірене за талію (здається, вона плакала), і ми вийшли надвір. Мені стало сумно, і, перш ніж піти, я ретельно замкнув вхідні двері й жбурнув ключа в каналізацію. Навряд чи якомусь волоцюзі заманеться лізти грабувати дім цієї пори. Та й дім вже захоплено.