Урок 7. Шістдесятники. Кохання як опора спротиву

Про “Ластів’яче гніздо” шістдесятників

1960 року зірки сходяться особливо вдало: починає діяти Клуб творчої молоді й Світличний з коханою отримує однокімнатну квартиру на Чоколівці. Гостинність подружжя вабила шістдесятників: тут їх завжди чекав не лише новий запис віршів Драча чи Костенко, а й ремонт взуття, стрижка чи просто прихисток. На полицях Івана була ексклюзивна література, унікальність якої межувала з антирадянщиною: 5 номерів журналу «Табор», заснованого Симоном Петлюрою в Польщі, видання 1923 р. «Кобзарі і кобза» Василя Ємеця, а також «Скоропадщина» Святослава Доленги. 

Світличний знайшов гроші ще й на магнітофон «Весна»: 5-кілограмовий апарат він завжди брав на цікаві зустрічі й запрошував достатньо відважних записати свої вірші. Зараз ці касети з голосами Симоненка, Вінграновського, Жиленко, Голобородько, Костенко, Мамайсура й інших є основою аудіоархіву Музею шістдесятництва. 

Квартира Івана була ще й центром самвидаву: обережно визначаючи «своїх», Світличний своїми текстами схиляв до українських ідей тих, хто сумнівався. Дисидентка Світлана Кириченко пригадує своє обурення, коли поет приніс вірш Симоненка «Хай мовчать Америки й Росії…»: «Як це росію й Америку в один ряд ставити!».  На це Іван твердо відповів: “Можна. І навіть треба. Маємо усвідомити: в українців одна батьківщина — Україна, а Батьківщина — самодостатня. Усі інші країни — то лише ближчі або дальші сусіди, кращі чи гірші, друзі або й недруги, але всі вони —  і н ш і, і Росія —  в їхньому ряді. Я радий за Василя, що так чітко висловив цю думку. До неї багатьом ще доростати треба”.

Джерело: Читомо. Яна Кубишкіна. Носій небезпечного знання і опора шістдесятників – Іван Світличний.

Дорогий Дмитре,

ну, от, Тобі вже сімнадцять років. Я й не зогледівся, коли це сталося. Для мене Ти — мов янгол, що спустився з хмарки. Для мами, звичайно, ні: для неї Ти вічний. Не знаю, чи поздоровляти Тебе з цим ювілеєм юності. Зрештою, всяке поздоровлення з днем народження — для мене зрозуміле не зовсім. Які наші заслуги — в тому, що виповнилося 20 чи 40 літ? Такий уже етикет. Може, це — од людського бажання побільшити сферу свят: аби було видніше, світліше, мов од штучних лампіонів.

Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) — свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях — чергова з них. Коли я був у Твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як бог. Приємно, що було таке відчуття. Навіть згадувати — приємно. Хоч згадую — із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш. 

Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може. Але — і не пливи за течією. Будь собою — тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал краси.

Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це. Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій.

Щедре серце — дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити — то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. 

Далі. Хочу, щоб Тобі було приємно — і з людьми, і на самоті, і з однолітками, і зі старими людьми. Хочу, щоб Ти зростав — діаметром своєї душі. Намагайся бачити добре не тільки там, де блищить (спелеологія, Прип’ять, мандри, спорт), а й там, де ніякого блиску (копання землі чи прибирання квартири, заняття наукою і т. ін.). Музику вподобати легше, аніж крутити гайки. Але і те і те — людські заняття. Будь добрий до людей і намагайся віддавати їм більше, ніж брати (ще краще: не бачити різниці між віддаванням і бранням, але це надто складно — на твої літа). Не будь злопам’ятний і мстивий, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу.

Стеж за своїм тілом. Для цього слід займатися делікатним спортом (найкраще — спортивна гімнастика). Вчися зграбно ходити, вчись танцювати. Ходи з мамою в концерти — привчайся до музики — не тільки естрадної, а й класичної, народної.

Не намагайся читати багато: намагайся старанно всотати в себе прочитане. Для цього: не читай дурниць, а — класику. Вчись розуміти поезію, малярство, архітектуру, красу будь-якої роботи і ремесла (вправний шофер, велосипедист, землекоп). Учись гарно їсти, пити, дихати, дивитися, слухати, мріяти, копати, лежати.

А поки що — завдання (Тобі і мамі): перепишіть мені обидва реквієми Рільке в перекладі Пастернака; всі мої сонети до Орфея (їх біля 60), нехай мама докінчить “Пісню блукача“ — німецькою мовою. 

Ось і вже. Не розписуюсь надто, бо й цей лист не знаю, чи пустять. Коли листів од мене нема — не хвилюйтеся. І не виніть мене, що не пишу. Самі ж пишіть частіше — коли б Ви знали, як мені потрібні Ваші листи!

Уклін рідним, друзям.

Цілую маму-Валю,

Тебе, синку, обіймаю.

На все краще!

Сердечне — Василь

3.10.83 р.

Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова – телевізор, футбол, алькоголь? Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не значить, то що ж тоді може значити корабель? І все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллям власного розуму і волі зупинитись перед прірвою?

Щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духа. Вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній все лежить — і спадщина предків, і доля землі – вітчизни людей. 

Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм еством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де в чім недосконала, недобудована і вже зістарена, але вона — единий храм людського духа, і нам її добудовувати, а не будувати на новому місці. 

Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальности як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним — різка альтернатива – бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом мародером.

Про “Ластів’яче гніздо” шістдесятників

1960 року зірки сходяться особливо вдало: починає діяти Клуб творчої молоді й Світличний з коханою отримує однокімнатну квартиру на Чоколівці. Гостинність подружжя вабила шістдесятників: тут їх завжди чекав не лише новий запис віршів Драча чи Костенко, а й ремонт взуття, стрижка чи просто прихисток. На полицях Івана була ексклюзивна література, унікальність якої межувала з антирадянщиною: 5 номерів журналу «Табор», заснованого Симоном Петлюрою в Польщі, видання 1923 р. «Кобзарі і кобза» Василя Ємеця, а також «Скоропадщина» Святослава Доленги. 

Світличний знайшов гроші ще й на магнітофон «Весна»: 5-кілограмовий апарат він завжди брав на цікаві зустрічі й запрошував достатньо відважних записати свої вірші. Зараз ці касети з голосами Симоненка, Вінграновського, Жиленко, Голобородько, Костенко, Мамайсура й інших є основою аудіоархіву Музею шістдесятництва. 

Квартира Івана була ще й центром самвидаву: обережно визначаючи «своїх», Світличний своїми текстами схиляв до українських ідей тих, хто сумнівався. Дисидентка Світлана Кириченко пригадує своє обурення, коли поет приніс вірш Симоненка «Хай мовчать Америки й Росії…»: «Як це росію й Америку в один ряд ставити!».  На це Іван твердо відповів: “Можна. І навіть треба. Маємо усвідомити: в українців одна батьківщина — Україна, а Батьківщина — самодостатня. Усі інші країни — то лише ближчі або дальші сусіди, кращі чи гірші, друзі або й недруги, але всі вони —  і н ш і, і Росія —  в їхньому ряді. Я радий за Василя, що так чітко висловив цю думку. До неї багатьом ще доростати треба”.

Джерело: Читомо. Яна Кубишкіна. Носій небезпечного знання і опора шістдесятників – Іван Світличний.

Дорогий Дмитре,

ну, от, Тобі вже сімнадцять років. Я й не зогледівся, коли це сталося. Для мене Ти — мов янгол, що спустився з хмарки. Для мами, звичайно, ні: для неї Ти вічний. Не знаю, чи поздоровляти Тебе з цим ювілеєм юності. Зрештою, всяке поздоровлення з днем народження — для мене зрозуміле не зовсім. Які наші заслуги — в тому, що виповнилося 20 чи 40 літ? Такий уже етикет. Може, це — од людського бажання побільшити сферу свят: аби було видніше, світліше, мов од штучних лампіонів.

Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) — свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях — чергова з них. Коли я був у Твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як бог. Приємно, що було таке відчуття. Навіть згадувати — приємно. Хоч згадую — із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш. 

Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може. Але — і не пливи за течією. Будь собою — тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал краси.

Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це. Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій.

Щедре серце — дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити — то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. 

Далі. Хочу, щоб Тобі було приємно — і з людьми, і на самоті, і з однолітками, і зі старими людьми. Хочу, щоб Ти зростав — діаметром своєї душі. Намагайся бачити добре не тільки там, де блищить (спелеологія, Прип’ять, мандри, спорт), а й там, де ніякого блиску (копання землі чи прибирання квартири, заняття наукою і т. ін.). Музику вподобати легше, аніж крутити гайки. Але і те і те — людські заняття. Будь добрий до людей і намагайся віддавати їм більше, ніж брати (ще краще: не бачити різниці між віддаванням і бранням, але це надто складно — на твої літа). Не будь злопам’ятний і мстивий, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу.

Стеж за своїм тілом. Для цього слід займатися делікатним спортом (найкраще — спортивна гімнастика). Вчися зграбно ходити, вчись танцювати. Ходи з мамою в концерти — привчайся до музики — не тільки естрадної, а й класичної, народної.

Не намагайся читати багато: намагайся старанно всотати в себе прочитане. Для цього: не читай дурниць, а — класику. Вчись розуміти поезію, малярство, архітектуру, красу будь-якої роботи і ремесла (вправний шофер, велосипедист, землекоп). Учись гарно їсти, пити, дихати, дивитися, слухати, мріяти, копати, лежати.

А поки що — завдання (Тобі і мамі): перепишіть мені обидва реквієми Рільке в перекладі Пастернака; всі мої сонети до Орфея (їх біля 60), нехай мама докінчить “Пісню блукача“ — німецькою мовою. 

Ось і вже. Не розписуюсь надто, бо й цей лист не знаю, чи пустять. Коли листів од мене нема — не хвилюйтеся. І не виніть мене, що не пишу. Самі ж пишіть частіше — коли б Ви знали, як мені потрібні Ваші листи!

Уклін рідним, друзям.

Цілую маму-Валю,

Тебе, синку, обіймаю.

На все краще!

Сердечне — Василь

3.10.83 р.

Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова – телевізор, футбол, алькоголь? Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не значить, то що ж тоді може значити корабель? І все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллям власного розуму і волі зупинитись перед прірвою?

Щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духа. Вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній все лежить — і спадщина предків, і доля землі – вітчизни людей. 

Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм еством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де в чім недосконала, недобудована і вже зістарена, але вона — единий храм людського духа, і нам її добудовувати, а не будувати на новому місці. 

Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальности як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним — різка альтернатива – бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом мародером.