Тема 8. Розділ 7. Постмодернізм і сучасне мистецтво

матеріал 9

Урок 58. Від підпілля до світової сцени: шлях українського мистецтва (урок узагальнення)

Матеріал

Для вчителя

Для учня

Завантажити матеріал (PDF)

Тема 7.3. Сучасне українське мистецтво

Урок 58. Від підпілля до світової сцени: шлях українського мистецтва (урок узагальнення)

Які результати уроку?

самостійно декодує/аналізує, характеризує, узагальнює, систематизує, мистецькі тексти/явища мистецтва, апелює до власних знань і досвіду [12 МИО 1.2.1-1 П]
визначає, пояснює національну специфіку явищ мистецтва культурних регіонів світу та діалогу культур [12 МИО 1.2.1-2 П]
зіставляє мистецькі тексти/образи з різними сферами життєдіяльності людини [12 МИО 1.2.2-1]
співпрацює з іншими у процесі мистецької діяльності на засадах командного співробітництва [12 МИО 2.2.1-1]
виявляє зв’язки між минулим і сучасністю (історичне значення факту), взаємовпливи історичних явищ і процесів, висловлює думку щодо ролі історичних осіб [12 ГІО 1.2.1-1]
виявляє тенденції розвитку суспільства, характерні для певної епохи/періоду [12 ГІО 1.3.2-1]
зіставляє події, явища і процеси української та світової історії; визначає їх взаємовпливи [12 ГІО 4.1.3-2]
прогнозує розвиток історичних і суспільних явищ і процесів [12 ГІО 6.3.1-4]

Учні й учениці навчаться:

бачити логіку еволюції українського мистецтва від контркультури 1960-х до міжнародного визнання 2020-х;
розуміти, як історичні події впливають на художні стратегії;
співвідносити українські мистецькі процеси зі світовими тенденціями, розуміючи специфіку локального досвіду;
формулювати власне бачення майбутніх напрямів розвитку українського мистецтва.

Основні тези для вчительства

1. Контекст

Від підпілля до визнання: шість десятиліть трансформацій

У 1960-х роках українське мистецтво існувало у підпіллі. Художники ризикували свободою за кожен експеримент з формою, за кожне звернення до національної традиції, за кожну спробу відійти від соцреалізму. Шістдесятники Алла Горська та Опанас Заливаха заплатили за свою мистецьку і громадянську позицію: Горська — життям, Заливаха — ув’язненням. Неоавангардисти 1970-1980-х винаходили подвійне кодування — стратегію, коли твір одночасно виглядає як етнографія для влади і як маркер ідентичності для свідомого глядача. Іван Марчук розробляв техніку пльонтання, Борис Михайлов знімав маргіналів радянського суспільства, Карло Звіринський вчив молодь у “підпільній академії”. Вони працювали без галерей, без музеїв, без міжнародних зв’язків, зберігаючи мистецьку свободу у просторі майстерень і приватних колекцій.

У 1990-х усе змінилося радикально. Розпад СРСР приніс абсолютну свободу — але без інфраструктури, без ринку, без звички до такої свободи. Художники експериментували з усім одночасно: постмодерністською іронією, радянською символікою як ready-made, національними міфами, кітчем, провокацією. Олег Тістол естетизував серпи з молотами, позбавляючи їх ідеологічного змісту. Арсен Савадов створював фантасмагоричні образи пострадянської ідентичності. Олександр Ройтбурд деконструював соцреалізм через гомоеротику. Це було мистецтво карнавалу та руїн, іронічного відсторонення від травматичного минулого, пошуку нової мови після великої ідеології, що втратила силу.

У 2000-2010-х роках іронія поступово вичерпується. З’являється потреба говорити серйозно — про ідентичність, пам’ять, травму, соціальну справедливість. Формуються перші справжні інституції: PinchukArtCentre, Мистецький Арсенал, комерційні галереї, незалежні простори. Куратори стають важливими фігурами, що формулюють концепції виставок і створюють контекст для розуміння робіт. Група Р.Е.П. працює на межі мистецтва та активізму. Нікіта Кадан досліджує історію, політику й пам’ять. Жанна Кадирова працює з матеріалом міста як свідком історії. Влада Ралко фіксує стан людини в момент історичного зламу. Українське мистецтво поступово інтегрується у світовий процес через бієнале, резиденції, міжнародні виставки.

Після 2014 року, особливо після 2022-го, українське мистецтво стає голосом країни у стані екзистенційної боротьби. Художники документують війну, працюють з травмою, показують світові реальність, яку важко збагнути з новин. Анатолій Криволап стає найдорожчим українським художником на міжнародних аукціонах. Іван Марчук отримує аудієнцію у Папи Римського. Експонати українського павільйону для Венеційської бієнале евакуюють під обстрілами, але він відкривається вчасно. Світ починає розуміти: українське мистецтво — не екзотика периферії, а органічна частина глобального процесу, яка говорить про універсальні питання з унікальної позиції досвіду країни, що боронить право на існування.

Чому це важливо

Ця еволюція не є лінійним прогресом від «відсталості» до «сучасності». Це складна траєкторія, де кожен етап відповідає на виклики свого часу. Подвійне кодування 1970-х не менш інтелектуальне, ніж концептуалізм 2000-х. Постмодерністська іронія 1990-х не менш важлива, ніж серйозне висловлювання про війну 2020-х. Кожна стратегія виправдана контекстом, кожна створює інструменти для наступного покоління.

Українська специфіка полягає не у відставанні чи наздоганянні Заходу, а у власній траєкторії розвитку, де мистецтво завжди було інструментом культурного опору, збереження ідентичності, критичного осмислення реальності. Від підпільних виставок 1960-х до Венеційської бієнале 2020-х — це історія про те, як мистецтво може бути формою свободи навіть там, де свободи немає, і як локальний досвід може резонувати глобально, не втрачаючи специфіки.

Як це виявляється в мистецтві сьогодні

Сучасне українське мистецтво існує одночасно у кількох вимірах. Воно зберігає пам’ять про підпільний опір, використовує постмодерністські інструменти деконструкції ідеології, говорить серйозно про війну і травму, інтегроване у світові інституції та ринок. Художники працюють з локальною історією мовою, зрозумілою міжнародній аудиторії. Вони створюють роботи, що одночасно документують український досвід і торкаються універсальних питань людського існування. Це мистецтво, яке не вибирає між національним і глобальним, між серйозністю й іронією, між музеєм і активізмом — воно поєднує усе це у складному висловлюванні про реальність, що постійно змінюється.

2. Теорія через практику. Ключові стратегії еволюції українського мистецтва

Від об’єкта до процесу

Одна з найважливіших трансформацій останніх шести десятиліть — зміна розуміння того, чим є мистецький твір. У 1960-х концептуалізм проголошує кризу мистецького об’єкта: ідея стає важливішою за матеріальне втілення. Перформанс і хепенінг переносять мистецтво у дію, подію, досвід «тут і тепер». До 1990-х цей процес радикалізується: мистецтво може існувати як інструкція, документація, архів, дослідження. Партисипативні практики виникають у 1960-х, а в 2000–2010-х стають домінантною стратегією сучасного мистецтва. Група Р.Е.П. організовує акції, де мешканці міста стають співучасниками. Сучасне українське мистецтво часто мислиться не як окремий твір, а як частина ширшої розмови — дослідження, освіти, соціальної практики.

Від іронії до критичної серйозності

Постмодернізм 1990-х використовував іронію як інструмент дистанціювання від травматичного минулого. Олег Тістол перетворював радянську символіку на декоративний орнамент. Арсен Савадов створював фантасмагоричні образи пострадянської реальності. Ця іронія була необхідною — вона дозволяла опанувати травму через гру, уникнути пафосу та моралізування. Але у 2000-х з’являється усвідомлення: іронія може стати способом уникнення відповідальності, втечею від серйозної розмови. Група Р.Е.П., Нікіта Кадан, Влада Ралко переходять до критичної серйозності — здатності говорити про травму, насильство, несправедливість без іронічної дистанції, але й без наївного пафосу. Після 2014 року, особливо після 2022-го, ця серйозність стає домінантною: війну неможливо іронізувати, її можна лише документувати, переживати, осмислювати.

Від локального до глобального

Українське мистецтво 1960-1980-х існувало у відносній ізоляції. Інформація про світові процеси проникала фрагментарно, через каталоги, репродукції, розповіді тих, хто побував за кордоном. Художники винаходили власні версії західних стилів, не маючи доступу до оригіналів. У 1990-х кордони відкриваються, але інфраструктура ще не сформована. У 2000-х з’являються інституції, галереї, резиденції, міжнародні зв’язки. Інтернет робить українське мистецтво видимим для світу. До 2020-х українські митці органічно інтегровані у глобальний процес: вони виставляються за кордоном, їхні роботи купують провідні музеї, вони беруть участь у міжнародних дискусіях. При цьому вони не відмовляються від локальної специфіки, а навпаки — показують, як локальний досвід може резонувати глобально, як історія України говорить про універсальні питання свободи, гідності, опору насильству.

Від цензури до ринку

Радянська система контролювала мистецтво через цензуру та ідеологічний тиск. Художники або підкорялися, або працювали підпільно. Після 1991 року цензура зникає, але з’являється інший тип обмежень — ринкові. Комерційні галереї воліють продавати живопис, а не складні інсталяції, воліють роботи у «впізнаваній манері», а не радикальні експерименти. Це створює нову дилему: як зберегти творчу свободу в умовах ринкового тиску? Некомерційні простори дають можливість експериментувати без комерційних обмежень, але мають власні обмеження — залежність від донорів, політичну заангажованість фінансувальників. Сучасні художники балансують між різними системами підтримки, шукаючи простір для висловлювання, що не обмежений ані ідеологією, ані ринком, ані інституційними правилами.

НАСКРІЗНІ ЛІНІЇ РОЗВИТКУ

Логіка трансформацій: від протесту до інтеграції

Українське мистецтво останніх шести десятиліть можна розглядати як серію відповідей на історичні виклики. Кожен етап створює інструменти, які стануть фундаментом для наступного. Контркультура 1960-х формує розуміння мистецтва як форми протесту та збереження ідентичності. Український неоавангард 1970-1980-х винаходить подвійне кодування — стратегію виживання у тоталітарній системі. Постмодернізм 1990-х дає досвід іронічного переосмислення травматичного минулого. Сучасне мистецтво 2000-2020-х інтегрує всі ці стратегії у складне висловлювання про реальність, що постійно змінюється.

Західний неоавангард 1960-х розвивається у ситуації відносної свободи та економічного достатку. Художники експериментують з формою, відмовляються від традиційних жанрів, критикують споживацьке суспільство. Попарт Енді Воргола працює з образами масової культури через тиражування та іронію. Мінімалізм Дональда Джадда зводить мистецтво до чистої присутності форми у просторі. Концептуалізм Джозефа Кошута проголошує, що ідея важливіша за матеріальне втілення. Перформанс Алана Капроу залучає глядачів до співтворення, стираючи межу між мистецтвом і життям.

Український неоавангард розвивається у принципово інших умовах. Тут немає свободи виставлятися, продавати роботи, спілкуватися з міжнародними колегами. Кожен експеримент — ризик репресій. Але саме цей тиск породжує унікальні стратегії. Подвійне кодування дозволяє говорити про заборонене, не називаючи його прямо. Звернення до народної традиції стає способом зберегти українську ідентичність під тиском русифікації. Іван Марчук винаходить техніку плямування, що нагадує вишивку та іконопис. Борис Михайлов документує радянську реальність у її убогості та абсурдності. Федір Тетянич поєднує архаїчні мотиви з експресивною модерністською мовою. Людмила Семикіна створює монументальні мозаїки з українською символікою. Карло Звіринський організовує підпільну академію, де вчить молодь експериментувати з абстракцією.

Ці художники не лише зберігають мистецьку свободу у несвободі — вони створюють фундамент для майбутнього. Коли у 1990-х зникає цензура, їхній досвід стає основою для нового покоління. Постмодернізм приходить в Україну не як мода на західні стилі, а як продовження власної традиції опору. Олег Тістол, співзасновник групи «Вольова грань національного постеклектизму», естетизує радянську символіку, позбавляючи її ідеологічного змісту через повторення та колір. Арсен Савадов і Георгій Сенченко створюють «Сум Клеопатри» (1987) — велике живописне полотно, що стає маніфестом «Нової української хвилі». Олександр Ройтбурд працює з історією мистецтва як відкритим архівом форм і сюжетів, показуючи, що будь-яка «традиція» залежить від погляду сьогодення.

Пострадянська ідентичність стає центральною темою 1990-х. Що означає бути українцем після 70 років русифікації? Як поєднати радянське минуле, козацький міф, європейські амбіції? Постмодерністська іронія дозволяє уникнути однозначних відповідей, грати з різними ідентичностями одночасно. Радянські символи перетворюються на порожні знаки, які можна наповнювати новими значеннями або залишати порожніми як свідчення абсурду. Виникають сквоти — самовільно зайняті порожні приміщення, що стають центрами альтернативної культури. Формуються групові практики — художники об’єднуються у тимчасові колективи, влаштовують спільні акції, створюють короткочасні спільноти. Куратори з’являються як окрема професія, що формулює концепції виставок і створює контекст для розуміння мистецтва.

Але іронія поступово вичерпується. У 2000-х з’являється покоління, для якого радянське минуле — це історія, а не травма. Вони хочуть говорити про актуальні проблеми сучасності: ідентичність, пам’ять, соціальну справедливість, гендерну нерівність, екологічну кризу. З’являються перші справжні інституції: PinchukArtCentre (2006) показує міжнародне та українське актуальне мистецтво. Мистецький Арсенал (2010) стає національним культурно-мистецьким комплексом. Комерційні галереї формують первинний ринок, купуючи роботи у художників і просуваючи їх колекціонерам. Незалежні простори (Closer, ГогольFest, Docudays) працюють на межі мистецтва, активізму та освіти.

Група Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір), заснована 2004 року під час Помаранчевої революції, працює на перетині мистецтва, дослідження та публічної критики. Вони організовують акції, що залучають мешканців міста до співтворення, розмивають межу між мистецтвом та активізмом. Нікіта Кадан створює проєкти, де історія, політика й пам’ять стають предметом самої роботи. Жанна Кадирова працює з матеріалами міського середовища — кахлем, бетоном, каменем, асфальтом, — перетворюючи звичні речі на носії соціальних і політичних смислів. Влада Ралко досліджує стан людини в умовах радикального соціального й історичного зламу через фігуру, тіло та психологічну напругу. Лада Наконечна аналізує, як ідеологія, влада й соціальні норми закріплюються у візуальних та мовних формах.

Помаранчева революція 2004 року показує: художники можуть бути активними учасниками суспільних змін, а не лише спостерігачами. Революція Гідності 2013-2014 робить це ще очевиднішим. Художники документують протести, створюють візуальну мову опору, організовують виставки на вулицях. Досвід критичного мислення, активістських практик, роботи з публічним простором, сформований у 2000-х, стає інструментом революції. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі мистецтво стає ще серйознішим. Війна, втрати, травма змушують говорити прямо, без іронії. Досвід роботи з пам’яттю виявляється важливим для осмислення нових травм. Інституції стають платформами для підтримки художників, евакуації колекцій, документування воєнних злочинів.

Повномасштабна війна з 2022 року робить українське мистецтво голосом країни у стані екзистенційної боротьби. Художники працюють з війною не як з абстрактною темою, а як з щоденною реальністю, що змінює все — простір, час, тіло, спосіб існування. Жанна Кадирова створює «Паляницю» (2022) — скульптуру з річкового каменю у формі хліба, що говорить про війну через повсякденність, виживання, матеріальну реальність. Український павільйон на Венеційській бієнале 2022 року відкривається з роботою Павла Макова «Фонтан виснаження», евакуйованою з Києва під обстрілами. У 2024 році Україна представляє «Плетіння сіток» — метафору самоорганізованих мереж взаємопідтримки українського суспільства.

Ці приклади показують: міжнародна присутність українського мистецтва — не випадковість і не співчуття після 2022 року. Це результат десятиліть послідовної роботи, професійної якості, здатності говорити мовою сучасного мистецтва, зрозумілою глобальній аудиторії. Українські художники були помітні у світі ще до того, як Україна стала постійною темою новин. Але війна зробила їхній голос ще важливішим: тепер вони говорять не лише про мистецтво, а про виживання, свободу, гідність — про речі, що хвилюють людей скрізь, але з унікальної позиції країни, яка боронить право на існування.

Константи та змінні

Що залишається сталим протягом шести десятиліть? Українське мистецтво завжди є інструментом культурного опору. У 1960-х це опір тоталітаризму через збереження мови та ідентичності. У 1990-х це опір спрощенню пострадянського досвіду через іронічне переосмислення. У 2000-х це опір забуттю травматичного минулого через критичну пам’ять. У 2020-х це опір війні через документування, свідчення, мистецьке осмислення. Мистецтво завжди працює з пам’яттю — не як з музейною експозицією, а як з живим процесом переосмислення минулого у контексті сучасності. Воно завжди поєднує локальне та універсальне — говорить про конкретний український досвід мовою, зрозумілою будь-де.

Що кардинально змінюється? Відносини з владою: від підпільного опору до легальної критики. Відносини з ринком: від відсутності комерції до інтеграції у глобальний артринок. Відносини з глядачем: від вузького кола посвячених до широкої міжнародної аудиторії. Художні стратегії: від подвійного кодування до прямого висловлювання, від іронії до серйозності, від статичного об’єкта до процесу та взаємодії. Інфраструктура: від майстерень і квартирних виставок до музеїв, галерей, бієнале. Медіа: від живопису та графіки до відео, фотографії, інсталяції, цифрових форматів, соціальної практики.

ШВИДКА ДОВІДКА

Ключові періоди

1960-ті — Контркультура та шістдесятництво. Мистецтво як протест на Заході, культурний опір у СРСР. Неоавангард: попарт, мінімалізм, концептуалізм, перформанс. Українські шістдесятники: Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна.

1970-1980-ті — Український неоавангард. Підпільне мистецтво, подвійне кодування, поєднання традиції та експерименту. Іван Марчук (техніка пльонтання), Борис Михайлов (концептуальна фотографія), Карло Звіринський (підпільна академія у Львові).

1990-ті — Постмодернізм і пострадянська ідентичність. «Нова українська хвиля», іронічне переосмислення радянської спадщини, формування сквотів і групових практик. Олег Тістол, Арсен Савадов, Олександр Ройтбурд.

2000-2010-ті — Інституціалізація та серйозність. Від іронії до критичної пам’яті, формування інституцій, партисипативне мистецтво. Група Р.Е.П., Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Влада Ралко.

2014-2020-ті — Війна та міжнародне визнання. Мистецтво як свідчення травми, документування війни, міжнародна інтеграція через бієнале, аукціони, музейні колекції. Анатолій Криволап, Іван Марчук, Жанна Кадирова, Павло Маков.

Наскрізні стратегії

Подвійне кодування — робота одночасно на двох рівнях: офіційному (етнографія, експеримент з формою) та прихованому (заява ідентичності, політичне висловлювання). Стратегія виживання у тоталітарній системі.

Іронічна дистанція — постмодерністська стратегія опанування травми через гру, цитування, карнавалізацію. Дозволяє говорити про складне без пафосу та моралізування.

Критична пам’ять — серйозне осмислення травматичного минулого без іронії. Спроба дати голос жертвам репресій, Голодомору, війн через мистецтво.

Партисипативність — залучення глядача до співтворення твору. Розмивання межі між мистецтвом та активізмом, естетичним та етичним.

Міжнародна інтеграція — включення українського мистецтва у глобальні процеси через бієнале, резиденції, галереї, музейні колекції. Здатність говорити локальною мовою про універсальні питання.

Основні поняття

Неоавангард — відродження авангардних практик у 1960-х після Другої світової війни. Повернення до експерименту з формою, концептуалізм, перформанс, мінімалізм.

Постмодернізм — культурна епоха від 1970-х, що відмовляється від великих наративів модернізму. Іронія, цитатність, апропріація, стирання меж між високим і низьким.

Пострадянське — специфічна культурна ідентичність після розпаду СРСР. Існування на руїнах великої ідеології, іронічне переосмислення радянських символів.

Критична серйозність — здатність говорити про травму, насильство без іронічної дистанції, але й без наївного пафосу. Відповідальне висловлювання.

Культурна дипломатія — використання культури для побудови міжнародних зв’язків, створення позитивного іміджу країни без примусу. Мистецтво як м’яка сила.

Дизайн уроку

Провокація

Завдання 1 (фронтальне обговорення). Часова лінія трансформацій.

На дошці або на великому аркуші паперу розмістіть часову лінію від 1960 до 2025 року з позначеними ключовими датами: 1968 (глобальний протест), 1991 (незалежність України), 2004 (Помаранчева революція), 2014 (Революція Гідності), 2022 (повномасштабна війна).

Запитання для обговорення:

Як ви думаєте, чому саме ці дати важливі для мистецтва?
Що змінюється в мистецтві після кожної з цих подій?
Чи є логіка у цих змінах, чи це випадкові стрибки?

Практика

Завдання 2 (групове). Картографія еволюції.

Клас об’єднується в 6 груп, кожна з яких працює з певним періодом: 1960-ті, 1970-1980-ті, 1990-ті, 2000-ті, 2010-ті, 2020-ті. Завдання: заповнити таблицю (бажано на аркуші більшого розміру):

Період
Історичний контекст (що відбувається у країні/світі)
Ключові художники (2-3 імені)
Головна стратегія (протест, подвійне кодування, іронія, серйозність тощо)
Умови роботи (підпілля, свобода, інституції, ринок)
Відносини зі світом (ізоляція, обмежений обмін, інтеграція)

Після заповнення групи об’єднують аркуші з заповненими таблицями, шукають спільні тенденції та відмінності між періодами.

Завдання 3 (групове). Віртуальна виставка “Ключовий момент”.

Групи вибирають один із найяскравіших моментів/періодів в рамках розділу, виходячи з власних уподобань і міркувань. Вибраний епізод історії мистецтва має показувати певний поворотний момент, зміну, новий підхід чи філософію. Група добирає 3-5 робіт, готує обґрунтування вибору.

Завдання 4 (індивідуальне). Персональна хронологія.

Учнівство створює власну версію хронології українського мистецтва 1960-2020-х: обирає 6-8 ключових моментів/робіт/подій, які здаються найважливішими, розташовує їх на часовій лінії, підписує короткими коментарями (1-2 речення). Можна використати конспекти попередніх уроків, репродукції, малюнки, колажі.

Завдання 5 (парне). Порівняння стратегій виживання

Пари порівнюють, як художники працювали й працюють у різних умовах:

Критерій	1970-ті (підпілля)	2020-ті (інституції)
Де показують роботи?
Хто бачить роботи?
Які ризики?
Які переваги?
Які обмеження?

Після заповнення: обговорити 2-3 хв, що було складніше — працювати без свободи, але з ясним опонентом (радянська система), чи зі свободою, але з ринковим тиском і необхідністю конкурувати глобально?

Завантажити матеріал (PDF)

Тема 7.3. Сучасне українське мистецтво

Урок 58. Від підпілля до світової сцени: шлях українського мистецтва (урок узагальнення)

Робочий аркуш учня / учениці

Завдання 1. Наскрізні лінії

Обери одну наскрізну лінію (на вибір) та простеж, як вона проявляється у різних періодах:

Мистецтво як культурний опір
Робота з пам’яттю та травмою
Відносини з владою/інституціями
Локальне та глобальне

Обрана лінія:______________________________________________________________________

1960-ті:

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

1990-ті:

2020-ті:

Висновок: як змінюється ця лінія протягом 60 років?

Завдання 2. Порівняння стратегій

Заповни таблицю, порівнюючи дві ключові стратегії:

Критерій	Іронія (1990-ті)	Критична серйозність (2000-2020-ті)
Контекст виникнення
Переваги
Обмеження
Приклад художника/роботи

Яка стратегія тобі ближча? Чому?

Завдання 3. Від локального до глобального

Проаналізуй один приклад міжнародного успіху (Іван Марчук, Анатолій Криволап або Борис Михайлов):

Художник:_________________________________________________________________________________

Що зробило його відомим у світі?

Чи втратив він українську специфіку, ставши міжнародним? Обґрунтуй.

Який тип успіху важливіший: академічне визнання, аукціонні рекорди чи музейні колекції? Чому?

Завдання 4. Персональна хронологія

Створи власну версію хронології українського мистецтва 1960-2020-х. Обери 6-8 ключових моментів/робіт/подій, розташуй на часовій лінії, підпиши короткими коментарями:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Рік: _______ Подія/робота:_______________________________________________________.

Чому важливо:

Завдання 5. Причини та наслідки.

З’єднай стрілками події та їх наслідки для мистецтва

Події:
Розпад СРСР (1991)
Помаранчева революція (2004)
Відкриття PinchukArtCentre (2006)
Початок повномасштабної війни (2022)

Наслідки:
Українське мистецтво стає голосом країни у світі
З’являється постмодерністська іронія
Художники стають активними учасниками протестів
Виникає простір для показу актуального мистецтва

Вибери одну пару подія-наслідок і напиши 2-3 речення, чому саме так сталося.

Прогрес

Я можу:	Ні	Частково	Так
Описати логіку еволюції українського мистецтва від 1960-х рр. до 2020-х
Пояснити, як історичні події впливають на художні стратегії
співвіднести українські мистецькі процеси зі світовими тенденціями
сформулювати власне бачення майбутніх напрямів розвитку українського мистецтва

Завантажити матеріал (PDF)

Ділись та обговорюй важливе

Попередній: матеріал 8 Урок 57. Українські митці на світовій арені

Твоя поточна позиція

9 матеріал

Тема 8 — матеріал 9 з 9

9 матеріал Ти тут