Тема 8. Розділ 7. Постмодернізм і сучасне мистецтво

матеріал 3

Урок 52. Перформанс як форма мистецтва і досвіду свободи

Матеріал

Для вчителя

Для учня

Завантажити матеріал (PDF)

Тема 7.1. Контркультура 1960-х

Урок 52. Перформанс як форма мистецтва і досвіду свободи (підсумок тем: контркультури 1960-х і український неоавангард)

Які результати уроку?

інтерпретує та оцінює мистецькі тексти й практики, зокрема перформативні, пояснює їх значення для життя людини і культури, аргументує власну позицію [12 МИО 3.2.1-1 П]
аналізує мистецькі явища у зв’язку з історичним і соціокультурним контекстом, характеризує вплив історичних процесів на людину і спільноти [12 ГІО 1.2.1-3]
виявляє тенденції розвитку суспільства та культури, характерні для другої половини ХХ століття, зокрема контркультурних рухів і неоавангарду [12 ГІО 1.3.2-1]
бере участь у колективній мистецькій діяльності, співпрацює з іншими на засадах взаємної поваги та відповідальності [12 МИО 2.2.1-1]
усвідомлює мистецтво як спосіб громадянського висловлювання та форму осмислення досвіду свободи й несвободи [12 МИО 1.2.2-1]

Учні й учениці навчаться:

розрізняти перформанс як мистецьку практику та епатажну дію без концепції;
пояснювати, як умови свободи або цензури впливають на форми мистецького висловлювання;
порівнювати перформативні практики західних контркультур 1960-х років і українського неоавангарду;
усвідомлювати роль глядача, публічності та мовчання у створенні мистецького сенсу;
рефлексувати власний досвід участі в перформативній дії та формулювати висновки про взаємозв’язок мистецтва, суспільства і влади.

Основні тези для вчительства

Перформанс як мистецтво дії, досвіду і позиції

Перформанс часто викликає внутрішній спротив або тривогу. Це зрозуміло: на відміну від живопису чи скульптури, він не має стабільного об’єкта, не залишає після себе «результату», а іноді виглядає дивно, незрозуміло або провокативно. У масовій уяві перформанс легко зводиться до епатажу, тілесності або навмисного шоку. Саме тому важливо з самого початку чітко розуміти й проговорювати: перформанс — це не форма скандалу, а форма мислення через дію.

Перформанс належить до мистецтва ХХ століття, яке радикально переосмислює саме поняття «твір». Якщо класичне мистецтво зосереджене на створенні об’єкта (картини, скульптури, будівлі), то перформанс зміщує фокус на подію, присутність і контекст. Мистецтвом стає не річ, а дія, яка відбувається тут і тепер, у конкретних умовах і з певною ідеєю. Важливо, що без цієї ідеї — концепції — дія не є перформансом, а залишається просто активністю або жестом.

У 1960-х роках перформанс не випадково стає популярним. Це час глибокої суспільної кризи й водночас надії: масові протести, боротьба за громадянські права, антивоєнні рухи, студентські повстання, контркультура. Люди перестають довіряти інституціям — державі, офіційному мистецтву, музеям, академіям. Виникає потреба говорити напряму, без посередників. Перформанс стає відповіддю на запитання: як висловитися, коли старі мови більше не працюють?

Саме тому для перформансу принципово важливі умови, у яких він відбувається. На Заході це часто публічний простір — вулиця, площа, галерея, університет. Перформанс там передбачає глядача, реакцію, можливість впливу. Бути побаченим — означає бути почутим. І водночас навіть у цьому контексті перформанс не є «виступом» у театральному сенсі: він не грає ролі й не ілюструє сюжет, а радше ставить запитання, провокує мислення, порушує звичні очікування.

Натомість у радянському та українському контексті другої половини ХХ століття ситуація принципово інша. Тут мистецтво існує в умовах цензури, контролю, репресій і страху. Публічний простір не є безпечним, а відкритий протест — неможливий. У таких умовах перформативні практики набувають іншого сенсу. Вони часто відбуваються без глядача, у вузькому колі або навіть наодинці з собою. Але це не робить їх «менш мистецькими». Навпаки — тут перформанс стає актом внутрішньої свободи, способом зберегти суб’єктність тоді, коли зовнішній голос відібрано.

Цей момент є принципово важливим для уроку. Учнівство має відчути, що мистецтво залежить не лише від ідей митців, а й від політичних і соціальних умов, у яких вони живуть. Те, що на Заході виглядає як гучний жест, у радянській реальності могло означати ризик для життя. Тому український неоавангард часто здається «тихим», «камерним», «незрозумілим». Але ця тиша не є відсутністю сенсу — вона є формою спротиву.

Ще один ключовий аспект перформансу — роль глядача. У класичному мистецтві глядач споглядає готовий твір. У перформансі глядач стає частиною події, навіть якщо він мовчить або відмовляється реагувати. Ігнорування, байдужість, відсутність реакції — це теж позиція, яка змінює сенс дії. Саме тому в навчальному перформативному досвіді важливо дати учням можливість пережити обидві ситуації: коли тебе бачать і коли тебе не бачать. Це не театральний ефект, а спосіб зрозуміти, як народжується або зникає можливість впливу.

Для вчительства принципово важливо пам’ятати: цей урок не про «вміння робити перформанс». Це урок про усвідомлення мистецтва як способу реагування на світ. Тут немає правильних або неправильних дій, але є усвідомлені й неусвідомлені. Завдання вчителя — не оцінювати художню якість, а допомогти учням назвати сенс того, що вони пережили.

Варто також заздалегідь зняти страхи щодо дисципліни. Перформанс у класі не означає хаос, якщо чітко окреслені рамки: час, простір, правила взаємної поваги. Навпаки, структурований перформативний досвід часто дисциплінує більше, ніж звичайне обговорення, бо вимагає уважності до себе й інших.

У підсумку цей урок дозволяє поєднати кілька важливих навчальних ліній:
– розуміння контркультур 1960-х років як глобального явища;
– усвідомлення специфіки українського неоавангарду;
– досвід мистецтва як дії, а не об’єкта;
– осмислення свободи, цензури, голосу і мовчання не абстрактно, а через власне переживання.

Саме через такий досвід учні й учениці починають розуміти, що перформанс — це не «дивакуватість» і не «шок заради шоку». Це форма відповідальності: за власну позицію, за спосіб говорити і за вибір — говорити чи мовчати.

Дизайн уроку

1. Вступ і встановлення рамки роботи

Урок починається з короткого пояснення формату. Учитель одразу окреслює, що сьогоднішня робота відрізнятиметься від звичних уроків аналізу творів або перегляду зображень.

Варто прямо проговорити, що цього разу учні й учениці не спостерігають мистецтво ззовні, а пробують зрозуміти його через власний досвід дії. Водночас важливо зняти можливі хибні очікування: це не театральна постановка, не рольова гра і не спосіб когось шокувати або розважити клас.

Учитель наголошує на кількох базових правилах:

перформанс розглядається як форма мистецтва, а не як жарт або провокація;
оцінюється не «красивість» і не артистизм, а сенс дії;
жодні приниження, тілесні образи, імітації насильства чи персональні випади не допускаються;
усі дії мають бути безпечними й поважними до інших.

Як опорну формулу варто запропонувати класу коротке правило, до якого ви зможете повертатися протягом уроку: «Одна дія — один сенс».
Це допомагає уникнути хаотичних або надто ускладнених рішень.

2. Етап І. «Нас бачать, у нас є голос»

На цьому етапі учитель організовує клас для першого перформативного досвіду.

Клас об’єднується у 4–5 невеликих груп. Важливо наголосити, що групи отримують не історичні ролі і не країни, а узагальнені позиції, характерні для контркультурного мистецтва 1960-х років:

протест;
мовчазна незгода;
іронія;
радикальна відмова;
внутрішній спротив.

Кожна група має кілька хвилин на обговорення. Завдання формулюється максимально чітко: придумати коротку перформативну дію тривалістю до 30 секунд, яка передає задану позицію. Дію бажано виконувати без слів або з мінімальною кількістю слів; основний акцент робиться на жесті, повторі, позі, русі або простій дії.

Учитель не підказує конкретних рішень, але може нагадати, що перформанс не потребує складних реквізитів чи «сюжету». Іноді найпростіша дія працює найсильніше.

Після підготовки всі групи виконують свої дії одночасно в одному просторі класу. Це принципово: учні бачать не окремі «номери», а накладання жестів, шум, рух, різні позиції, які існують паралельно. Глядачами є всі — включно з учителем.

3. Коротка фіксація вражень

Одразу після завершення дій учитель не переходить до глибокого аналізу. Це коротка пауза для фіксації того, що щойно відбулося.

Питання формулюються максимально нейтрально:

що було добре видно?
що губилося або «зникало» серед інших дій?
у яких моментах відчувалася сила або напруга?

Важливо не затягувати цей етап і не намагатися одразу все пояснити. Його функція — зафіксувати досвід публічності й видимості.

4. Етап ІІ. «Перформанс без публіки»

Друга частина уроку будується на контрасті.

Клас ділиться навпіл.
Перша половина отримує завдання виконати перформативні дії (це можуть бути ті самі дії або нові, на розсуд груп).
Друга половина отримує чітку інструкцію: не дивитися на виконавців, не реагувати, не коментувати, не аплодувати. Учням пропонується дивитися в підлогу, у вікно, в зошит або відвернутися.

Учитель наголошує, що це не «грубе ігнорування», а усвідомлений експеримент з умовами сприйняття.

Після короткого виконання групи міняються ролями. У цей момент важливо зберегти тишу і не коментувати побачене між частинами. Саме відсутність реакції створює потрібний ефект.

Це ключовий етап уроку, який дозволяє тілесно й емоційно відчути різницю між ситуацією публічності та ситуацією «невидимості».

5. Рефлексія (близько 10 хв, без поспіху)

Рефлексія відбувається фронтально або в колі. Учитель одразу задає тон: тут немає правильних і неправильних відповідей, важливе власне переживання.

З переліку запитань варто обрати 3–4, залежно від класу:

що змінилося, коли вас не бачили?
чи перестала дія бути мистецтвом без глядача?
де було складніше — коли на вас дивилися чи коли вас ігнорували?
чи потрібен перформансу глядач?
як цей досвід можна пов’язати з радянською дійсністю?
чому український неоавангард часто виглядає «тихим»?

Учитель не підводить учнів до «єдино правильної» відповіді, але поступово допомагає пов’язати досвід із темами попередніх уроків.

Фінальний акцент формулюється чітко і спокійно: перформанс — це не про форму, а про можливість або неможливість бути почутим.

6. Підсумок уроку

На завершення учитель коротко фіксує основні висновки:

контркультури 1960-х років розглядають мистецтво як публічний голос і спосіб впливу;
у радянському контексті мистецтво часто стає формою внутрішньої свободи без публічності;
різні історичні умови породжують різні форми мистецтва, але спільним залишається питання: як залишатися собою, коли правила проти тебе.

Завантажити матеріал (PDF)

Тема 7.1. Контркультура 1960-х

Урок 52. Перформанс як форма мистецтва і досвіду свободи (підсумок тем: контркультури 1960-х і український неоавангард)

Робочий аркуш учня / учениці

1. Фіксація досвіду

(заповнюється одразу після виконання перформативних дій)

У якій ролі ти був / була сьогодні?
(познач або допиши)

☐ виконавець / виконавиця
☐ глядач / глядачка
☐ і те, і те

Яку позицію або ідею передавала дія, у якій ти брав / брала участь? (1–2 речення)

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Яку одну дію ви використовували як головну? (жест, рух, поза, повтор, мовчання тощо)

2. Порівняння двох ситуацій

(«нас бачать» / «нас не бачать»)

Заповни таблицю, спираючись на власні відчуття.

Питання	Коли на нас дивилися	Коли нас ігнорували
Що ти відчував / відчувала?
Чи хотілося щось змінити в дії?
Чи здавалася дія важливою?
Чи було відчуття впливу?

3. Осмислення

На твою думку, чи може перформанс існувати без глядача?
Обведи відповідь і поясни коротко.

Так / Ні / Не знаю

Пояснення:

Що, на твою думку, більше впливає на сенс перформансу: сама дія чи умови, в яких вона відбувається? Чому?

4. Зв’язок з історією мистецтва

Доповни твердження (1–2 речення):

Контркультури 1960-х років використовували перформанс, щоб

Український неоавангард часто звертається до перформативних практик, тому що

5. Підсумкова рефлексія

Заверши одне з речень (на вибір):

Сьогодні я зрозумів / зрозуміла, що перформанс — це

Найскладнішим для мене було

Цей досвід змусив мене замислитися про

Прогрес

Я можу:	Ні	Частково	Так
розрізнити перформанс як мистецьку практику та епатажну дію без концепції;
пояснити, як умови свободи або цензури впливають на форми мистецького висловлювання;
порівнювати перформативні практики західних контркультур 1960-х років і українського неоавангарду;
описати роль глядача, публічності та мовчання у створенні мистецького сенсу;
рефлексувати власний досвід участі в перформативній дії та формулювати висновки про взаємозв’язок мистецтва, суспільства і влади.

Завантажити матеріал (PDF)

Ділись та обговорюй важливе